Олена називає себе «київською парижанкою», яка живе у Франції близько 20 років. У Баньйолі Олену поважають за енергійність і тактовне ставлення до людей, місцевих традицій та Франції, де вона має честь жити і працювати.
Наш співрозмовник — Олена Місталь, президент Франко-української асоціації Нормандії, президент Франко-української асоціації Парижа, директор Української паризької школи, президент Асоціації культурно-освітнього центру «Замок мистецтв».
— Па­ні Оле­но, будь лас­ка, то хто ж Ви перш за все?
— Перш за все — вчителька. Спочатку був Педагогічний інститут імені Максима Горького в Києві і спеціальність «російська мова й література». Згодом закінчувала вже Університет ім. М. Драгоманова, спеціальність — «українська мова, українознавство».
Пізніше була бізнес-школа. Вже на кінець 90-х років я створила Міжнародну школу дитячої дипломатії в Українському колежі імені О. В. Сухомлинського, що в Києві. До фонду «Відродження» написала два проекти й отримала перше фінансування — 10 тисяч доларів.
На той час то був проект «Лідери ХХІ століття». З тим проектом була в Будапешті, там проходила навчання. Згодом потрапила до Парижа, зустрілася з українською діаспорою.
Саме тоді моя доля різко змінилася. Коли опинилася в Франції, на наші дипломи ніхто не зважав, потрібно було їх підтверджувати. Отож пішла навчатися в Сорбонну на факультет бізнес-журналістики, паралельно чотири роки була аспіранткою Науково-дослідного інституту українознавства.
Тема моєї дисертації — «Взаємодія ментальності». Саме тоді була створена Українська школа в Парижі. То був 2004 рік. За всі ці роки я зрозуміла, що немає взаємодії. І тому я створювала всі ці асоціації, бо школа дійсно допомагає всі цінності передати дітям, бо ментальність має бути надбана.
Вона не передається у спадщину. Вона виховується. Ментальність потрібна, скажімо, щоб дати можливість дитині вчити французьку мову у французькому середовищі і паралельно зберігати свою українську ідентичність.
Тобто потрібно бути у двох школах. І лише тоді ви побачите, що у Франції функціонує, працює все інакше.
— Сьо­го­дні Ук­ра­їн­ській па­ризь­кій шко­лі 15 ро­ків... І все це за­вдя­ки Ва­шій на­по­лег­ли­во­сті, знан­ням, зу­сил­лям...
— Так, я приїхала з посередньою англійською. Можна було сидіти вдома й бути домогосподаркою. Але для мене після активного педагогічного десятирічного життя в Києві хіба можна всидіти...
Отож домогосподарки з мене не вийшло. Одразу ж записалася на курси французької й через три місяці пішла працювати й отримувати гроші. До речі, коли сину Ніколя виповнилося 10 місяців, я пішла на роботу, а коли йому було три місяці, я вчилася на курсах французької мови при мерії.
Працювала у будинку старців соціальним працівником. Робота дуже важка — 12 годин на день. Такою була умова. Та й за чоловіком я ніколи не була, радше при чоловікові.
— Як по­чи­на­ло­ся ство­рен­ня шко­ли?
— Спочатку це була школа тільки для своїх дітей. Наприклад, до Франції приїхала старша донечка Настя (чотири з половиною роки). Вдома з нею спілкувалася рідною мовою. Бо варто не говорити дитині рідною мовою рік, вона все забуває, губить знання.
Велику допомогу надала присутність української бабусі. Сьогодні діти володіють трьома мовами. А не було б поруч бабусі, нічого б не вийшло.
Директором на курсах при мерії була прекрасна мадам Бріжіт. Саме вона багато в чому допомагала мені: розібратися в тонкощах створення, реєстрації, складання статуту. Головне — освітянська виховна діяльність — мистецька франко-українська Паризька школа. Згодом уже, у 2010 році, створили культурно-освітній центр «Замок мистецтв».
Українська паризька школа починала свою діяльність з десяти дітей і трьох учителів. Зараз у нас навчається близько сотні дітей, а тих, що здають державну атестацію, — 56. Решта просто вчиться, документ про державну освіту їм не потрібен.
Дітям, які вже тут народжені, документ не потрібен, багато з них стають громадянами Франції. Але материнську мову вони хочуть зберегти.
Фінансування — це батьківські кошти. У нас є фонд. Усі вчителі отримують зарплату й декларують її.
— Па­ні Оле­но, Ви бу­ли іні­ці­атор­кою ство­рен­ня Між­на­род­ної ук­ра­їн­ської шко­ли...
— Коли у 2007 році була створена Міжнародна українська школа, ми разом із Борисом Михайловичем Жеброським працювали над цим проектом. По світах є наші українські діти. А вже у 2009 році я проводила з’їзд усіх учителів. До Парижа приїжджали представники з Міністерства освіти і науки України.
Я — президент Асоціації «Українська освіта за кордоном». У нас працюють 44 школи за кордоном: Португалія, Іспанія, Греція, Італія, Туреччина. Трохи заздрю Туреччині, де українська школа працює щодня.
Останні роки і наші батьки наполягають на тому. Особливо це потрібно тим, хто приїжджає працювати за контрактом на деякий термін. Ми вже опрацювали можливість працювати щоденно.
Нам потрібна лише підтримка Міністерства закордонних справ, аби дозволили працювати в Українському культурному центрі. Але якщо не буде такої можливості в України, ми проведемо, як у 2009 році, конференцію в Парижі чи в Нормандії.
Не можна нехтувати 44 українськими школами в Європі, адже це — три з половиною тисячі дітей! Мені приємно, що Надзвичайний і Повноважний Посол України у Франції завжди підтримує нас.
— Як про­хо­дять на­вчан­ня, які пред­ме­ти ви­вча­ють ді­ти?
— У нас уже відпрацьована модель. Вони є як учні-екстерни, тому в школі в основному отримують програму, направлення. Більше працюють удома. В школі це скоріше урок-консультація. У нас є методичні посібники. Підручниками забезпечують безкоштовно. Предмети, як і в Україні: мова, література, фізика, хімія...
Пишемо контрольні. Навчатися можна — було б бажання. І документ діти отримують ідентичний. Єдине — не маємо права видавати медалі.
Девіз нашої школи: «Освіта через мистецтво». Вже десять років співпрацюємо з мадам Тіфен Анрі і Міжнародною французькою школою в Києві. У нас підписано угоди на співпрацю. Ось так вийшло: я — українка у Франції, а вона — француженка в Україні. Така доля.
— Ва­ша шко­ла мис­тецтв, з якої, влас­не, все по­чи­на­ло­ся, ви­рос­ла до Зам­ку...
— Ідея Замку мистецтв виникла у 2010 році. Дітям потрібна культура, потрібно себе проявляти: у музиці, кераміці, малюванні... На канікули я запрошую дітей з України на відпочинок. До слова, щойно у нас був на відпочинку син незаконно засудженого Романа Сущенка.
Отож Франція — країна замків. Для нашої подальшої діяльності довго шукали місце й будинок. Саме цей будинок у Баньйолі в Нормандії нам і підійшов.
Йому 167 років. Це — графський будинок з королівським статусом. Тут побували вже сотні дітей і дорослих. Серед перших — мистецькі школи з Києва за участю відомого художника Володимира Козюка, народної артистки України Раїси Недашківської... Вони виступали на майданчиках у Нормандії, Парижі.
— Що ска­же­те про ви­вчен­ня ук­ра­їн­ської мо­ви у фран­цузь­ко­му се­ре­до­ви­щі? В од­но­му з ву­зів Фран­ції я по­ба­чи­ла, що сту­ден­ти зда­ють іс­пит «12 под­ви­гів Пу­ті­на»...
— У Франції є 47 мов для вивчення в державних вузах і школах. Два роки тому було подання, щоб українська мова стала офіційною. Ось тоді й не будуть українці здавати «12 подвигів Путіна».
— Ук­ра­їн­ські ді­ти тут, у Нор­ман­дії, Вас на­зи­ва­ють фран­цузь­кою ма­мою...
— Так. До нас приїжджають діти на навчання на два тижні, два місяці і далі як складеться. Я опікуюся ними до 18 років. Діти вчать французьку і відпочивають. Тут вони стають зовсім іншими.
У тутешніх школах контракт про навчання підписує учень, батько і директор. Усі мають прочитати правила й дотримуватися їх. Роль батьків — давати дітям обмеження, бо дитина без обмежень — це розбещеність. Завдання учня — вчитися.
Мені подобається, що у французьких школах заборонено користуватися мобільними телефонами. В умовах прописано, як має бути одягнений учень. Насамперед — це скромність і ніяких прикрас, крикливого фарбування! На вечірці також є свої правила. Знайдений телефон на екзамені — не маєш п’ять років складати іспит у будь-який вуз Франції! Це — паралельний світ.
Моя гордість: цього року киянка Мар’яна Карпенко за рік успішно склала іспит з французької й отримала запрошення на навчання у п’ять вузів Франції!
У нашому містечку Баньйолі майорить український прапор тому, що тут я відкрила Франко-українську асоціацію. У цьому місті підтримують молодь, мистецькі фестивалі.

Люд­ми­ла ЧЕ­ЧЕЛЬ,
фо­то ав­тор­ки