Україна і світ
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Субота Грудень 05, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 29 Серпень 2014 03:00

Локальні дії і глобальні цілі

Rate this item
(0 votes)

По­дії нав­ко­ло так зва­но­го гу­ма­ні­тар­но­го кон­вою ви­кли­ка­ють пи­тан­ня що­до справж­ніх ці­лей Ро­сії в Ук­раї­ні і від­вер­та­ють ува­гу гро­мад­сько­сті від пер­спек­тив­них ці­лей Мос­кви, які ви­зна­ча­ють її по­лі­ти­ку що­до Ук­раї­ни. Стра­те­гіч­на ме­та Ро­сії за­ли­шає­ть­ся не­змін­ною — під­по­ряд­ку­ван­ня Ук­раї­ни шля­хом впли­ву на її за­кор­дон­ну і внут­ріш­ню по­лі­ти­ку, без­пе­ку та еко­но­міч­ні про­це­си. Під­три­му­ван­ня не­ста­біль­но­сті на Дон­ба­сі є ли­ше інст­ру­мен­том, який має слу­жи­ти здо­бут­тю впли­ву на всю Ук­раї­ну.

У внутрішньому вимірі політика щодо України становить нині для Володимира Путіна важливе джерело легітимізації його влади та спосіб збереження контролю за розбудженими у націоналістичних середовищах імперськими прагненнями. Одночасно ключове значення для Росії має блокування трансформації України — демократизація України створюватиме загрозу для режиму Путіна, підважуючи основоположні ідеологічні постулати збудованої його командою політичної системи: про специфіку російської цивілізації, яка виключає застосування на її просторі західних політичних зразків у формі ліберальної демократії.


Незмінною метою Росії є отримання постійного впливу на найважливіші політичні та економічні процеси в Україні. На нинішньому етапі Росія прагне до блокування процесу зближення України із Заходом і економічно-політичної трансформації, яка випливає з цього процесу. З боку Москви лунає аргумент, що наслідком зближення з Євросоюзом може бути зміцнення співпраці України з НАТО, а це Москва вважає загрозою для її безпеки.
Росія й надалі вестиме політику дестабілізації української держави шляхом роздмухування конфлікту на Донбасі, а також розширення зони нестабільності і використання актів терору поза нинішніми межами конфлікту. Поглиблення нинішньої кризи має зробити з України «державу, що не відбулася» (failing state) і не дозволити Києву провести ефективні демократичні і ринкові реформи та інтегруватись із західними структурами. Москва хоче утримувати Україну у перманентному стані кризи доти, доки Київ буде змушений прийняти неприйнятні для України умови завершення конфлікту.
Росія хоче гарантувати Донбасу певну автономію або навіть утворити залежний від себе суб’єкт на кшталт молдовського Придністров’я шляхом формалізації статусу «Новоросії» — проекту будівництва проросійської квазідержави на Донбасі з використанням ідеологічних засад російської імперської риторики. Росія порушує питання реформи системи влади — так званої федералізації,— яка має гарантувати постійний політичний вплив на Київ. Російська сторона просуває також концепцію інтеграції автономного Донбасу із євразійськими структурами, щоб план інтеграції всієї України не вдався і з’явилася потреба врівноваження прогресуючого зближення Києва із Заходом.
З точки зору викладених російських цілей відкрита масована військова інтервенція в Україні, особливо поєднана з окупацією території, для Москви небажана. Вона посилить рішучість Києва в реалізації прозахідної опції і збільшуватиме ризик активної участі Заходу у підтримці України.
Це також наражатиме Росію на міжнародний остракізм і санкції, тому Росія воліє запроваджувати широкомасштабну військову інтервенцію, ніж насправді її здійснити. Але не можна виключати відкритої збройної інтервенції в Україні в ситуації зміцнення позиції Києва у боротьбі з сепаратистами і при зростанні внутрішнього тиску в Росії.
З точки зору Кремля, ставкою у конфлікті на Сході України є також зміна геополітичного устрою не тільки в Центральній і Східній Європі, а й на всьому євроатлантичному просторі. Тому Москва прагне здобути від головних західноєвропейських держав — Німеччини і Франції — підтримку своїх інтересів в Україні. Головною причиною, через яку не вдалося до цього часу досягти проголошеної мети, був тиск Вашингтона і вплив проатлантичної частини західноєвропейського істеблішменту.
Росія застосовує щодо західноєвропейських еліт комбінацію загроз ескалації конфлікту в Україні і втрат від економічної співпраці з Росією з баченням тривалого і стабільного європейського ладу, одним із гарантів якого буде Москва. Це має переконати європейських лідерів, що в їхньому інтересі — послаблення євроатлантичних зв’язків, стратегічна «емансипація» Західної Європи від Вашингтона і участь у путінському проекті «Великої Європи». З точки зору Москви, це має означати відмову в майбутньому від перспектив розширення Євросоюзу на держави Східної Європи, фактичний кінець Північноатлантичного Союзу і незаперечне домінування Росії на пострадянському просторі.
Символічно важливою для Кремля була б демонстрація безсилля Вашингтона у протидії російським амбіціям у Східній Європі, адже усвідомлення слабкості Вашингтона і західних багатосторонніх інститутів (НАТО, ЄС) вплине на політику центральноєвропейських держав, схиляючи їх до більшого врахування інтересів Москви.
Ситуація в Україні має важливе значення для позиції Росії на пострадянському просторі. Вдала трансформація України або її інтеграція із західними структурами означатиме для Москви втрату статусу «ключової» держави, що значно послабить роль Росії як регіональної держави. Приклад України може вплинути на інші пострадянські держави і спонукати їхні еліти до спроб відокремлення від Кремля. Отже, для Москви ставкою у конфлікті у Східній Україні є затримання і відвернення некорисного для Москви геополітичного тренду, який розпочався у 1990–1991 роках разом із втратою Москвою контролю — спочатку над державами Центральної Європи, а потім, унаслідок розпаду СРСР, — над радянськими союзними республіками.
Події в Україні мають також істотне значення для внутрішньої політичної ситуації в Росії.
Анексія Криму і втручання на Сході України дали Путіну рекордне зростання суспільної підтримки — за опитуванням Левада-Центру від 6 серпня вона становить 87%. Було зупинено тенденцію зниження підтримки, яка спостерігалася вже кілька років (попередній рекорд — 88% Путін мав під час війни з Грузією, з того часу підтримка поступово знижувалась).
Це зміцнює позицію Путіна в системі влади і ослаблює його опонентів — як опозиції, критичної щодо анексії Криму, широких ліберально-демократичних середовищ, так і тих груп в російських елітах, які не підтримують політики конфронтації із Заходом, бо вона приносить їм відчутні втрати. Збереження такої суспільної підтримки нині для Путіна дуже важливе. Він усвідомлює приховане незадоволення частини еліт, викликане економічними санкціями і погіршенням інвестиційного клімату. У наступні роки негативні наслідки цих санкцій наростатимуть. Це може посилити невдоволення в елітах і бізнесі та частково — у суспільстві.
Ще однією внутрішньополітичною мотивацією для продовження проекту «Новоросія» є спроба утримання президентом Путіним підтримки націоналістичних середовищ, де спостерігаються розбуджені імперські аспірації. Попри те, що у Східній Україні боротьбою сепаратистів керують посланці Кремля, підтримувані з Росії «добровольцями», зброєю і грошима, частина російських націоналістичних середовищ вважає недостатньою підтримку Москви і героїзує воюючих там російських ватажків на чолі з Ігорем Гіркіним (Стрєлковим).
У майбутньому це породжуватиме ризик переходу націоналістичних середовищ — як правило, добре організованих, часто озброєних — в активну опозицію до режиму, що може стати серйозним викликом для влади. Націоналістичні середовища вже раніше демонстрували критицизм щодо Кремля — у 2010–2011 роках виникали і активізувалися групи, які звинувачують Кремль у «антиросійській» міграційній політиці і розростанні корупції.
Анексія Криму діаметрально змінила настрої у цих середовищах; там запанувала ейфорія, яка проявилась у підтримці політики Путіна. Одночасно анексія підігріла очікування цих середовищ на продовження подальшої агресивної експансії в Україні, в тому числі формальне утворення на території Донецької і Луганської областей, залежних від Росії об’єктів.
Врешті, великим викликом для режиму Путіна була б хоча б частково вдала трансформація України, держави, близької Росії ментально і культурно. Це зруйнує всю філософію кремлівського проекту євразійської інтеграції, яка спирається на ідеї, що пострадянський простір — умовна назва «Російський Світ» («Русский Мир») — є окремою цивілізацією, з цінностями, відмінними від західних. «Втягування» країн цього регіону в орбіту впливів Заходу Росія вважає порушенням природного ладу, сформованого в цьому регіоні, а свої дії — захист цього порядку.
Майбутнє входження України на шлях європейської інтеграції і її ефективна трансформація стануть для Росії символічним крахом її геополітичного проекту. Завдяки культурній близькості обох суспільств приклад України може вплинути на свідомість росіян і революціонізувати їхнє бачення моделей лідерства та економічного розвитку. Блокування трансформації України із застосуванням усіх, включно з військовими, засобів є спробою Кремля захистити власну модель держави — авторитарну, централізовану, з підпорядкованим суспільством.
Єв­ген ПЕТ­РЕН­КО

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».