Незважаючи на це, Європа дуже стримано ставиться до Пекіна. Вона не хоче, щоб Китай замінив США, бо це буде для неї вкрай некорисно.
«Останнім часом ЄС дуже чітко старається показати Пекіну, що всі пертурбації у відносинах із Дональдом Трампом не руйнують стратегічного партнерства між Європою і США. Китай не може замінити США. Думаю, у Пекіні зрозуміли це послання. Ми — конкуренти», — вважає Бруно Хеллендорфф, експерт дослідницького центру Інститут Егмонта.
Це також простежувалось і на саміті ЄС — Китай у Пекіні. Голова Європейської Ради Дональд Туск закликав до відповідального будівництва світового порядку на основі спільних правил. У цьому мають брати участь також США і Китай.
Одночасно від імені ЄС він закликав реформувати СОТ, особливо коли йдеться про субсидії для промисловості, інтелектуальну власність, вимушений трансферт технологій, скорочення вартості торгівлі, а також нові підходи до принципів вирішення спорів.
Це звучить як набір претензій на адресу Китаю: це саме ті галузі, в яких азійська потуга грає нечесно. ЄС погоджується зі Сполученими Штатами Америки у діагнозі Китаю і розуміє, що ця країна становить загрозу.
«Китай — приятель? Напевно, ні. Навіть навпаки: з’являється все більше сумнівів, яких не було ще 5 років тому. 2013 рік став поворотним пунктом. Тепер маємо більше втручань держави, більше влади для Компартії, більше трансфертів технологій, більше явних або прихованих субсидій», — вважає один із високопоставлених чиновників у Брюсселі.
Китайська ініціатива «10 ключових галузей промисловості» у своїй основі становить форму їх підтримки державою. У свою чергу, ініціатива будівництва Нового Шовкового шляху (інші назви «Один Пояс» чи «Одна Дорога») виявилася проектом підтримки китайських фірм та їхньої привілейованості при проведенні різних публічних тендерів.
У результаті повторюваний багато років протекціоністськими Францією й Італією постулат щодо запровадження механізму верифікації закордонних іноземних інвестицій також із точки зору їх впливу на питання безпеки несподівано дочекався схвалення з боку інших членів ЄС, навіть Німеччиною.
Бо чергові важливі елементи інфраструктури в Європі переходять під контроль Китаю, як, наприклад, порт у Піреї, енергетична фірма у Португалії чи банк у тій же країні. Китай використовує ситуацію у країнах, які переживають складності економічної кризи, зрештою, вони були змушені до приватизації провідних підприємств самим же Євросоюзом.
З іншого боку, багато інвестицій у Китаї є неможливими, європейські фірми змушують засновувати корпорації і фірми типу joint venture з китайськими суб’єктами. В результаті це приводить до трансферу технологій, і така модель у далекосяжній перспективі є прибутковою для китайських фірм, а не їхніх закордонних партнерів.
Характерно, що наплив європейських безпосередніх інвестицій послідовно зменшується, хоча Китай продовжує розвиватися в темпі майже 7% щорічно.
Бруно Хеллендорфф до переліку тривожних явищ додав те, що Китай ніколи не був демократичною країною, але обмеження громадянських свобод чи прав меншостей останнім часом різко посилилися.
Не тільки фірмам, але й західним неурядовим організаціям чи фондам усе складніше вести свою роботу в Китаї. Там відбувається подальша централізація влади, чиниться все більше нападок на дисидентів.
Але треба віддати Китаю належне, країна може діяти і конструктивно. В ООН Пекін не блокував санкцій проти Північної Кореї. Пекін хоче реалізувати Паризький договір щодо клімату і прив’язаний до багатосторонньої торговельної і політичної системи.
«І саме ця система у політичному і економічному сенсі становить основу існування Європи. Підтримує її безпеку і добробут», — говорить експерт. Але, на його думку, з Пекіном треба розмовляти на безпечній відстані. Бо побоювання дуже серйозні: як щодо майбутнього європейських стратегічних активів, так і відсутності рівних умов для економічної діяльності.
Петро ПЕТРІВ
