Спочатку Велика Британія домоглася від Євросоюзу прояву солідарності щодо вислання з майже трьох десятків країн понад сотні російських дипломатів. Цікаво, що виняток серед країн Євросоюзу становили Австрія і Люксембург.
Відень заявив, що Лондон так і не надав аргументованих доказів причетності саме Росії до скоєного злочину. Експерти у сфері розвідки натякали, що це пояснюється небажанням Лондона розкривати свої джерела інформації у російських спеціальних службах. Але цього аргументу австрійцям виявилося недостатньо.
У свою чергу, власті Люксембургу заявили, що вони «безумовно солідарні з Великою Британією», але російських розвідників під дипломатичним прикриттям не знайшли, тому висилати нікого.
Цілком очікувано у дусі логіки часів холодної війни Росія відповіла оголошенням небажаними персонами такої самої кількості дипломатів із країн, які висловили солідарність із Британією. Правда, остання як ініціатор «провокації» отримала асиметричну відповідь. Із британських дипломатичних установ у Росії до кінця поточного тижня мають виїхати вдвічі більше дипломатів, аніж їхніх російських колег із Британії.
Крім того, Росія закрила офіси гуманітарно-освітньої «Британської ради». Однак, зважаючи на сучасне законодавче обмеження можливостей співпраці російських неурядових організацій із західними спонсорами, діяльність «Британської ради» й так була малоефективною.
Ще наприкінці минулого тижня стало зрозуміло, що більшість країн, які вислали російських дипломатів, згодні прийняти на їхні посади інших «чистих» російських дипломатичних службовців. Це доводить, що смисл спеціальної операції полягав у тому, аби зруйнувати «легально-дипломатичну» російську шпигунську мережу у провідних країнах Заходу.
Потрібен буде час на адаптацію нових резидентів та налагодження «по-новому» старих контактів з агентурою, що провокує ризики висвітлення цього процесу контррозвідкою країни, яка таких «дипломатів» приймає.
Правда, деякі експерти, які глибше досліджують методи роботи російської зовнішньої розвідки, вважають, що її кістяк становлять глибоко законспіровані нелегальні агенти. Зрозуміло, що саме їх цей дипломатичний скандал безпосередньо не торкнувся.
Також варто звернути увагу, що Німеччина і Франція, скоріше, «відбули номер» солідарності з Великою Британію та фактично вибачилися перед Росією за це.
Інакше неможливо охарактеризувати рішення німецьких контролюючих органів дати остаточну згоду на побудову другої черги «Північного потоку» у німецьких територіальних водах Балтійського моря. Це вкотре доводить, що Росія одночасно експортує газ і корупцію, купуючи європейських політиків та експертів.
Схожу до німецької позицію у газовому питанні зайняла Франція. У травні президент Франції Емманюель Макрон планує відвідати Петербурзький економічний форум, адже французька енергетична компанія «Енжі» є акціонером — співвласником проекту «Північний потік».
Ці практичні кроки німців і французів можна розглядати з точки зору тиску на президента США Дональда Трампа, який намагається виторгувати у Євросоюзу торговельні преференції для американських виробників. Але за цим розкладом великої стратегічної економічної конкуренції епізод із дипломатичними демаршами є лише засобом для досягнення важливішої мети.
Поки що немає однозначної відповіді на ключові запитання: чи зробить Євросоюз під торговельним тиском адміністрації Трампа вибір на користь союзу з Росією і Китаєм або євроатлантичні якорі виявляться надійнішими за тектонічні зрушення?
Чи вистачить у Великої Британії і США аргументів на користь ізоляції Росії від Європи? Наступні раунди нової холодної війни дадуть відповіді і на ці запитання.

Андрій МАРТИНОВ