Спільним знаменником, який об’єднує антиєвропейські партії, є опір «диктату» Брюсселя тоді, коли різниця стосується масштабу постульованих змін — від перетворення ЄС на економічний союз аж до цілковитої його ліквідації. Такі голоси все частіше з’являються не тільки в Європарламенті, а й у національних парламентах чи з вуст таких політиків, як, наприклад, Вацлав Клаус.
Усе виразніші щербинки на «європейській єдності» поглиблюють внутрішню кризу, з якою бореться Євросоюз. Зростання тенденцій до розпаду є благословенням для Росії, яка вважає Євросоюз головним геополітичним конкурентом на континенті. Ослаблення ЄС на руку Москві також з уваги на питання продовження санкцій, установлених у 2014 році.
Нинішній режим санкцій має діяти до кінця липня, але з’являється все більше голосів на користь їх продовження, за це рішення висловилася також керівник дипломатії ЄС Федеріка Могеріні.
Європейський Союз разом із НАТО — це два головних стовпи безпеки Старого континенту від часів закінчення Другої світової війни. З геополітичних причин обидва стовпи є ключовими передовсім для держав ЦентральноСхідної Європи, які у 1945 році стали жертвою Ялти, котра відкрила шлях для холодної війни.
Але зростаюча кількість нападок на ЄС показує, що цей болісний урок історії був забутий — у тому числі у державах, розташованих на схід від Одри, які неодноразово від 1989 року чинили опір діленню Європи на дві частини.
Демократична революція та розпад СРСР визначили втрату Росією зони впливів у ЦентральноСхідній Європі. Москва не відмовилась, однак, від планів їх відновлення, про що свідчить її постійний спротив розширенню НАТО і Євросоюзу. З часом проблеми з’явилися також у самому Євросоюзі — у зв’язку з опором поглибленню інтеграції візія «Федеральної Європи» стала черговим «хлопчиком для биття», а її критика — методом формування політичного капіталу.
Євросоюз частково сам собі винен, оскільки запізно відреагував, зокрема, на імміграційну кризу. Все більшою проблемою є не тільки брак реальних пропозицій щодо поліпшення його функціонування, але й небажання окремих держав дотримуватися концепції «європейської солідарності», виразом якої — на думку Брюсселя — мала б бути, наприклад, згода на розміщення біженців та іммігрантів.
Критику ЄС, з одного боку, супроводжує одночасне простягання руки за грошима ЄС, а з іншого — ставка на партикулярні інтереси, що має гарантувати виборчий успіх на національному рівні.
Наслідком ослаблення «європейської єдності» буде дрейф до розділу Європейського Союзу на «Європу двох швидкостей». Але що буде з країнами, які все більше відстають від «європейської середньої» і в результаті можуть залишитися поза «ядром» ЄС?
Така загроза стосується нині головним чином держав ЦентральноСхідної Європи, які відвертаються від ліберальної демократії. Політика підпорядкування діяльності в ЄС актуальним інтересам конкретних партій може стати стратегічною помилкою, яка свідчить про брак якого б не було помітного політичного прогнозування.
Прикладом руйнування солідарності у «Новій Європі» може бути політика Угорщини під керівництвом Віктора Орбана, яка виступає за енергетичну і економічну співпрацю з Росією. Тим часом Москва старається використати цей розрив у фронті держав ЄС, щоб поступово відбудовувати свої впливи.
Брак солідарності держав Вишеградської групи із Західною Європою приведе до того, що Польщі чи Чехії буде складніше переконати до певних дій Німеччину чи Францію. В перспективі кількох років реалізація інтересів Варшави, наприклад у питанні енергетичної безпеки, може опинитися під знаком запитання.
Складна історія ЦентральноСхідної Європи показала, що геополітика в Європі не витримує пустоти. Ослаблення європейської солідарності — це презент для Росії, яка прагне до руйнування позиції всього Заходу. Якщо ЄС — також і за ініціативою деяких державчленів — опиниться у ще більшій кризі, це повернення Росії до ролі головного гравця почнеться саме з цього регіону. Довготривалим наслідком протистояння членів ЄС буде ослаблення потенціалу всієї Європи, бо ЄС — це не тільки Брюссель, а передовсім 28 держав, які формують рішення Євросоюзу.
Євген ПЕТРЕНКО