Сьогодні прихильники так званого руського миру стверджують, що завдяки росіянам «українці зберегли свою культуру і мову — основні чинники, які вказують на національну приналежність людини». Так, зберегли. Але не завдяки, а всупереч. Адже є сотні неспростовних прикладів того, як Москва намагалась українців позбавити їхньої рідної мови. Наведемо лише деякі з них.
Так, у 1626 році російський цар заборонив друкувати уукраїнською акафіст митрополита Йосипа Краківського, а Синод наказав Київському митрополиту позбирати з усіх церков України книги старого українського друку. Наступного, 1627-го цар Михайло з подання Московського патріарха Філарета наказав спалити всі примірники надрукованого в Україні і українською мовою «Учительного Євангелія».
Російський самодержець і кат українського народу Петро І заборонив українське книгодрукування, наказав переписати з української на російську всі державні документи. Загалом російський царат видав понад 60 указів, які переслідували українську мову!..
Після жовтневого заколоту 1917 року компартійний режим теж не вирізнявся особливими симпатіями до мови Тараса Шевченка та Івана Франка. Якщо, скажімо, до середини 30-х років в Україні друкувалися 259 українських письменників, то після сталінських чисток 1937–1938-го — лишень 36.
Побутує думка, що за так званий український націоналізм переслідували лише за часів Сталіна. Та це не так: гоніння на українську мову тривали і після його смерті. Наприклад, реформа освіти, проведена у 1958 році, закріпила панівне становище російської мови в системі шкільної освіти.
Поменшало й україномовних книг. Більш того, на російську перейшла навіть більшість видань наукової періодики. Проте бажаних результатів це не дало: на черговому засіданні Президії ЦК КПРС зазначалося, що «в Україні ще дуже багато осіб розмовляють українською мовою». Керівництво КДБ ці слова зрозуміло як неофіційний наказ вжити «відповідних заходів».
І незабаром у відділах україністики, розташованих у бібліотеках Академії наук Української РСР, Музею «Софія Київська», книгосховищі Видубицького монастиря, Медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та Музею українського мистецтва у Львові сталася серія загадкових пожеж.
На початку 70-х відбувся суд над авторами «Листа творчої молоді Дніпропетровська», які виступали проти штучного зросійщення української культури. Водночас Міносвіти СРСР ухвалило рішення про написання і захист дисертацій лише російською мовою. Навіть дисертації з питань української мови та літератури повинні були захищатися російською!..
Компартійні вожді колишнього Радянського Союзу звільнили з посади першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста: їм здалося, що у своїй книзі «Україна наша радянська» він надмірно «захопився українізацією українського козацтва», а також недостатньо боровся з «українським націоналізмом».
Тоді ж було звільнено з Вищої партійної школи при ЦК КПУ 34 викладачів, заборонено книги майже сотні авторів, звільнено чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх партійних рівнях, піддано чищенню низку наукових установ, а також Київський та Львівський університети.
У Харкові знесено хату, де жив видатний український філософ і просвітник Г. Сковорода, та почато знищення цвинтаря, де було поховано багато визначних діячів української науки та культури.
У доповіді на пленумі ЦК КП України, що відбувся 17 квітня 1973 року, новопризначений керманич українських комуністів Володимир Щербицький зазначав:
«Деякі літератори у своїй творчості відходять від актуальних тем сучасності, проявляють національну обмеженість, засмічують українську мову архаїчними словами та штучними зворотами».
До боротьби за чистоту мови закликав письменників і головний партійний ідеолог Валентин Маланчук:
«У творах деяких письменників спостерігається нездорова тенденція до засмічення мови застарілими словами і діалектизмами, цілком надуманими зворотами. Справедливі нарікання читачів викликає і мовний рівень художніх перекладів. Нехтуючи усталеними нормами, деякі перекладачі широко відкрили двері різного роду архаїзмам, полонізмам, галицизмам».
У 1979 році в Ташкенті відбулася конференція «Російська мова — мова дружби і співпраці народів СРСР». Ті, хто виступав на ній, рекомендували ширше впроваджувати російську мову в дошкільних закладах, провадити нею позакласну й позашкільну роботу, «сприяти» тому, щоб реферати, курсові та дипломні роботи студенти писали «мовою великого Пушкіна».
Для контролю виконання цієї «рекомендації» Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР запровадило навіть спеціальну форму звітності, що зобов’язувала ректорів регулярно подавати «перелік спеціальних дисциплін, які викладаються російською мовою».
Без мови держави не побудуєш
З проголошенням Україною незалежності ситуація почала змінюватися. Наприклад, побільшало україномовних шкіл, виші перейшли — принаймні офіційно — на державну мову тощо. За інформацією Центру Разумкова, минулого року понад 70% громадян України вважали знання української мови обов’язковим. Але разом із тим вистачає і проблем.
Наприклад, не виконуються як слід ті положення Конституції України, які зобов’язують чиновників не лише володіти державною мовою, а й застосовувати її як мову офіційного спілкування. Якщо на початку 90-х кількість україномовних видань зростала, то останнім часом намітилася протилежна тенденція: більшає російськомовних.
За висновками агентства «Простір свободи» сьогодні наклад газет, які видаються мовою Пушкіна, становить 66%, а журналів — понад 85%. І це без урахування анексованого Криму і частини окупованого Донбасу. Для порівняння: у страшному 1933-му наклад російськомовних видань в Україні становив лише 10%!..
Викликає занепокоєння і знання української мови підростаючим поколінням. Як засвідчили результати ЗНО, проведеного в Закарпатській області, з тестовими завданнями не впоралися понад 28% випускників, у Чернівецькій — майже 21%.
Навіть сьогодні, на 27-му році незалежності, можна почути твердження окремих політиків про необхідність надання російській мові статусу державної. При цьому забувають, що в абсолютній більшості європейських країн державною мовою є мова тієї нації, яка не лише історично сформувалася та існує на їх територіях, а й становить більшість населення.
Приміром, така ситуація склалася у найбільш розвинених і демократичних країнах Європи — у Великобританії, Німеччині, Італії, Франції, Португалії, а також у державах Центральної і Східної Європи, прибалтійських і скандинавських.
Ну а щодо тих країн, де кілька офіційних мов, то мовна ситуація в них дуже відрізняється від України. Там історично сформовано чіткі етнічні кордони між етнічними групами, зокрема у Швейцарії, Бельгії, чого не скажеш про Україну. До того ж, нагадаємо, в Україні близько 80% населення становлять саме українці.
Прикладом того, як потрібно захищати свою мову, може бути Франція — провідна країна Європейського Союзу. В законі, який регламентує використання французької мови, сказано:
«Французька мова є основоположним елементом ідентичності і національного надбання Франції. Французька мова є мовою викладання, трудових відносин, торгівлі і державної служби».
Згідно з чинним законодавством країни написи чи оголошення складаються французькою, а якщо зроблені з порушеннями і попередження не дало результату, то порушника позбавляють права користування майном.
Усі договори теж складаються державною мовою. При цьому «не повинні містити іноземних висловлювань і термінів, якщо є відповідні французькі висловлювання і терміни».
У Франції існує Міністерство культури і французької мови, а в статуті Французької академії, заснованої 1635 року, записано, що захист і збереження чистоти мови є головним її завданням. При цьому ніхто не звинувачує французів у надмірному тяжінні до рідної мови.
Крига скресає?..
Нещодавно в Україні прийнято Стратегію національно-патріотичного виховання дітей і молоді. Одним з основних її напрямків є «підвищення ролі української мови як національної цінності». Тепер справа за реалізацією цієї вимоги.
До недавнього часу теле- і радіоефір був заповнений російськими шансоном і попсою. Натомість почути українських виконавців було проблематично, майже неможливо. Але парламент врешті-решт ухвалив Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо частки музичних творів державною мовою в програмах телерадіоорганізацій».
Відтепер в українському ефірі частка пісень, виконуваних українською, має становити не менш 25%. Це, звісно, замало, але крига все ж починає скресати. Окрім цього, телерадіоорганізації при здійсненні радіомовлення зобов’язані забезпечувати не менш як 60% добового обсягу ведення передач, в тому числі інформаційно-аналітичних, розважальних, державною мовою.
Тривалість іноземних телерадіопрограм та передач не може перевищувати 10% від усього мовлення за добу для загальнонаціональних мовників; 20% — для регіональних і місцевих; 60% — для суб’єктів державного іномовлення України.
Окрім того, всі періодичні ЗМІ країни повинні мати українську версію, тираж якої — не менше 50% сукупного тиражу всіх мовних версій друкованого видання. В окремих випадках ЗМІ можна видавати на офіційних мовах Європейського Союзу. А книжкові видання українською мовою повинні становити не менше 50% від усіх назв книжкових видань у кожній книгарні чи іншому закладі, де вони поширюються.
А ось питання, чи виконуватимуться ці норми чинного законодавства, залишається відкритим...
Сергій ЗЯТЬЄВ
