А, як відомо, якщо твердо вірити, мрії обов’язково збуваються. Так і сталося. Про непросту долю Надії стало відомо широкому загалу.
Допомогли і працівники Департаменту соціальної політики КМДА, вирішивши питання з поселенням майстрині-безхатченка в один із найкращих в Україні геріатричних пансіонатів, де для Надії створено всі умови для життя й творчості.
Відвідавши підопічну, після почутих раніше страшилок про жалюгідне становище інтернатів, відверто кажучи, був здивований, адже побачив зовсім протилежне. Закралася думка, що цей заклад для обраних, бо такі пансіонати, більш схожі на санаторії, є скоріше винятком, аніж правилом.
Зважте самі: кожен мешканець пансіонату проживає в окремому мебльованому номері з холодильником, телевізором, балконом і санвузлом. Чотириразове збалансоване харчування. Повне забезпечення всім необхідним. Для зручності підопічних у кімнаті встановлено кнопку виклику чергового медперсоналу.
На території є кабінети лікувальної фізкультури, функціональної діагностики та масажу, стоматологічний кабінет, соляна кімната, бібліотека, перукарня і манікюрний кабінет. До того ж на кожному поверсі розташовано кімнати для дозвілля і спілкування.
Характерного для подібних закладів неприємного запаху не чути — скрізь ідеальна чистота. Персонал ввічливий і уважний. Крім того, мешканці повністю забезпечуються одягом (не секондхендівським, а новим, сучасним).
Саме тут розумієш, чому в розвинутих країнах доживати вік у таких благословенних пансіонатах не сором, а цивілізована норма. Сам би там жив — байдуже, які в державі ціни на газ, комуналку, харчі... От тільки мене туди не візьмуть, бо ще молодий.
На жаль або на щастя (це питання філософське), в нашій країні все вирішує людський фактор. Доручити свою старість у руки надійних відповідальних людей, мабуть, мрія кожного, хто доживає віку.
Саме такою надійною людиною, як на мою думку, є директор Київського геріатричного пансіонату Антоніна Михайлівна Урбановська — людина досить вимоглива до персоналу і дуже відповідальна. За зовнішньою суворістю відчуваєш її надзвичайно добре серце і материнське піклування, коли мова заходить про пацієнтів. І ще помічаєш її гордість за пансіонат, який вона очолює вже 21 рік і в який вклала частинку свого життя.
За такою людиною — як за кам’яною стіною. Прикро, що таких директорів у нас не так і багато. Що потрібно для того, щоб успішні пансіонати були в Україні не винятком, а нормою? Своїми роздумами Антоніна Михайлівна Урбановська поділилася з нашими читачами.
— Антоніно Михайлівно, коли зустрічаєш успішну людину, зазвичай у багатьох виникає запитання: в чому ж секрет її успіху? Має ж бути якийсь таємничий ключик, відомий тільки їй? Чи не так?
— Насправді секретів ніяких немає. Головне — це належне ставлення до своїх обов’язків і робота, яку любиш, до якої підходиш творчо. Якщо людина іде працювати в подібні заклади, вона найперше повинна розуміти, куди вона йде і що від неї вимагається.
Заробітна плата в нашій галузі стимулом бути не може, на жаль. Це робота скоріше за покликом серця, робота, яка не має ніяких матеріальних бонусів, окрім моральних. Робота для тих, хто хоче служити людям.
— У Вас чудовий персонал. Впадає в око ввічливість, дисциплінованість, доброзичливість. Як пересічний відвідувач, на своє здивування, не побачив тут звичного, на жаль, для багатьох подібних закладів традиційного хамства, здирництва...
— Підбирається колектив дуже важко. У нас такого немає, щоб будь-хто прийшов і почав працювати. Залишаються тільки люди з великим серцем, які можуть розуміти категорію людей поважного віку.
Це не так просто. Адже це люди з різними характерами, з різними звичками, багато хто з порушеним психоемоційним станом. Тому тут слід бути довготерплячими, десь пробачати незаслужену образу, десь промовчати.
Літні люди нерідко вередливі як діти. Отже, перш за все успіх нашого закладу — це наш колектив. Це — люди, які люблять свою роботу. Випадкові тут не затримуються — кістяк колективу працює у нас уже понад 20 років.
У мене є такий принцип — співробітникам я кажу: от ви уявіть собі, що в такому закладі перебуває ваша мати. Як би ви її годували, як би ви за нею доглядали і як би ви дивилися на те, якби якась санітарка на неї крикнула?
— Ви — людина вимоглива. Але відчуваєш, що співробітники Вас люблять і поважають.
— Якась частина, може, й вважає, що директор має дуже жорсткий характер. Але я на кожних зборах, на кожній планірці завжди починаю з того, що своєму колективу дякую. Дякую за те, що вони за таку невелику зарплату так сумлінно виконують свою роботу. Адже за нашої зарплати це люди, підібрані від Бога.
Так, я людина вимоглива, я цього не приховую, я можу і строго сказати, якщо людина не виконує своїх обов’язків. Але проблему дефіциту кадрів я не вирішую за рахунок поблажливості. Так, у мене теж не вистачає кадрів — 26% від штату є дефіцит кадрів. Особливо це лікарі і медсестри. Тому що на таку заробітну плату не просто знайти достойного працівника. Але будь-кого тільки для того, щоб заповнити дефіцит кадрів, на роботу ми не візьмемо.
Чи бувають випадки звільнень? Інколи бувають. Давайте правду казати, якщо хтось комусь нагрубив (людський фактор ніхто не скасовував), то за цим слідує або дуже суворе покарання, або звільнення. Хоча ми нікого за статтею не звільняємо, я просто пропоную такій людині самій написати заяву. Не хочеться псувати трудову книжку. Але кажу: вибачте, але ця робота не для вас, знайдіть іншу.
Чому інші затримуються? Мабуть, тому, що хороший колектив. У нас непоганий соціальний пакет, додаткова відпустка, кожен місяць премії, а головне — людське ставлення до персоналу. Якщо ти до підлеглих по-людськи, якщо вони бачать, що директор тут і днює, і ночує, то і стосунки будуть відповідні.
— Як Вам удалося створити такі комфортні умови для пацієнтів?
— Особливість пансіонату в тому, що на сьогодні в Києві це — найновіший пансіонат. Він був введений в експлуатацію тільки в 1992 році. Тобто ще за радянських часів він уже будувався за новим чеським проектом, де вже тоді передбачались європейські норми.
Для людей, які самостійно себе обслуговують, передбачено окремі кімнати з усіма зручностями — із санвузлом і балконом. У лікувальному корпусі, де люди лежачі, переважно палати на двох.
Зазвичай їм навіть більш комфортно, коли вони по двоє в кімнаті, тому що є з ким спілкуватись. Якщо людину лежачу закрити одну в кімнаті, їй буде не дуже комфортно. Ми намагаємося підбирати людей так, щоб один був більш здоровий, а другий трошки слабший і щоб у них була психологічна сумісність. Але люди, які самі себе обслуговують, усі живуть в окремих кімнатах.
— Зазвичай усі скаржаться на відсутність фінансування. Ви не скаржитесь. У Вас із цим проблем немає?
— Пансіонат є комунальною власністю міста Києва. Фінансується він не загальнодержавними коштами, а коштами місцевого бюджету Київської міської державної адміністрації. Фінансується на 100%. Проблем із фінансуванням немає. Все, що заявлено на бюджетний рік, усе чітко виконується.
Харчування у нас 4-разове, є всі види дієт. І за призначенням лікаря дієтичне харчування забезпечене, і загальне харчування забезпечене повністю. Є лікарі всіх профілів, хоча ми не медична, а соціально-медична установа і зосереджуємося на наданні соціальних послуг.
Головне наше завдання — обслуговування, дозвілля, комфортне проживання. Наприклад, кожен місяць незалежно від погоди наші мешканці відвідують театри Києва. У нас є свій транспорт, театри нам надають безкоштовні квитки. Кожного місяця проходить якась культурна програма, відбуваються концерти.
Волонтери від християнської церкви приходять майже кожні вихідні, проводять із нашими мешканцями дозвілля, арт-терапію, організовують шахові турніри, концерти, чаювання, кавування... тобто займають їх дозвілля. Своїм транспортом вони возять їх на свої заходи, в літні табори, тобто з волонтерами зв’язок у нас добрий. Ми відкриті для спілкування.
— Чи важко догодити всім? Чи бувають невдоволені?
— У пансіонаті проживає 203 людини. Звичайно, всім догодити складно. Одні люблять суп гречаний, а інші — гороховий. Тобто людина звикла за життя мати якийсь рівень, а тут ми обмежені натуральними нормами.
На кожен день є натуральні норми харчування, хочуть вони чи не хочуть, але ми повинні видати відповідну кількість овочів, фруктів, риби, м’яса. Тому їм доводиться ставити себе в рамки, десь підлаштовуватися, перебудовуватися, але в принципі ще ніхто з наших клієнтів не схуд. Отже, харчування збалансоване і достатнє.
Ви бачили, обслуговування теж на достойному рівні. Починаючи з педикюру і закінчуючи хімічною завивкою. У нас є все. За європейськими мірками сьогодні ми більше приділяємо уваги реабілітації.
Для цього у нас є прекрасний, обладнаний сучасними тренажерами фітнес-центр, де з пацієнтами займається досвідчений лікар ЛФК. Із превеликим задоволенням люди ходять на ці тренування. Колишні спортсмени тренуються особливо наполегливо.
Крім того, у нас є чудовий кабінет психоемоційного розвантаження з елементами ароматерапії, де люди також можуть релаксувати. До того ж у нас 4 гектари лісу, де можна просто пройтися, прогулятися.
Якщо людина з обмеженими можливостями, пересувається на візку, її також вивозять у ліс подихати повітрям. Тобто життя повноцінне.
— Інколи можна почути нарікання: «Вони ж забирають нашу пенсію!»
— Люди повинні розуміти, що для великої кількості одиноких людей геріатричний пансіонат — це порятунок. Так, за обслуговування з пенсіонера вираховують 75% його пенсії. Але вижити самотужки, якщо ти отримуєш навіть 3 тисячі пенсії, практично дуже складно.
А тут ти маєш все. Ти приходиш і отримуєш свою «гостинку» — 13,5 м, де є туалет, де є ванна, балкон, де в кімнаті є все — телевізор, холодильник, меблі. Тобі не треба готувати їжу, прати.
Мало того, в перший день поселення ти отримуєш повністю весь одяг по сезону — від нижньої білизни і до верхньої. Одяг новий. Ми не працюємо з тими організаціями, які дають секонд-хенд.
— Сьогодні багато уваги приділяють правам людини. Якась дискримінація щодо пацієнтів існує?
— Люди тут перебувають добровільно. Нікого не тримають насильно. Будь-коли можна написати заяву і залишити заклад. Ми намагаємося, щоб мешканці пансіонату почувалися вільними людьми, намагаємося наблизити їх побут до домашніх умов, щоб не відчували казенщини.
Хоча в подібних закладах кімнати не повинні замикатися на ключ, але ми настільки даємо їм самостійність, що я, хоч і директор, але я в будь-яку кімнату просто так зайти не можу. Я повинна постукати і запитати, чи можна увійти. Така вимога і для всіх інших співробітників.
Дозволяємо приносити з дому свої речі, свої меблі якісь. Кожен може створити в себе в кімнаті сімейну затишну обстановку. Тобто даємо їм зрозуміти, що це їхнє. Хоча вони живуть у державній установі і повинні виконувати певні правила, але мають особисту територію, своє приватне життя.
Почнемо з того, що вхід — вихід вільний. Але якщо людина йде більше ніж на 8 годин, вона повинна поставити до відома медичний пост, який у нас працює цілодобово, щоб при обході медсестра знала, що з людиною нічого не сталося.
Крім того, кожен, хто проживає тут, має право на двомісячну відпустку. На час відпустки людина отримує пенсію у повному розмірі. Хочу особливо підкреслити: те, що у людей є квартири, якесь особисте майно, дачі, машини тощо, ми до цього не маємо ніякого відношення.
Ми не забираємо квартир, не забираємо майна, ми навіть не питаємо, що у них є. Достатньо, щоб людина була одинока і потребувала догляду і все. Вона вправі зі своїм майном чинити так, як вона хоче.
Хоче комусь залишити, нехай залишить, хоче комусь подарувати, нехай дарує — це її питання. Тому що сьогодні це є однією з популярних страшилок сарафанного радіо, що буцімто в домах престарілих забирають квартири, а потім цих престарілих кудись виганяють. Це — маячня.
— Запитання, про яке багато хто думає, але ставлять чомусь рідко. В інтернатних закладах, де живуть люди похилого віку і люди з інвалідністю, майже скрізь присутній специфічний неприємний запах. А от запах вашого пансіонату скоріше нагадує аромат дорогого туристичного готелю. Як це вам удається?
— Ми довго цього добивалися. Не думайте, що тут так було до того, як я сюди прийшла. Тут був той самий смердючий запах. Ми дуже довго з ним боролися, щоб його не було. Ми здерли все — підлогу, обдерли стіни, інакше цей запах не можна було вивести. Якщо воно вже просякло — це вже все.
Зараз, як бачите, в будь-який момент, якщо хто приходить, у нас неприємного запаху немає. Мало того, у нас люди, які лежать по 5, по 6, по 10 років, не мають жодного пролежня.
Ми застосовуємо сучасні миючі засоби. Хлорку не використовуємо. Усі лежачі мешканці забезпечені памперсами, серветками, які регулярно міняють — це запорука того, що запаху не буде. Персонал закладу знає, як я до цього прискіпливо ставлюся і суворо стежу.
— Ваш пансіонат проектувався за чеським проектом. Але якщо порівнювати його з європейським, в чому різниця?
— Я була в інтернатних закладах Німеччини і Польщі. Звичайно, якщо брати догляд за хворими, то нам треба ще багато зробити. У них усе механізовано. Лежачого хворого мої санітарки тягають руками — садовлять у візок і везуть купатись і таке інше. У них же санітарка керує пультом — працюють підйомники, по всіх коридорах, стелях прокладено рейки.
Це значно полегшує роботу санітарки. Але! У них немає таких умов проживання, як у нас. Обслуговування так, згодна, за кордоном на високому рівні. Проте немає лікарів у пансіонаті. Є страхова медицина, кожен десь має сімейного лікаря, який повинен обслуговувати.
Якщо за кордоном створювати такі умови проживання, які існують у нас, це буде коштувати для пенсіонера не менше 5 тисяч євро на місяць. За кордоном немає безкоштовного влаштування в будинках такого типу, а діє система страхових відшкодовувань. У нас же тут усе безкоштовно.
— Чи можна до вас помістити людину тимчасово, на деякий період?
— Така послуга існує. Трапляються різні обставини. Комусь треба поїхати в тривале відрядження, в інше місто, за кордон тощо, а стареньких батьків залишити немає на кого. Можна скористатися нашою послугою до шести місяців.
Лікування як такого у нас немає, але є цілодобове медичне чергування. В будь-який час, якщо людина відчула себе погано, є кнопка виклику. Чергова медсестра, якщо необхідно, викличе швидку допомогу, яка надасть комплекс послуг, який треба. Медпрепарати, призначення — за всім стежить медперсонал, адже старі люди інколи забувають, що їм треба вчасно прийняти ліки.
— Чи реально простому смертному потратити у ваш чудовий пансіонат? Чи існують платні послуги?
— Поселитися в наш пансіонат на безоплатній основі мають право тільки жителі столиці — одинокі, які не мають працездатних дітей. Але як виняток можуть поселятися й пенсіонери, в яких є працездатні діти за умови 100% відшкодування витрат.
Не треба плутати це з платними послугами. У нас платних послуг немає. Тобто людина прожила місяць, врахували, скільки на неї витрачено, і тоді дітям виставляється рахунок. Затрати в середньому — від 7 до 10 тисяч на місяць. Сюди входить зарплата працівників, всі комунальні послуги, тобто все, що виділяється на утримання пансіонату, крім капітального ремонту.
Кожного місяця сума різна. Взимку, звісно, більша, влітку менша. Тож якщо підвищують комунальні послуги, відповідно, зростає й вартість утримання.
Але для тих, хто перебуває тут безкоштовно, нічого не змінюється — комплекс послуг залишається той самий. Утім, як уже було сказано, ми у наших клієнтів відраховуємо 75% пенсії. Однак цієї пенсії, відверто кажучи, за рік не вистачає навіть на опалення взимку, тож основні витрати несе міський бюджет.
Щоб потрапити до нашого пансіонату, людина повинна звернутися до районного управління соціального захисту за місцем свого проживання, оформити необхідні документи — заповнити медичну картку, обов’язково зробити рентген, тому що зараз багато випадків туберкульозу, обов’язково отримати довідку психіатра, що людина може перебувати в будинку-інтернаті загального типу, звичайно, написати особисту заяву.
Подають документи в районне управління соціального захисту населення, звідки їх відправляють у міський Департамент соціальної політики, а Департамент видає путівку в той чи інший інтернат.

Розмову вів
Олександр КОЗЛОВСЬКИЙ,
Укрінформ
Фото Укрінформу