Особистість
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Грудень 02, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 18 Жовтень 2019 12:12

"Усе, що є на світі, – суєта, якщо воно не зроджене з любові"

Rate this item
(0 votes)

20 ЖОВТ­НЯ — 80 РО­КІВ ВІД ДНЯ НА­РО­ДЖЕН­НЯ ЛЕО­НІ­ДА МИ­ХАЙ­ЛО­ВИ­ЧА ВЕР­НИ­ГО­РИ (1939), УК­РА­ЇН­СЬКО­ГО ПИСЬ­МЕН­НИ­КА

Леонід Михайлович Вернигора народився у славнозвісному містечку Решетилівка на Полтавщині. Пройшов складні життєві дороги. Закінчив Харківський технікум промислового транспорту, Львівське вище військово-командне училище, Київський інститут народного господарства та Вищу партійну школу при ЦК КПРС.

aПрацював механіком, завгаром, головним інженером, директором автобази, начальником контори тресту «Полтаванафтогазрозвідка», головою Київського райвиконкому м. Полтави, першим секретарем райкому партії.

Перший надрукований твір Вернигори був про геологів, романтику цієї професії. Він замолоду працював у нафтогазрозвідці, звідси і його перші літературні вподобання. Той цикл оповідань називається «Та, що крокує по степу». Тоді він написав повість «Фонтан» — про те, як «глушили» справжній газовий фонтан у Криму.
Повість стала для автора доленосною. «Фонтан» був відкриттям для всесоюзного читача, адже це — репортаж із пристрастю з газової свердловини. Повість видали у журналі «Ранок». Згодом переклали російською й вона вийшла у «Неделе» — додатку до «Известий». А щойно там видали, пішли всі перевидавати, а Волгоградська кіностудія навіть фільм зняла.
Леонід Вернигора — автор повістей та оповідань: «Гарячий серпень» (1978); «А жито половіє» (1983); «Вічне поле» (1986); «Теплий дощ у дорогу» (1990); «Дрова на зиму» (1993); «Срібні крила пам’яті» (2009).
Відразу після виходу вони набули заслуженого розголосу, продемонстрували різнобічність мистецького хисту письменника, його вміння майстерно послуговуватися багатою палітрою рідної мови. Прозовий доробок письменника безпомилково виводив сучасника на живі теми, на болючі питання людського буття у філософському вимірі: єднання і протистояння граней українського міста й села («Вічне поле»), одвічна природна рівновага та ціна її руйнації, гірке вдівство й рятівне його опромінення запізнілою любов’ю («Дрова на зиму»), непоправність утрати людських цінностей («Теплий дощ у дорогу»).
Глибоко реалістичною, вибудуваною на принципових засадах життєствердження й добротворення є публіцистика Вернигори — «Відверта розмова» (1987); «Що з нами? Куди йдемо?» (1991); «Відступ у майбутнє» (1999). Суспільна значущість порушених у них проблем зумовлена передусім глибоко українським характером автора, його послідовною життєвою позицією.
Гострота та актуальність змальованих у творах суспільних, громадських, моральних, етичних суперечностей, спроектованих у різні історичні епохи, не залишає байдужими читачів, пробуджує їхню думку, примушує бути достойними громадянами й високопорядними людьми.
Леонід Вернигора опублікував також низку поетичних збірок: «Не розгубіть підкови, мої коні» (1997); «Мамина пісня» (1998), «Присягаюсь тобі, Полтаво» (1999); «Дозвольте Вам освідчитись у коханні» (2003); «До Вас іду» (2005). Сотні пісень автора, обарвлені неповторним народним мисленням, поетикою й мудрістю, глибоким ліризмом, увійшли до репертуару провідних вокалістів, ансамблів та хорів України.
З ним плідно співпрацювали знані діячі культури, композитори — О. Білаш, О. Чухрай, В. Скакун, О. Гаврик, В. Титаренко, а його пісні виконували народні артисти України — Р. Кириченко, Ю. Рожков, В. Шпортько, Ф. Мустафаєв, В. та С. Білоножки, О. Марцинківський, О. Василенко, Л. Сандуленко, ансамбль «Гетьмани», народний хор «Калина» Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка (керівник — Г. Левченко) та інші.
Творчі звіти Леоніда Михайловича стали помітним явищем у культурно-мистецькому житті Полтавщини й України. Особливе місце у пісенному доробку митця належить Полтаві та краянам. Він — автор гімну міста, таких добре відомих пісень, як «Присягаюсь тобі, Полтаво!», «Каштанова алея», «Вишневий дзвін», «Ода Полтавському краю», «Полтава молода» та інших.
Л. Вернигора — автор сценарію художньо-публіцистичного фільму «Відверта розмова» (режисер-постановник — Артур Вількенс). Фільм, створений у 1990 році, де Вернигора і автор, і ведучий у кадрі, переміг на всіх конкурсах і дійшов аж до Москви, де позмагався за першість зі Станіславом Говорухіним.
Фільм, у якому він намагався показати, що «росіянам далі так жити не можна», — чорнуха, а картина Вернигори показала, як більшовики своїми діяннями призвели до розвалу українського села і хто буде господарем на землі.
Журі фільм так сподобався, що думки розділилися. Дійшло до скандалу. Закінчилося все тим, що Говорухіну дали першу премію ВЦРПС, а Вернигору нагородили премією Союзу кінематографістів СРСР.
Твори письменника видано російською, азербайджанською, вірменською, англійською мовами.
Він — член Національної спілки письменників України (з 1979). Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, знаком Пошани, медалями, Почесною грамотою Верховної Ради України. Заслужений працівник культури України. Лауреат Міжнародної літературної премії імені Г. С. Сковороди (1995), обласної премії ім. Петра Артеменка (1978).
Здавалося б, досягнуто багато, та на запитання: «Чого чекаєте від життя?» — Вернигора відповідає: «Не чекаю, а живу. Не відіграло ще в мені вино, хоч і не часто вже зриваюсь риссю. Хоч і мигтять роки, як той млинок, та не забрав ще Бог ні сил, ні мислі. Ще не дає мені заснуть ота моя чарівна квітка вечорова. Бо все, що є на світі, — суєта, якщо воно не зроджене з любові. Не написав найкращий свій романс, моя душа ще рветься у дорогу. Якщо все пройдене — лише аванс, то є за що подякувати Богу».

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».