Особистість
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Серпень 13, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 20 Вересень 2019 18:43

Митець передовсім – громадянин

Rate this item
(0 votes)

18 ВЕРЕСНЯ — 90 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АЛЛИ ОЛЕКСАНДРІВНИ ГОРСЬКОЇ (1929–1970), УКРАЇНСЬКОЇ ХУДОЖНИЦІ, ГРОМАДСЬКОЇ ДІЯЧКИ

Батько Алли Горської Олександр Валентинович Горський був одним з організаторів радянського кіновиробництва. З 1931 року він став директором Ялтинської кіностудії. Через рік, 1932-го, Олександр Валентинович із сім’єю переїжджає до Москви, де обіймає посаду начальника виробництва тресту «Східфільм».

Але Олександр Горський не любив Москву, тому дуже зрадів, коли 1933 року видалася нагода переїхати до Ленінграда, де спочатку був заступником директора, а потім — директором Ленінградської кіностудії.

Мати Алли Олександрівни — Олена ніколи, на відміну від чоловіка, кар’єри не робила. В Ялті вона працювала вихователькою у дитячих закладах санаторно-шкільного типу, а в Ленінграді — художником із костюмів, надалі це стало її постійною роботою.
1941-го війна застала у Ленінграді 11-річну Аллу разом із матір’ю та старшим братом Арсеном. Алла з мамою, переживши дві блокадні ленінградські зими, влітку 1943-го евакуювалися до Алма-Ати, де уже працював на об’єднаній кіностудії Олександр Валентинович.
Проте в Алма-Аті родина була недовго і наприкінці 1943 року переїхала до Києва, де Олександр Горський обійняв посаду директора кіностудії.
З 1946 року Алла навчалася в Київській художній середній школі імені Т. Шевченка, яку закінчила в 1948-му із золотою медаллю. У подальшому виборі вагань не було: Горська вступила на живописний факультет Київського художнього інституту (майстерня Сергія Григор’єва).
Влітку 1952 року одружилася зі студентом цього ж вузу Віктором Зарецьким, а через два роки, закінчивши інститут, працювала за фахом у галузі станкового й монументального живопису.
Її твори експонувалися на виставках. І вже 1959 року за роботи шахтарського циклу її прийняли до Спілки художників. Деякий час вона викладала малюнок у Республіканській художній школі. На двох із чоловіком мала художню майстерню у Києві на вулиці Філатова.
У 1961–1965 роках разом із Лесем Танюком, Василем Симоненком, Іваном Світличним та іншими патріотами стала одним з організаторів і активним членом Клубу творчої молоді «Сучасник», який був тоді центром українського національного життя у Києві.
У цей же час свідомо перейшла на українську мову. Вихована в російськомовній сім’ї, у школі українську мову не вивчала. Тому їй довелося починати вивчення мови у Надії Світличної з алфавіту.
Брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківських свят. Плідно займалася мистецькою діяльністю, створила ряд монументально-художніх робіт. За її активної участі відбулося 22 травня 1963 року покладання квітів до пам’ятника Великому Кобзарю в парку Тараса Шевченка у Києві, яке стало традиційним. Цей захід державно-партійна структура сприйняла як «зухвалу інспірацію буржуазних націоналістів».
Разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком відкрила місця поховання розстріляних у НКВС у Биківні, на Лук’янівському і Васильківському кладовищах (1962–1963), про що вони заявили в Київську міськраду («Меморандум № 2»).
У 1964-му у співавторстві з Панасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко створила у Червоному корпусі Київського університету вітраж «Шевченко. Мати». Вітраж був знищений адміністрацією університету за вказівкою партійного керівництва.
Скликана після цього комісія кваліфікувала його як ідейно ворожий, глибоко чужий принципам соціалістичного реалізму. Горську і Семикіну виключили зі Спілки художників, щоправда, через рік відновили.
1965 року було заарештовано багатьох друзів і знайомих Горської. Цей рік став для неї початком діяльної участі в русі опору. 16 грудня 1965 року Алла Горська надіслала заяву прокуророві УРСР з приводу арештів. Її викликали в КДБ на допити як свідка та на зводини віч-на-віч, де велися специфічні «кадебістські розмови» з попередженнями й погрозами.
Алла Горська матеріально й морально підтримувала родини політв’язнів, листувалася з ними, систематично з Панасом Заливахою, відвідувала його у в’язниці.
Належачи до групи шістдесятників, Алла Горська брала активну участь в українському правозахисному русі. Певним захистом було те, що вона у групі митців виконувала монументальні художні роботи в Донецьку та Краснодоні, які вважалися важливими та мали ідеологічне спрямування. Зокрема, панно у меморіальному комплексі «Молода гвардія».
Широко відома в Україні та світі відверто опозиційна громадсько-політична діяльність Алли Горської та трагічна смерть значною мірою залишили поза суспільною увагою її мистецький доробок, представлений десятками монументальних та живописних творів, великою кількістю графічних робіт, ескізів.
Творчість майстрині ґрунтувалася на традиціях київської академічної школи, народному мистецтві, українському авангарді 1920-х, бойчукізмі, глибокому знанні світових мистецьких напрямів. Вона — авторка численних художніх творів: «Автопортрет з сином» (1960), «Портрет батька» (1960), «Абетка» (1960), «Біля річки» (1962–1963), «Портрет В. Симоненка» (1963) та інших.
Художниця розробила ескізи до вистав режисера Леся Танюка — «Ніж у сонці» за поемою Івана Драча, «Отак загинув Гуска» Миколи Куліша, «Правда і кривда» Михайла Стельмаха та інших. Ці вистави, готові до постановки, були заборонені.
Твори художниці є в Національному художньому музеї у Києві, Національному художньому музеї ім. А. Шептицького у Львові, Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва, Музеї шістдесятництва, одній із найбільших у світі колекцій нонконформізму на теренах СРСР Нортона і Ненсі Додж Ратгерського університету, Музеї Берлінської стіни тощо.
У квітні 1968 року Горська поставила свій підпис під листом-протестом 139 діячів науки і культури до тодішніх керівників СРСР у зв’язку з незаконними арештами і закритими судами над дисидентами. Почались адміністративні репресії проти підписантів, кадебістський тиск, Аллу Горську вдруге виключили зі Спілки художників.
Києвом і Україною пішли чутки про існування підпільної терористичної бандерівської організації, керованої західними спецслужбами. Одним із керівників цієї організації називали Горську.
28 листопада 1970 року Аллу Горську було вбито у помешканні її свекра у місті Василькові Київської області. Похорон Горської відбувся 7 грудня 1970-го на Берковецькому кладовищі у Києві і перетворився на мітинг протесту проти існуючого комуністичного режиму в Україні.
У США, Канаді, Західній Європі та Австралії у 1970–1980 роках деякі громадські організації, головним чином жіночі, узяли ім’я Алли Горської. Кінематографісти присвятили героїчній жінці стрічки — «Усім нам смерть судилася зарання...» (1991) режисера Сергія Дудки та «Алла Горська» (2001) режисера Олени Левченко.
На відзнаку й визнання незаперечних заслуг Алли Горської у справі національно-визвольного руху й перетворення України на демократичну державу у Києві, Львові, Вінниці та Василькові названо вулиці її іменем. Сама ж доля Алли Олександрівни Горської — то переконливе свідчення постулату: митець передовсім — громадянин!

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».