Ось кілька фактів: М. М. Коцюбинський знав дев’ять мов — три слов’янські: українську, російську, польську; три романські: французьку, італійську, румунську; і три східні: татарську, турецьку та циганську. Він вражав своїх сучасників знанням не тільки літератури, а й природничих наук, історії, психології, народного мистецтва і фольклору.
Його називають у числі тих, хто сприяв розвитку вітчизняної музики, освіти. Михайло Михайлович був активістом «Просвіти», одним з упорядників літературних збірників й альманахів «Хвиля за хвилею», «Дубове листя», «З потоку життя». І це все при тому, що він не мав можливості здобути офіційно вищу освіту.
Про нелегке його дитинство і юність історики Ігор Коляда та Олександр Кирієнко в статті, опублікованій у журналі «Історія в школі», писали: «Ціла валка неприємностей згуртувалась і грізно рушила на нього. Тут і духовний та фізичний занепад хронічно безробітного батька, що скінчився смертю останнього; і сліпота матері; і страшні злидні родини, коли доводилось налатувати латку на латці, зв’язувати мотуззям черевики; і розбиті здавна плекані мрії про навчання та зв’язану з ним корисну для народу роботу; і важка щоденна біганина з ранку до ночі з лекціями, про що він говорив, що він «везе, як сліпа кляча в шеретівці»; і дикі наїзди жандармів з обшуками та допитами (переслідувань М. Коцюбинський зазнав за зв’язки з народовольцями. — Авт.)».
Тож такий величезний багаж знань письменник здобував завдяки наполегливій, послідовній самоосвіті і копіткій праці.
Вражає і його творчий доробок, адже практично все життя М. Коцюбинський писав у позаробочий час. А працювати йому доводилось у різних сферах: упродовж 1882–1892 років займався репетиторством у сім’ях чиновників у м. Вінниці та навколишніх селах (він мав атестат народного вчителя, який отримав 1891 року, склавши екстерном екзамен).
З 1892 року трудився у філоксерній комісії, яка вела боротьбу з виноградними шкідниками в молдавських селах; з 1898 року, оселившись у Чернігові, влаштувався в земську управу; з 1900- го по 1911 рік служив клерком у статистичному бюро губернського земства.
Та повернемося до літературної творчості Михайла Коцюбинського. Аналізуючи її, літературознавці зазначають, що більшість його творів вселяли віру і надію в краще життя. «Воно прийде, те нове життя, прийде у світ нове добро, треба тільки розбити тверду скалу неправди і пробитись до світла, хоч би довелося вкрити кістками шлях до нового життя», — стверджував письменник.
Скажімо, у повісті «Фата моргана» він сказав селянам вустами одного з головних героїв — Марка Гущі: «Земля належить трудящим... Одберім землю! Ту саму землю, що, як мрія далека, тільки манила, а не давалась у руки, що грала перед очима, як марево в спеку... Тепер вона близько, простягни руку й бери».
І, незважаючи на те, як писав Павло Тичина, що «Fata morgana закінчується картиною поразки селянського повстання, вся річ од початку й до кінця великої віри сповнена — віри в остаточну над ворогами перемогу». Віру, що настане час, коли земля перестане бути маревом, вселяють і такі персонажі, як Марко Гуща, Гафійка, вічний наймит Хома Гудзь.
Борців за народну справу письменник змалював у багатьох інших творах, зокрема в оповіданнях «Невідомий», «Подарунок на іменини», Рersona grata. Водночас він виступав у своїх творах проти «страху людського», проти нерішучості і боягузтва в громадсько- політичній боротьбі, розвінчував окремих представників тогочасної інтелігенції, які при найменшій загрозі урядових репресій зрікаються своєї культурницької програми.
Лейтмотивом багатьох творів М. М. Коцюбинського є ідея безперервності, вічності людського буття, торжества життя над смертю. Наприклад, герой оповідання «Хвала життю», знаючи, що місто, в яке він прибув, постраждало від землетрусу, «що з- під розвалин не одкопано ще щось коло 40000 трупів», тож «сподівався стрінути тишу і холод великого кладовища», але натомість став свідком подій, які свідчили, що життя відроджується, і душа його «проспівала над сим кладовищем хвалу життю».
Тріумфує симфонія життя в новелах письменника «Цвіт яблуні», «На камені», у повісті «Тіні забутих предків» тощо. Переконані, кожен, хто читав «Цвіт яблуні», перейнявся трагедією батька, у якого помирає єдина малолітня донечка, яка ще недавно бігала тут у саду, з якою вони, взявшись за руки, стояли під вишнею і слухали, як грають у цвіту бджоли...
«Він ніби натягнута струна, що ось- ось розірветься від неймовірного, нелюдського напруження: «Ні, се не може бути... Се дико... се безглуздо... Хто її забирає? Кому потрібне її життя?.. Хто може виточити кров мого серця, коли я ще живий... мою Оленку, мою радість...»
Але через увесь цей твір якоюсь невидимою канвою проходить думка: життя не повинно зупинитися, кожен має виконати своє призначення на землі. А про митця говорилося, що він за будь- яких обставин не може забувати про свій громадянсько- професійний обов’язок, повинен боліти чужим горем як власним.
Особливою прикметою творів М. М. Коцюбинського дослідники називають і те, що в них злилися воєдино слова, звуки та барви. Скажімо, в оповіданні «Харитя» письменник описав поле так, що й фарбами не намалювати!
«Половіли жита й вилискувались на сонці. Червоніло ціле море колосків пшениці. Долиною повилась річечка, наче хто кинув нову синю стрічку на зелену траву. Межи зеленими килимами біліє гречка, наче хто розіслав великі шматки полотна білити на сонці. В долині, край лісу, висить синя імла. І над усім тим розкинулось погідне блакитне небо, лунає в повітрі весела пісня жайворонка. Віють з поля чудові пахощі од нестиглого зерна і польових квіток.
Як тільки Харитя увійшла межи жита, гарний краєвид зник. Босі ноженята ступали по втоптаній стежці, над головою, межи колосками, як биндочка, синіло небо, а з обох боків, як стіни, стояло жито й шелестіло вусатим колоссям. Харитя опинилась наче на дні в морі. В житі синіли волошки та сокирки, білів зіркастий ромен, червоніла квітка польового маку. Польова повитиця полізла догори по стеблині жита і розтулила свої білі делікатні квіточки».
Водночас відзначається талант М. Коцюбинського підпорядковувати колір розкриттю внутрішнього світу героя. Описуючи драматичну колізію, в якій опинилася Соломія — героїня оповідання «Дорогою ціною», рятуючи свого коханого, письменник створює сіре колористичне тло: «Густа мряка чорним запиналом єднала з небом спалену сонцем полонину. У долині, на виднокрузі, сіріло щось широкою смугою і розпливалось у пітьмі...
То був Дунай. Ще густіший морок виповняв глибокі чорториї, що збігали в долину по схилі прибережного узгір’я. В одній з таких яруг, глибоких та покручених по всіх напрямках весняними водами, на самому дні ворушились люди».
Деяким дослідникам композиція низки творів, зокрема «Невідомий», Intermezzo, «Сон», нагадує композиції музичного твору. А чеський перекладач В. Бочковський писав М. Коцюбинському, що він з його «чудового літературного утвору» «Сон» виніс більше музично- малярське враження, ніж чисто літературне».
«Впрочім це я вже раніше зауважив на деяких Ваших оповіданнях. Читаючи «Сон», я рівночасно інтуїтивно чув музику Гріга». А скільки чудових симфоній М. Коцюбинський створив у дивовижній, повній чудес, таємничості повісті- казці «Тіні забутих предків»!
Одна з них — симфонія горам, «які міняли своє блакитне убрання на рожеві з золотом ризи. Чорні гори залляли долини, як велетенська отара. Вони вікують у такій тиші, що чують навіть дихання худоби. А над ними розстелилося небо, ся полонина небесна, де випасаються зорі, як білі овечки».
...Про одного з персонажів незавершеного оповідання «Павутиння» Михайло Михайлович писав, що він був справді природженим художником, «який має трохи інші очі, ніж другі люди, і носить в душі сонце, яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ божий квіти і перетворює в золото чорні закутки мороку». Цими словами можна характеризувати й їхнього автора.
А письменник Володимир Яворівський, нагадавши, що Михайла Михайловича Коцюбинського сучасники часто називали сонцепоклонником, констатував: «Знайомство з його творчiстю наочно пiдтверджує надзвичайно тонку й точну цю характеристику. Висока художнiсть, вражаюче багатство, свiтла простота думки й справдi мовби пронизують читача життєдайним сонячним промiнням, звеличуючи і спонукаючи для добра i творення. Його творчiсть непомiтно, але неминуче допомагала людинi ставати людиною».
І насамкінець про таке: 17 вересня 2019 року виповнюється 155 років від дня народження Михайла Михайловича Коцюбинського. Враховуючи його вагомий внесок у розвиток національної літератури, Верховна Рада України постановила відзначити цю дату на державному рівні. Цю дату також внесено до календаря пам’ятних дат ЮНЕСКО.
Рядки з біографії. Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 року у місті Вінниця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі.
Друкуватися почав у 1890 році. Вже наступного року від його пера виходять оповідання «Харитя», «Ялинка», «П’ятизлотник», повість «На віру», віршована казка «Завидющий брат», які привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий художник.
У складі Одеської філоксерної комісії тривалий час працював у селах Бессарабії. Ця робота дала йому матеріал для написання циклу молдавських оповідань: «Для загального добра», «Пе- Коптьор», «Дорогою ціною».
У 1898 році Михайло Михайлович переїхав до Чернігова, де спочатку обіймав посаду діловода при земській управі, тимчасово завідував столом народної освіти та редагував «Земский сборник Черниговской губернии». У вересні 1900 року влаштувався до міського статистичного бюро. У Чернігові він одружився з Вірою Устимівною Дейшею. У цьому місті виросли його діти — Юрій, Оксана, Ірина, Роман.
Серед найвидатніших творів письменника — «Дорогою ціною», Fata morgana, «Коні не винні», «Тіні забутих предків», «Харитя», «Маленький грішник», «Лялечка», «Сон», «Цвіт яблуні», казка «Хо».
Помер М. М. Коцюбинський 25 квітня 1913 року. Поховали його на Болдиній горі у Чернігові.
Павло Тичина писав: «Вiн залишив усiм нам — найвищий заповiт: нiколи не розминатися з людиною i завжди бути вiрним рідному народовi, правдi, соцiальнiй справедливостi й свободi».

Укрінформ