Почалася вона з герцога Рішельє, який збудував собі колись дачу на місці нинішнього Дюковського саду. Виписана ним з Італії біла акація, що стала легендою і символом Одеси, прийшла в місто саме звідси.
У роки дитинства і ранньої юності Бабель зустрічав героїв своїх одеських оповідань — баришників, короткозорих мрійників, романтичних шахраїв і нальотчиків із Молдаванки.
В одного з них він навіть наймав кімнату, щоб глибше дізнатися про життя і зрозуміти своїх майбутніх героїв. «Історія мого голубника», до речі, теж була пережита хлопчиком, а вже набагато пізніше розказана зрілим майстром.
Проте далеко не відразу оповідання Бабеля потрапили з листів тютюнових бандеролей на сторінки солідних літературних журналів. Для всієї країни письменника відкрив Маяковський, коли в 1924 році в журналі «Леф» надрукував «Сіль», «Король», «Лист» та інші оповідання — за визначенням одного критика, «стислі, як формула алгебри, але у той же час сповнені поезією».
«Я не зустрічав людину, зовні настільки мало схожу на письменника, як Бабель, — згадував Костянтин Паустовський. — Сутулий, майже без шиї через спадкову одеську астму, з качиним носом і зморшкуватим лобом, з маслянистим блиском маленьких очей, він з першого погляду не викликав інтересу. Але, звичайно, лише до тієї хвилини, поки не починав говорити. З перших ж слів все змінювалося».
Служивши для багатьох об’єктом захоплення і навіть обожнювання, Бабель сам мав бога. Цим богом був Горький. При Бабелі не можна було сказати жодного критичного слова про Олексія Максимовича. Горький захоплював його не лише як письменник, але й перш за все як надзвичайне явище людського духу.
У 1916 році Бабель приїхав до Петербурга з твердим наміром жити письменницькою працею. Ходив по редакціях і видавництвах, пропонував свої оповідання, але безуспішно. Ситуацію ускладнювало те, що Бабель жив у Петербурзі на нелегальному становищі. У Російській імперії існувала так звана смуга осілості для євреїв і без спеціального дозволу вони не могли проживати у великих містах. Сподіваючись на допомогу знаменитого письменника Максима Горького, Бабель відніс йому свої твори. І не помилився.
Пізніше у коротенькій автобіографії він писав: «Саме О. М. Горький «відправив» мене «у люди». І на сім років — з 1917 по 1924-й — я пішов. — За цей час був солдатом на румунському фронті, потім служив у ЧК, у Наркомпросі, у продовольчих експедиціях 1918 років, у Північній армії проти Юденича, у Першій Кінній армії, в Одеському губкомі, був випусковим у 7-й радянській друкарні в Одесі, був репортером у Петербурзі і в Тіфлісі тощо».
Дійсно, сім років, про які згадує Бабель, дали йому багато, але він був «у людях» і до 1916 року, і після того, як став відомим письменником: поза людьми існувати він не міг. Куди б він не потрапив, скрізь відчував себе вдома, входив у чуже життя.
Він був недовго у Марселі, але коли розповідав про марсельне життя, це не було враженням туриста — говорив про гангстерів, про муніципальні вибори, про страйк у порту, про якусь стару жінку, пралю, яка, отримавши несподівано великий спадок, отруїлася газом...
Він вів щоденник, який став основою циклу оповідань «Кінармія», опублікованих з 1923-го по 1926 рік. Ці оповідання принесли йому славу і одночасно ненависть таких могутніх людей, як, наприклад, командувач Першої Кінної армії Будьонний, герой громадянської війни і майбутній маршал.
Жорстока правда про війну, про червоних вершників, серед яких було чимало головорізів, які возили за собою вози для награбованого добра, не вписувалась у романтичну революційну ідеологію.
Взагалі, ворогів серед представників нової влади письменник нажив собі багато. Але і придбав таких видатних читачів, як Маяковський, Єсенін, Ромен Роллан, Анрі Барбюс, Мартен дю Гар, Томас Манн і Ліон Фейхтвангер. Коли б не захист Горького, то невідомо, що з ним би тоді зробили.
Треба сказати, що Бабель був людиною нечувано наполегливою, упертою, безкомпромісною, такою, яка бажала все бачити, не гидувала жодними пізнаннями, зовні схильною до скепсису, а насправді вірила у наївну і добру людську душу. Недаремно він любив повторювати біблейський вислів: «Сила жаждет, и только печаль утоляет сердца».
Одного дня у розмові з літератором-початківцем він зазначив, що не слід писати таким твердим прямим почерком, яким пишуться накази і чеки. «У нас в Одесі, — сказав він, глузливо поблискуючи очима, — не буде своїх Кіплінгів. Ми — мирні життєлюби. Проте у нас будуть свої Мопассани. Тому що у нас багато моря, сонця, красивих жінок і багато поживи для роздумів. Мопассанів я вам гарантую...
Ясність і сила мови, — любив повторювати він, — зовсім не в тому, що до фрази вже нічого не можна додати, а в тому, що з неї вже більше нічого не можна викинути».
Батько Бабеля, який мав в Одесі невеликий склад сільськогосподарських машин, інколи посилав Ісака до Києва для закупівлі цих машин на завод київського промисловця Гронфайна. У домі Гронфайна Бабель познайомився з його донькою, гімназисткою останнього класу Женею, і вони покохали один одного.
Про одруження не могло бути й мови: Бабель — студент, голодранець, син зубожілого одеського купця, явно не пара багатій спадкоємиці Гронфайнів. І молодим людям, проклятим грізним батьком, не залишалося нічого іншого, як таємно одружитись і втекти до Одеси, аби прожити разом кілька щасливих років...
Усе своє життя Бабель був закоханий у Париж. Він побував у Німеччині, Бельгії, Польщі, але кожного разу по дорозі до улюбленої Франції, до Парижа — міста, де він прожив десь майже два роки. Про цю частину його життя мало що відомо, але, судячи з усього, вона була сповнена величезним напруженням і внутрішнім драматизмом.
Не так давно стало відомо, що три «листи з Москви», опублікованих у «Соціалістичному віснику» в 1933 році під псевдонімом і які давали широку характеристику розвитку сталінської диктатури (вони викликали гучний резонанс у всьому світі і привернули увагу Сталіна), були опубліковані Ніколаєвським зі слів Бабеля.
Спілкуючись із Ніколаєвським, фігурою для більшовиків одіозною, охоронцем архіву Троцького і європейської соціал-демократії, Бабель у повному розумінні слова ходив по лезу бритви. Мало відомо, над чим він працював у Парижі, але його інтерес до образу Азефа, лідера есерів, вивчення в бібліотеці історії французької революції говорять про багато що.
У нього була спокуса еміграції, але, зрештою, він прийняв рішення на користь Батьківщини, на користь «рідної землі», «матеріалу», «мови», «інтересів». Рішення, як показало майбутнє, — невірне і трагічне.
Дуже непросто складалось і сімейне життя Бабеля — під час однієї з поїздок Євгенія Борисівна відмовилася повертатися до СРСР і з кінця 1925 року мешкала у Парижі. Їх донька Наталя зростала без батька. Спроби зберегти стосунки з дружиною — людиною, дуже близькою для Бабеля з юнацьких років, скінчилися нічим...
У 2001 році в Нью-Йорку вийшла книга другої дружини і вдови письменника — Антоніни Миколаївни Пирожкової, яка була поряд із ним з 1932 року і до самого арешту, яскраво і достовірно відтворила портрет живого Бабеля, історію його слави, кохання і загибелі.
На початку 30-х років кочове життя і відсутність сім’ї, відчуття бездомності стали обтяжувати Бабеля. Його листи матері і сестрі, які теж емігрували на той час до Бельгії, видані за кордоном уже багатьма європейськими мовами, свідчать про втому від самотності.
Після від’їзду дружини на Захід Бабель пережив бурхливий роман з Т. В. Каширіною, що закінчився народженням сина і розривом. Каширіна незабаром вийшла заміж за друга Бабеля — прозаїка Всеволода Іванова, який усиновив дитину і дав їй своє прізвище.
Син Бабеля Міша Іванов (Еммануїл Бабель, який не відбувся) був від батька відторгнутий і дізнався про своє походження лише через багато років після його смерті.
З Антоніною Миколаївною Бабель зустрівся в 1932 році і, мабуть, відразу ж поставився до цієї зустрічі дуже серйозно. Він завойовував її повільно і ґрунтовно, а під час другої поїздки до Франції запропонував пожити в його московській квартирі. З Франції він писав їй мало не щодня.
На відміну від Є. Б. Гронфайн і Т. В. Каширіної, це був абсолютно новий тип жінки, яка викликала у нього велику повагу. Талановитий інженер, Антоніна Миколаївна до моменту їхньої зустрічі вже встигла накопити чималий життєвий і професійний досвід, їй було що розповісти Бабелю, який мав надзвичайний письменницький інтерес до людських доль та історій.
У 1934 році вони вирішили не розлучатись, і, можливо, це кохання послужило вагомим аргументом повернення Бабеля до Росії після того, як він був «витребуваний» на Міжнародний конгрес письменників на захист культури, що відбувся у Парижі в 1935 році, — радянська влада відкрила йому двері на Захід останній раз.
Спілкування з Бабелем відкрило і Антоніні Миколаївні нове життя, нові духовні можливості. Вона познайомилась і потоваришувала з блискучими людьми — С. Ейзенштейном, С. Міхоелсом, Н. Ердманом, І. Еренбургом, в їх дім приходили А. Жид, Л. Фейхтвангер, А. Мальро.
Звичайно, це було привілейоване життя, з письменницькою дачею в Передєлкіному, життя, повне жартів, веселощів, забавних епізодів і розіграшів, на які Бабель був великий майстер...
Але це було життя і з недомовками, з побоюванням, обережними розмовами, виснажливою боротьбою з цензурою, відчуттям біди, що насувається, хитромудрою бабелівською дипломатією, без якої вже не можна було спілкуватися з іноземними гостями, переписуватися із закордоном.
Вже йшли процеси 36-го року, мало не щодня забирали «ворогів народу», а серед них друзів і приятелів Бабеля — політиків, дипломатів, воєначальників, великих господарників, журналістів. До Бабеля приходили з проханнями про захист, але він уже розгубив усіх своїх покровителів і сам чекав «гостей»...
І вони прийшли в московську квартиру Бабеля, як приходили зазвичай, — удосвіта, змусили Антоніну Миколаївну поїхати з ними у Передєлкіно і, прикриваючись жінкою, вимагали, аби вона постукала в кімнату чоловіка. «Не дали закінчити...» — сказав він, побачивши озброєних людей.
Під час обшуку Бабель і його дружина сиділи мовчки, взявшись за руки. «Я вас чекатиму, вважатиму, що ви поїхали до Одеси», — сказала Антоніна Миколаївна, не дозволивши собі заплакати. Бабель поцілував дружину і назавжди зник у будинку, що наводив жах на всю Москву. Письменник був заарештований у травні 1939-го, розстріляний у січні 1940-го і, таким чином, провів у в’язниці «лише» вісім місяців...
Їх доньці Ліді до моменту арешту батька виповнилося два роки. Ще одну свою дитину він не зміг виростити і виховати. Доля зглянулася на Антоніну Миколаївну — її не кинули до в’язниці слідом за чоловіком, а доньку не віддали до дитячого будинку...
Але її позбавили можливості навіть прийти на могилу чоловіка — його прах перемішаний із прахом інших убитих...
Дружина сказала Бабелю, що чекатиме, — і чекала його повернення два десятиліття, припинивши розшуки лише на початку 60-х. Вона познайомилася із сином Бабеля, відомим московським художником Михайлом Всеволодовичем Івановим і сердечно його полюбила. Михайло був таким схожим на свого батька...
Укрінформ
