Особистість
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Субота Грудень 05, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 15 Серпень 2014 03:00

Життя й мандри Олександра Вертинського

Rate this item
(0 votes)

Розпочиналася ця історія 125 років тому, коли народився в Києві Олександр Вертинський, легендарний засновник естрадного жанру, якому французи дали вишукану назву — chanson.
Час виявив надзвичайну прихильність до мистецтва Вертинського: жодна сучасна енциклопедія не може заперечувати його права на власне місце в історії світової культури. Напевно, винятковий феномен популярності цього артиста ще й досі не розгаданий. Його мистецтво не перетворилося на музейний експонат — воно живе не тільки на платівках, у книгах і пам’яті вдячних шанувальників, а й надалі житиме у душі кожного з нас...



Чаклун у балахоні П’єро
«Моє мистецтво народилося внаслідок незадоволення старими формами, — згадував артист, — які вже не задовольняли аудиторію». Вертинський мав на увазі, насамперед, естрадний жанр — «пісенний примітив», «циганщину», насичений низкою банальних літературних штампів, які панували тоді на естрадних підмостках Росії.
І артист з’явився перед публікою в образі сумного П’єро. Саме цей образ віднайдений був, мабуть, інтуїтивно, ще в санітарному поїзді, де артист, записаний як «брат П’єро», крім звичайних перев’язок, читав пораненим вірші й співав їм пісеньки. Там чаклун у балахоні П’єро вів своїх шанувальників у казковий світ, де є королі й балерини, «ліловий» негр та маленький креольчик, а папуга «плаче французькою».
Увесь камуфляж образу П’єро, разом із перевдяганням і гримом, необхідний був артисту-початківцю, який почувався надто сором’язливо. За допомогою цієї сценічної маски артистові вдалося підкреслити театральний гротеск, трагікомізм своїх неповторних героїв. П’єро був поетичним уособленням Срібного віку: потреба у камуфляжі відпала потім, коли Вертинський став уславленим артистом. Маска виконала свою справу. І тоді він змінив її на фрак.
Та не це було головним: співак знайшов своє Ельдорадо, свій театральний образ і стиль виконання, неповторну манеру спілкування з публікою. З часом у нього з’явилася дивовижна здатність встановлювати контакт із будь-якою аудиторією. Сприяло цьому й надзвичайне пластичне мистецтво, якась квінтесенція артистизму — відтонченість жесту, неабияка міміка артиста. Здавалося, що майже увесь спектр його почуттів передавали виразні («співучі») руки.
Домінантою творчості Вертинського стала споконвічна тема страждань і самотності людини в цьому жорстокому світі, недосяжності щастя й туги за нездійсненним. «Мій жанр для кмітливих з тих, — розповідав Вертинський, — хто зазнав чималих утрат і душевних трагедій, жахливості поневірянь, хто пізнав притони, хто не відчував спокійного, «затишного життя»...
На відміну від класичного російського романсу ХIХ ст., набридлого слухачеві, романс Вертинського — більш вишуканий, витончений, позначений естетикою поезії Срібного віку. Театральна критика того часу щедро зазначала новелістичний психологізм «аріеток» Вертинського, поєднання комічного й трагічного, проте дорікала йому за примхливість і манерність; деякі вбачали в цьому помітний вплив Ігоря Сєвєряніна.
Естрадний успіх тяжко дався Вертинському. Пройти довелося через безпритульне дитинство (змалку втратив батьків), голодну молодість і відчай злиднів, каторжну працю на кіномайданчиках Ханжонкова і санітарний поїзд на фронті, де позбувся, нарешті, пагубної пристрасті до кокаїну.
На початок 1917-го Вертинський — визнаний maestro. Ім’я його не сходило з театральних афіш і газетних шпальт. Він жаданий на всіх естрадних майданчиках Росії. Його виступи супроводжувалися аншлагами.
Вертинський ще й гадки не мав про майбутнє, як у плани його зненацька втрутилася історія — захиталася, надломилася та потім і завалилася та сцена, на якій збирався він виступати, — грянула Жовтнева революція.

Незбагненні шляхи емігранта
Колишнє життя було зруйноване. У минулому залишилися голод і нестатки, шалена лють скаженого натовпу, страхіття «червоного» терору.
Уперше в історії людства у вимушеному вигнанні опинилося понад два мільйони людей — громадян Російської імперії. І серед них — Олександр Вертинський.
Незбагненні шляхи емігранта... Вели вони на Босфор, у Константинополь, де довелося Вертинському співати в кабаре «Чорна троянда» заради хліба насущного. А потім — пройти свій хресний шлях через Румунію та Бессарабію, де наспівав свій знаменитий романс «В степи молдаванской...», і навіть посидіти у румунській в’язниці (як з’ясувалося, внаслідок ганебних інтриг якоїсь впливової дами). Лише ціною надзвичайних зусиль вдалося йому вирватися з Румунії до Польщі, де чекав на нього справжній тріумф. А згодом — успішні гастролі в Латвії, Німеччині й Франції.
І, нарешті, Париж, феєричне місто на Сені, про яке згадував із таким захопленням: «Париж — це батьківщина мого духу!»
У Парижі вирувало життя. З естради кабаре «Казбек» Олександр Вертинський співав свої романси. Його сценічна манера бездоганно витончена: «на Вертинського», як завжди, аншлаг. Серед шанувальників — «вершки» вищого світу й титуловані особи — Альфонс Іспанський, Густав Шведський, принц Уельський, міліардери Вандербільти, Ротшільди й Моргани, великий князь Борис Володимирович зі своїм почетом. Присутні й королі екрана — Чарлі Чаплін та Мері Пікфорд, Марлен Дітріх і Грета Гарбо.
У Парижі Вертинський спілкувався з видатними діячами еміграції. Він згадував про свої зустрічі з Анною Павловою та Матильдою Кшесинською, Феліксом Юсуповим і Тамарою Карсавіною. Після концерту, бувало, засиджувався до ранку в компанії з Шаляпіним, Лифарем та Мозжухіним, найзнаменитішим серед російських акторів німого кіно.
Там написав він найкращі свої романси: «Мадам, уже падают листья...», «Желтый ангел» і «Сумасшедший шарманщик». Йому не бракувало шанувальників. Він записав там чимало платівок. Напевно, аура цього міста так впливала на нього.
Чужина, однак, не стала для Вертинського рідним домом. Увесь час відчував артист, що він тут — стороння людина. Туга за рідною Батьківщиною, невщухаючий з роками біль вигнанця надавали його мистецтву нечуваної раніше глибини й міці. Його ностальгічні романси — «В степи молдаванской...», «Молись, кунак», «О нас и о Родине», «Чужие города» — чи не найкращі в репертуарі артиста.
«Проплываем океаны, бороздим материки и несем в чужие страны чувство русское тоски...» — співав Вертинський своїм співвітчизникам у романсі «О нас и о Родине», який вороже сприйняла найбільш консервативна частина російської еміграції.
Вертинський неодноразово звертався в радянські інстанції з проханням щодо повернення на Батьківщину. Проте лише в 1943-му, після особистого звернення з листом на ім’я В. М. Молотова, його прохання, нарешті, задовольнили.
Розпочався новий виток його примхливого життєвого шляху...

Повернення
Отже, через 23 роки артист повернувся на Батьківщину — з тримісячною донькою Маріанною, тещею і дружиною, молодшою від чоловіка на 34 роки.
Олександра Вертинського зарахували до штату Всесоюзного гастрольно-концертного об’єднання на посаду артиста — співака вищої категорії. Здавалося, пік його артистичної форми вже далеко позаду. Напевно, старіючий артист (йому минав вже 55-й рік) мав намір посперечатися з долею, якщо із запалом юного фанатика завзято поринув у працю, виступаючи щомісячно з 25 концертами! І кожний з них проходив на найвищому рівні, незважаючи на те, чи виступав артист у районному будинку культури, чи в залі місцевої філармонії, чи на майданчику військової частини або курортного санаторію.
Саме у повоєнні роки мистецтво Вертинського особливо було зажадане. Він — бажаний гість на концертних майданчиках Радянського Союзу. Країна загоювала тяжкі рани, заново відбудовувала зруйновані міста. Унаслідок непоправних втрат воєнних років і тягаря повоєнного побуту у народу виникла гостра потреба в красі й радощах життя.
Після стількох поневірянь на чужині артист пізнав, нарешті, щастя родинного вогнища й батьківства. З гастролями Вертинський об’їздив усю країну. Не забував Вертинський, корінний киянин, і рідного міста свого. Уперше після еміграції приїхав він сюди після Великої Вітчизняної війни, у серпні 1945-го.
«...Київ — це повернення в отчий дім», — писав він дружині. Виступав він тоді у приміщенні театру імені Івана Франка, а мешкав у готелі «Інтурист». У середині 50-х він знов у Києві, і в готельному ресторані пише зворушливі поетичні рядки, присвячені рідному місту,— «Киев — родина нежная».
Згодом артист, якому було вже далеко за 60, скаржився на постійну стомленість та біль у серці. Він тверезо оцінював свій вік і обмежені ресурси здоров’я, але встигав ще зніматися й у кіно. Причому, одна з його ролей у кінофільмі «Змова приречених» була відзначена Сталінською премією ІІ ступеня у 1951 році.
Мабуть, потрібно було зупинитись, відмовитися від виснажливих гастролей, відпочити натомість на своїй дачній ділянці. Але Вертинський концертував до самого скону, навіть у травні 1957 року, коли відбулася остання його гастроль у Ленінграді.

Посмертна доля артиста
Здавалося, що жанр, заснований Вертинським, забутий назавжди. Та ні!
На початку 70-х на полицях магазинів з’явилися платівки з романсами Вертинського від фірми «Мелодия». І тоді численні меломани з радісним подивом відкрили для себе магічний світ його мистецтва, оцінили мудрий психологізм його поетичних текстів. З’явився підвищений попит на інформацію про нього.
«Явлення» Вертинського на світовій та радянській естраді не пройшло даремно. Йому випала честь відновити ланцюжок зв’язку часу між 10-ми та 50-ми роками в історії культури ХХ ст. Без сумніву, творчість Вертинського мала надзвичайний вплив на французьких шансоньє — Жоржа Брассанса, Жака Бреля та Сальваторе Адамо. Його духовні нащадки на радянській естраді — Булат Окуджава і Олександр Галич, Юрій Візбор і Володимир Висоцький, Жанна Бічевська і Борис Гребенщиков — плідно працювали на культурному просторі авторської пісні в СРСР.
Незабутий Вертинський у Польщі, де у 60–70-ті роки минулого сторіччя з його репертуаром виступав з успіхом естрадний співак Мечислав Свенцицький. На сторінках журналу «Пшекруй» пан Мечислав розповів читачеві захоплюючу історію, як знайшов він у Детройті пані Ірену, першу дружину Вертинського, якій присвятив свого часу артист романс «Пані Ірена»: «Я безумно боюсь золотистого плена ваших медно-змеиных волос. Я влюблен в ваше тонкое имя — Ирена и в следы ваших слез, ваших слез...»
Проте Вертинський — співак дуже вразливий до критики. Головне лишилося поза кадром — його сценічна майстерність, про яку захоплено згадували такі видатні митці, як Василь Качалов, Борис Ліванов та Михайло Яншин, Іннокентій Смоктуновський і Михайло Жаров.
Немає можливості спостерігати Вертинського на сцені — нам дістався у спадок його голос, причому більшість романсів, котрі зберігаються у сучасних фонотеках, виконані старіючим артистом після повернення з еміграції, коли голос його втратив молоду свіжість.
Зважаючи на це та мемуари сучасників Вертинського, можна лише уявити собі його істинно творчий потенціал на той час.
Мало кому відомо, що актриса Віра Холодна своєю кінематографічною славою завдячувала Вертинському. Саме він першим розпізнав демонічну красу й талант актриси у скромній, нікому не відомій дружині прапорщика Холодного та привів її на кіномайданчик Ханжонкова. Він кохав її та присвятив їй найкращі свої романси («Маленький креольчик», «Ваши пальцы пахнут ладаном», «За кулисами»).
...Романс Вертинського повертається в Україну. Він звучить у Києві, під склепінням Київського музею російського мистецтва, в Миколаєві — Російському академічному драматичному театрі — у виконанні артиста Олександра Федоренка, лауреата Міжнародного конкурсу вокалістів, який наважився відтворити у своєму моноспектаклі образ великого шансоньє.
Благодатна аура в залі. Відбувається диво, велике диво мистецтва: люди не приховують усмішок, сліз і розчулення у стані світлої меланхолії — саме того, що так бракує нам у бурхливу епоху ХХI сторіччя.
Нелегко співати Вертинського, а головне — відтворити його унікальну пластичну майстерність, втрачену, здавалося б, назавжди. Вертинський у виконанні артиста Федоренка — не П’єро. Він не грасирує та не епатує публіку своєю артистичною харизмою. Саме глибина інтонації, дивовижний синтез поетичності, вокального виконання й сценічної пластики артиста наштовхують на думку щодо якоїсь творчої реінкарнації легендарного шансоньє, зі смаком відродженої сучасним митцем.
Романс «Пані Ірена» виконує артист у польській транскрипції.
Концерт тріумфально завершує «Танго «Магнолия», напевно, найзнаменитіший романс Вертинського, в якому відчувається шум океанського прибою та екзотика тропічних країн. «В бананово-лимонном Сингапуре...», — співає артист під приголомшливі оплески вдячних киян, які прийшли вшанувати свого земляка — Олександра Вертинського.

Володимир СКРИНЧЕНКО

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».