Йдучи на своє робоче місце — до пульта управління четвертим енергоблоком, переступав через уламки графіту, викинутого вибухом із реактора, а в середині блока довелось обходити завал.
Біля мого пульта рівень радіації становив 800 мікрорентген на секунду, тобто в тисячу разів перевищував допустимий для атомників рівень! Та незабаром з’ясувалося, що це було чи не найчистіше місце на енергоблоці...
— Що Ви осо­бис­то ро­би­ли, за­сту­пив­ши на вах­ту?
— Завдань вистачало. Наприклад, із турбінного відділення потрібно було терміново видалити мастило: неподалік ще був вогонь. Мастила було багато — понад 100 тонн у кожному з 2 баків, розташованих біля турбін.
У звичному режимі роботи оператор одним поворотом ключа вирішує цю проблему. Тоді ж через великі руйнування блока такої можливості не було. Тож довелося все робити вручну. Працівники отримали божевільні дози радіації і загинули, ціною власних життів запобігши перетворенню 4-го енергоблока на ядерний Везувій.
Серед нагальних завдань було і видалення з електрогенератора водню, який міг спровокувати потужний вибух. А це, зважаючи на його масштаби, призвело б до нових руйнацій, пожеж і великих людських жертв. Зробили це теж мої колеги.
У результаті вибуху під завалами опинились оператори, які чергували у ту рокову ніч. Їх, мокрих від води і поту, било електрострумом від розірваних дротів, а над ними звисали бетонні плити, які могли будь-якої миті впасти.
Тож разом із рятувальниками ми розшукували їх й евакуювали для надання першої медичної допомоги. Не знайшли лише Валерія Ходимчука, якому згодом було присвоєно звання Героя України.
Але основним нашим завданням було налагодити — для його охолодження — подачу води до пошкодженого реактора. Цього вимагали всі операторські інструкції, керівництво станції і навіть московські чиновники, які телефонували і вимагали «подати воду будь-якою ціною».
Разом із Віктором Смагіним, В’ячеславом Орловим та Аркадієм Усковим нам довелося докласти для цього чимало зусиль, адже водопровідні труби зазнали пошкоджень і вода тоннами стікала у підвальні приміщення.
Тому довелося заповнювати баки річковою водою, що категорично заборонялося: це могло призвести до непередбачуваних наслідків. Але це був єдиний варіант спробувати запобігти новому вибуху.
Поки ємності наповнювали водою, на пульт управління надходила інформація від операторів-розвідників з усіх куточків блока. І близько 11-ї години 26 квітня мій безпосередній керівник — начальник 4-го блока Віктор Смагін, зважаючи на ситуацію, що склалася, віддав команду: «Всім залишити четвертий блок!»
— Піс­ля цієї коман­ди всі по­ки­ну­ли блок?
— Ні: ми з Віктором залишилися. Його фізичний стан щохвилини погіршувався, я теж почувався не краще. Тож він наказав мені залишити блок, тільки після цього залишивши вкрай небезпечну зону: йдучи до медпункту, він ледь пересував ногами. Забігаючи наперед, скажу, що згодом його нагородили орденом Леніна.
— Ке­рів­ниц­тво стан­ції, чле­ни уря­до­вої ко­мі­сії з лік­ві­да­ції на­слід­ків Чор­но­биль­ської ка­тас­тро­фи зна­ли, що Ви за­ли­ши­ли на­пів­зруй­но­ва­ний блок?
— Звичайно. І не лише вони, а й московські чиновники. Проте продовжували телефонувати, вимагаючи відновлення подачі холодної води.
— Не­вже во­ни не ро­зу­мі­ли, чим за­гро­жує пе­ре­бу­ван­ня на енер­го­бло­ці?
— Можливо, і не розуміли, не маючи достовірної інформації про рівень радіаційного забруднення: в першій половині дня вони ще не отримали її. Це — по-перше. А по-друге, навіть коли б вона була у них, вони розуміли й те, що у неохолодженому реакторі будь-якої миті може відбутись і повторний вибух, який у рази буде небезпечніший за перший...
— Ва­ші ко­ле­ги, кот­рі в той день теж бу­ли на стан­ції, роз­по­ві­да­ють, що не­за­ба­ром Ви все ж по­вер­ну­ли­ся на 4-й енер­го­блок....
— Змушений був це зробити: спільно з іншими операторами робив усе можливе, щоб налагодити постачання до нього води, як, до речі, і до 3-го енергоблока.
— Що­до при­чин Чор­но­биль­ської ка­тас­тро­фи іс­нує кіль­ка вер­сій. Ро­сі­яни, на­при­клад, і сьо­го­дні ствер­джу­ють, що во­на ста­ла­ся з «ви­ни ук­ра­їн­ських фа­хів­ців, які гру­бо по­ру­ши­ли всі інст­рук­ції що­до екс­плу­ата­ції енер­го­бло­ка». Ви по­го­джу­єтесь із та­кою дум­кою?
— До Прип’яті я приїхав у 1982 році — після навчання на ядерній кафедрі Московського вищого технічного училища ім. М. Баумана — чи не найпрестижнішого на просторах колишнього СРСР технічного вишу. З дипломом проектувальника атомних реакторів, пропрацювавши на момент аварії 4 роки.
Не претендую на істину в останній інстанції, але свої думки і припущення висловлю. Так ось, у ніч з 25-го на 26 квітня 1986 року зміною операторів на 4-му реакторі керував мій колишній однокурсник Олександр Акімов — відмінний фахівець.
Одним з операторів був Леонід Топтунов — теж наш однокурсник і не менш підготовлений фахівець. Саме Леонід і натиснув кнопку «АЗ-5», яка була своєрідним стоп-краном, за допомогою якого реактор повинен був зупинитися. Цьому через технічні та інші можливості даного механізму не могли завадити навіть низька кваліфікація оператора, оскільки все, що від нього вимагалося, — лише натиснути кнопку.
— Він її на­тис­нув, у ре­зуль­та­ті чо­го і став­ся ви­бух...
— Не поспішайте звинувачувати Леоніда: через вади в самому проекті реактора кнопка спрацювала навпаки — замість того, щоб зупинити енергоблок, вона розігнала його.
До речі, у 1986 році я підписав зобов’язання щодо нерозголошення інформації, яка давала уявлення про справжні причини трагедії.
— Сло­вом, дії опе­ра­то­рів бу­ли без­до­ган­ни­ми?
— Експерти, які досліджували причини Чорнобильської катастрофи, зазначають: оператори не виконали вимог інструкції стосовно дотримання дозволеної величини одного з параметрів реактора — оперативного запасу реактивності (ОЗР).
Але ж у них не було приладу для вимірювання цього параметра: такий прилад на реакторах усіх АЕС колишнього СРСР установили тільки після аварії на Чорнобильській АЕС.
У нашому розпорядженні не було й сигналізації, яка б попереджала про неприпустиме відхилення від цього параметра, автоматичного захисту, здатного зупинити — при виникненні форс-мажорних обставин — реактор: усіх цих запобіжників проектувальники на чолі з академіком Борисом Александровим (який, до речі, тоді ще й обіймав посаду президента Академії наук СРСР) не передбачили.
І Олександр Акімов, і Леонід Топтунов, отримавши несумісні з життям дози опромінення, загинули. Коли б вони залишились у живих, то, напевно, ми дізнались би багато чого з того, що передувало вибуху і чого ми не знаємо...
— Ви, па­не Олек­сію, теж, ма­буть, от­ри­ма­ли ве­ли­ку до­зу ра­ді­ації?
— За висновками фахівців дозиметричної служби Чорнобильської АЕС 26 квітня вона становила 120 бер, або 1,2 Зіверта.
— Це ба­га­то?
— За сьогоднішніми нормами доза опромінення операторів АЕС не повинна перевищувати 2 бер за рік, а за часів СРСР вона становила до 5 бер. Теж на рік. Я ж отримав протягом одного дня 120 бер. Тим, що досі живий, дякую Господу Богу і батькам за відмінну генетику...
— Як же Ви ви­жи­ли?
— Абсолютно смертельною для людини вважаються 600 бер, а близько 100 бер, як стверджують фахівці радіаційної медицини, провокують гостру променеву хворобу. Зважаючи на це, без втручання Господа Бога не обійшлося. А свій день народження я відзначаю ще й 26 квітня...
— Як скла­ла­ся Ва­ша до­ля піс­ля то­го, як оста­точ­но за­ли­ши­ли 4-й енер­го­блок?
— Ще два дні працював на 3-му блоці, займаючись його охолодженням і переведенням у стабільно-безпечний стан. А потім керівництво станції заборонило мені працювати на атомних енергоблоках: так скінчилася моя кар’єра інженера-атомника...

ЧОР­НО­БИЛЬ­СЬКА КА­ТАС­ТРО­ФА: ЯК ЦЕ БУ­ЛО

Ви­бух на 4-му енер­го­бло­ці Чор­но­биль­ської атом­ної став­ся о 1 год 23 хв 43 сек. Він при­звів до ра­ді­ацій­но­го за­бруд­нен­ня 12 об­лас­тей Ук­раї­ни, на те­ре­нах яких роз­та­шо­ва­ні 73 райо­ни. Під «ра­ді­ацію» по­тра­пи­ли жи­те­лі 2293 на­се­ле­них пунк­тів Ук­раї­ни.
За­галь­на кіль­кість гро­ма­дян, які за­зна­ли згуб­но­го впли­ву ра­ді­ації, у 1986 ро­ці ста­но­ви­ла по­над 3 міль­йо­ни осіб, з яких знач­ну част­ку ста­но­ви­ли ді­ти.

Найбільше, звісно, постраждала територія, прилегла до самої ЧАЕС: згідно з рішенням Урядової комісії з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи 2,6 тисячі квадратних кілометрів території увійшли до так званої зони відчуження.
Сьогодні вона огороджена по периметру колючим дротом, а для того, щоб потрапити до Чорнобиля чи на саму станцію, потрібен спеціальний дозвіл державних органів влади. В’їзд і виїзд із зони контролюють органи внутрішніх справ.
Уряд СРСР намагався приховати цю трагедію. Та не вдалося: вже 27 квітня у Швеції відзначили аномальне підвищення рівня радіації. Так було встановлено, що в Україні сталося щось жахливе.
Перше офіційне повідомлення в СРСР зробили аж 28 квітня під тиском міжнародної спільноти, але і в ньому майже не повідомлялося про масштаби проблеми. Склалося враження, що загрози немає, а проблема локальна. Всі іноземні ЗМІ розповідали про небезпеку, викликану Чорнобильською аварією, а радянські майже нічого про це не говорили.
Від міжнародної допомоги уряд СРСР гордовито відмовився, але вже в 1987 році звернувся до МАГАТЕ, аби ця організація дала експертну оцінку того, що сталося.
Після катастрофи станція не працювала близько 6 місяців. За цей час територію дезактивували, спорудили саркофаг, який накрив 4-й енергоблок. А потім знову ввели в дію 3 енергоблоки, які ще залишилися.
До квітня 1986-го, коли сталася аварія, на Чорнобильській АЕС вже було зафіксовано 8 зупинок енергоблоків.
Дефекти конструкції були результатом спішного будівництва, яке було проголошене ударною комсомольською будовою. Намагання догодити радянській верхівці призвело до зниження якості робіт. Окрім цього, реактор не пройшов всіх необхідних випробувань. У 1983 році вже були виявлені певні несправності, однак їх проігнорували.
Після аварії з 30-кілометрової зони відчуження було евакуйовано близько 120 тисяч осіб. У грудні 2000 року Україна, виконуючи взяті перед міжнародною спільнотою зобов’язання, зупинила 3-й енергоблок — останній із реакторів станції.

Сергій ЗЯТЬЄВ