А потім були відгуки, короткі повідомлення архіву Міністерства оборони колишнього СРСР... Ось так з крупин поставав переді мною образ мужнього повітряного сокола.
...Напруженими видалися передвоєнні місяці в Прибалтиці. Тут, біля західних морських кордонів, дедалі гостріше відчувалися вихватки фашистів, які останнім часом особливо розперезалися. Дедалі частішими стали порушення гітлерівськими літаками повітряного простору нашої країни.
У перші ж години війни повітряні розбійники піддали масованим ударам об’єкти Лібави, Паланги. Великими були втрати наших літаків прямо на аеродромах. Багатьом із них так і не вдалося злетіти. Повітряні армади йшли із заходу одна за одною. Усі вцілілі літаки були підняті в повітря нашими пілотами. Почалися перші поєдинки з противником, що значно переважав кількістю машин.
Тяжко доводилося. Треба було за будьяку ціну перекрити бомбардувальникам шлях до міст і сіл, до військ, які намагалися зупинити ворога. Ворожі армади йшли на схід під надійним прикриттям своїх винищувачів. Наші соколи переборювали це прикриття і вривалися в стрій бомбардувальників, примушували безладно скидати смертоносний вантаж.
Командир ланки 10го винищувального авіаційного полку лейтенант Василь Лобода разом із бойовими друзями відбивав натиск фашистських літаків у районі Шавлі, де розташовувалися техніка і війська ПівденноЗахідного фронту. Та ось уже вистріляні патрони на яструбку лейтенанта Лободи. Закінчується пальне... У цей момент на зустрічному курсі з’явився «мессершмітт109».
«Якщо йому вдасться перегородити дорогу моїм веденим, то літаки зі смертоносним вантажем прорвуться і скинуть бомби на рідну землю. А там воїни, що відбивають натиск ворога, люди в навколишніх населених пунктах...»
Так, мабуть, думав тоді льотчик. І ось рішення прийняте: яструбок зможе перегородити дорогу «мессеру» лише своїми «грудьми». Сполучивши чорні контури і машини з перехрестям прицілу, лейтенант Лобода пішов у лобову атаку. Із вогненного неба полетіли на землю уламки «мессершмітта».
Не уцілів і наш яструбок. Захищаючи рідну землю, в небі Прибалтики віддав своє життя Василь Сергійович Лобода. Це сталося на світанку 22 червня пам’ятного сорок першого...
А тепер ознайомимося з документами і листами. Ось що писала мені свого часу дружина героя Олександра Йосипівна з міста Великі Луки Псковської області:
«Часто кажуть, що час — чудовий лікар і багато чого можна забути. Важко сперечатися, можливо, це й справді так. І все ж чомусь переконана: коли це стосується тебе особисто, дорогої для тебе людини, то з часом рани все одно дають про себе знати, болять усе дужче й дужче. Ось одержала від вас листа, і знову закололо серце, і знову попливли спогади...
Прожили ми з ним недовго — лише дев’ять місяців, але твердо можу сказати: людиною він був прекрасною. Високий на зріст, широкоплечий, справжній богатир. Завжди з доброю усмішкою, веселий, життєрадісний, доброзичливий до людей. Він був чудовим чоловіком, братом, товаришем, турботливим сином. Одна з головних рис його характеру — це нестерпність до фальші, брехні, підлості й боягузтва. Завжди і в усьому був чесним, відвертим у дружбі з товаришами, любив правду і зневажав тих людей, котрі не могли визнавати своїх помилок.
Ми жили в місті Шауляй (нині Шавлі) на приватній квартирі в литовців (прізвища вже не пам’ятаю). Господар був грамотною людиною, і Василь у вільний час часто з ним розмовляв, ділився різними думками, в тому числі й політичними.
19 червня 1941 року я народила сина, а 22 червня залишилася вдовою... Лише через сорок років дізналася, як загинув мій Василь, здійснивши подвиг в ім’я рідної Батьківщини.
Нині я вже старенька. Живу одна, заміж більше не виходила — другого такого Василя Сергійовича на своєму життєвому шляху не зустріла. А був він, як я вже говорила, дивовижно цільною людиною, до самозабуття закоханою в авіацію».
Сестра героя, Марія Сергіївна Яновська, детально написала про своїх батьків, про життєвий шлях брата. Агафія Микитівна і Сергій Полікарпович — корінні жителі села Засулля, яке зараз входить до міста Ромни Сумської області. У 1916 році переїхали на постійне місце проживання в місто Костянтинівка Донецької області (хлопчикові тоді був лише рік). Батько працював кочегаром на залізниці, помічником і машиністом паровоза. Ходив у передовиках. Брав участь у громадянській війні, воював на бронепоїзді.
«Брат у дитинстві був дуже здібним хлопчиком, — згадувала в листі Марія Сергіївна. — Добре вчився, захоплювався математикою і фізикою. Після закінчення семирічки вступив до ФЗУ при металургійному комбінаті імені М. В. Фрунзе. Потім працював на цьому підприємстві.
Вася любив мистецтво, брав активну участь у роботі драматичного гуртка. Грав на музичних інструментах: балалайці і мандоліні. У березні тридцять п’ятого тут же, в Костянтинівці, Василь почав займатися в місцевому аероклубі, стрибав з парашутом, літав на планерах і навчальних літаках. Як здібного курсанта, його рекомендували в Борисоглібську школу льотчиківвинищувачів. Після її закінчення направили для проходження служби в місто Бобруйськ».
Хоч де б навчався чи служив Василь Лобода, його завжди знали як сильного, сміливого, старанного, зразкового льотчика. І не випадково, як засвідчують документи, він був учасником Першотравневого параду 1939 року в Москві.
Любив свою льотну справу, пишався тим, що літав. Ще в юні роки дав собі клятву ніколи не розлучатися з авіацією. І був вірним їй до останніх хвилин життя... Спрямувавши свій літак на фашистський, він загинув смертю хоробрих. Загинув як герой.
Таран — це не просто акт самопожертви. Перш за все — це особливий прийом бою. Із зведення Головного командування Червоної армії за 22 червня 1941 року: «...Авіація противника атакувала низку наших аеродромів і населених пунктів, та всюди зустрічала рішучу відсіч наших винищувачів... Усього було збито 76 літаків противника...»
І тринадцять із них наші авіатори знищили таранними ударами! Собою захистили вони рідну землю, а їхні імена навіки увійшли в безсмертя. І серед цих відважних пілотів, які пожертвували найдорожчим у світі — своїм життям в ім’я Вітчизни, був і наш земляк лейтенант Василь Лобода.
Під час пошуку мені надійшло багато листів із різних кінців тодішнього Радянського Союзу. Однополчани, друзі тепло, з любов’ю розповідали про безстрашного льотчика, про його коротке, але героїчне життя.
«Я добре пам’ятаю Василя Сергійовича, — написав гвардії підполковник у відставці В. Боровий з Актюбінська. — О 4й годині 20 хвилин за московським часом наш 10й винищувальний авіаційний полк підняли по тривозі. Бойові дії розпочалися після п’ятої години ранку. В мою авіаескадрилью і входила ланка, якою командував лейтенант Лобода. Це був мій другий виліт між 67 годинами. На висоті 2000 метрів помітив групу ворожих літаків. Моя група вдарила знизу, а ланку Лободи атакували винищувачі, що прикривали бомбардувальники.
З першої атаки Лобода збив «мессершмітта», а моя ударна група — два Ю88. При повторній атаці ми збили ще три Ю88. Ось тут Василь Лобода, виручаючи товариша, і таранив МЕ109. Ворог втратив сім літаків, а ми — вірного бойового друга Василя Сергійовича Лободу».
Відгукнувся з ІваноФранківської області капітан у відставці Д. Дмитрієв: «Я був черговим механіком літака, на якому вилетів Лобода. Чотири МЕІ09 відірвали нашу машину від ланки, затиснули «в лещата» і погнали в бік заходу, щоб полонити. Я бачив, як лейтенант Лобода дав несподівано крен і вдарив фашистського літака».
Про те, якою чудовою була ця людина, розповів мені в листі Йонас Йонович Гурецкас, який на час отримання мною листа працював секретарем Президії Верховної Ради Литовської РСР. Лобода квартирував у його батька, пізніше — бійця 16ї Литовської стрілецької дивізії. 19 червня вони разом святкували день народження сина Лободи, а 23 червня Гурецкасмолодший допомагав уже вдові Василя Лободи евакуюватися.
Розшукав я свого часу адресу і сина героя — полковника Валентина Васильовича Лободи. Тривалий час він теж не знав, як загинув його батько.
«Дізнатися подробиці загибелі батька, — написав в одному з листів Валентин Васильович, — допомогла мені газета «Известия». Її журналісти, як і ви, вели пошук матеріалів про тих тринадцять пілотів, котрі здійснили повітряні тарани у перший же день Великої війни. Надійшли до редакції відгуки бойових побратимів, а потім у газеті з’явилася стаття, де згадувався і мій батько, коротко був описаний його подвиг. Завдяки цим публікаціям я не лише розумом, а й усією душею і серцем зрозумів, що стоїть за святою фразою «Ніхто не забутий...»
Петро НЕСТЕРЕНКО, Сумська область