І от коли я вчилась у восьмому класі, на творчий вечір приїхав із Києва працівник Мінкульту Микола Лінник. Він сказав: «А цій дівчинці вартувало б вступати до театрального». Мені це було якось не на часі, тим паче що після перегляду фільму виникло бажання стати кіноактрисою, хотілося кіно, бо театру я в принципі не знала. Лінник був першим, хто натякнув саме на театр, що можна спробувати.
Тож на весняних канікулах шістнадцятирічною (десятий клас) я з мамою за ручку поїхала до Києва. На сходах юрмилося море абітурієнтів. Йшла Валентина Іванівна Зимня, яка в той рік набирала курс. Я потрапила до неї на відбіркові консультації. Згодом — саме на її курс.
— Наскільки я знаю, у Вас рано почалася кіношна кар’єра.
— Так, Зимня нам дозволяла, і це чудово. Багато хто з моїх однокурсників знімався, і я так само. Ми у вісімдесяті роки грали подружок головних героїнь. Вперше я доторкнулася до кінематографа після першого курсу інституту у фільмі «Вир», який знімав Стас Клименко, я добре це пам’ятаю. Потім були фільми «Наймичка», «Вантаж без маркування», «Кожен мисливець бажає знати...». Згодом була картина Бориса Савченка «Меланхолійний вальс». Перша головна роль у кіно, цікава, це — Кобилянська. Зйомки в Чернівцях. Дуже яскравий час був.
— Ви мріяли бути кіноактрисою, а стали театральною актрисою. Втім, бути акторкою Театру імені Івана Франка для багатьох нездійсненна мрія, це, як кажуть, круто. Отже, доля справдилася?
— По честі кажучи, було так. Костянтин Степанков уже набрав свій перший курс кіноакторів, і я подумала: «Ну що ж, у кіноактори піти не вдалося, шкода. Все одно спробую. Валентина Зимня курс набирає, тож буду випускницею театру і кіно».
Мої перші спроби в кіно були інтуїтивні, я ще професії не знала, підсвідомість підказувала: треба бути справжньою, не грай, просто живи в запропонованих обставинах. На четвертому курсі я вже свідомо знімалася, трапився фільм «Кожен мисливець бажає знати» Михайла Іллєнка. Роль невеличка, картина ніби легка, але внутрішньо філософська.
Коли закінчували інститут, мали можливість їздити по Україні і пропонувати себе в театрах (тоді такий був розподіл). У складі невеличкої групи (я вже була заміжня за Мишком Церішенком, він давно у Москві працює) з однокурсниками-львів’янами поїхала до Львова. Художній керівник Федір Стригун тоді брав мене до себе в театр. А Мишко заприндився: «Ні, не хочу у Львові, хочу у Києві». А в столиці влаштуватися неможливо було і в ті роки.
Знову ж таки просто пощастило, тому що Валентина Зимня запросила Данченка до нас на курс. Він подивився і вибрав, зокрема, й мене. Тож нас тоді в театрі було дві молоді актриси: я і Ляля Руснак. Ми з нею грали років із десять усіх дівчаток. Потім уже почали брати нових акторів, молодших від нас. І моя доля стала складатися трошки інакше.
Знялася у фільмі «Вишневі ночі», який став важливим для мене. Василь Портяк написав сценарій за романом. Ця історія насправді була в 1943 році, під час протистояння УПА та НКВС. У фільмі не йшлося про те, хто поганий, хто хороший, просто він — із НКВС, вона — з УПА, та їм усе одно, в них є кохання. Вони обоє, звичайно, гинуть. Як Ромео і Джульєтта.
А далі нові ролі, люди, знову якийсь крок уперед.
— Побутує думка, що може не пощастити з театром (недарма ж кажуть, що театральний колектив — це тераріум однодумців), але може пощастити з режисером. Вам пощастило з режисерами?
— Я не знаю, як живуть інші театри, я знаю, як живе мій. Стосунки між нашими акторами — сімейні. А у сім’ї всіляко буває. Наш театр для мене внутрішньо дуже чистий, у ньому багато людей світлих. Для мене це найбільша радість, річ навіть не в тому, багато чи мало я зараз граю. Коли прийшла в театр, грала по 27 спектаклів, тому що в суботу і неділю було ще по дві вистави-казочки.
А перші режисери — хто були? Видатні Володимир Оглоблін і Сергій Данченко. Я багато грала в обох. Не було такого, що доводилося просити, кланятися. Брали. Один раз у своєму житті я написала творчу заявку. Мали ставити п’єсу Шекспіра «Король Лір», мені тоді було 33 роки, я в театрі працювала 13 років. І я в розподіл не потрапила. Тож подала творчу заявку. І потім грала у виставі. Данченко мене випустив на роль Корделії.
А те, що з Богданом Ступкою довелося працювати, це просто щастя, не кожному актору випадає. Він за кулісами, бува, мене доцею і донею називав. Я і справді згодом грала у «Тев’є-молочнику» (до речі, двадцять років) молодшу доньку Хаву.
У телесеріалі «П’ять хвилин до метро» я вже грала старшу героїню. Вийшло символічно: з кіно в XX столітті я пішла дівчинкою, а в XXI вернулася мамою, адже в дев’яності роки все було в занепаді.
І подумала: «Ну що це таке? У театрі є молоді актриси, у масовці ходять, а я оце дівчинку граю, кіски приклеюю». Прийшла до Ступки в кабінет і кажу: «Богдане Сильвестровичу, все розумію, виставу обожнюю, дев’ятнадцять років граю, ну вже просто соромно юнку зображувати». Він каже: «Через рампу віку не видно». — «Може, через рампу і не видно, але ж я знаю, що мені сорок». Проте все одно я потім ще грала роль Хави, коли молода актриса хворіла.
— Певно, у кожного актора трапляється період безчасся. Як у Вас було?
— Авжеж, буває так, що роботи стає менше незалежно від віку. Когось період безчасся в професії застає на початку, когось у середині акторського шляху, когось — у кінці. Не треба страшитися цього. Коли цей період прийшов до мене у 2004 році, знову ж таки Богдан Ступка зіграв у моїй долі значущу роль: він порадив Борису Савченку запросити мене на кінофакультет Університету театрального мистецтва, кінематографа і телебачення працювати з кінорежисерами з приводу акторської майстерності.
Я була налякана, бо не знала, що це за професія — викладач. Сказала Савченку: «Я спробую. Якщо сподобається, то цим займатимуся». Ясно, що в Театральному інституті педагоги особливо не заробляють, але це було раціональне використання простою в театрі і кіно, треба було вакуум заповнювати не просто викладанням, а й особистим тренажем. Актор має тренуватися, Зимня казала: «Балетні артисти щоранку відпрацьовують усілякі екзерсиси. Актори так само мають тренувати душу і тіло».
А в університеті якраз є різні за віком і характером студенти, які хочуть опанувати одну і ту ж професію — режисера. Я їм викладаю як актриса, і в тому знаходжу можливість підтримувати своє акторство тренажем. Коли почала до цього так ставитися, то стала з ними працювати не тільки в понеділок, як призначено за розкладом, а й в інші дні тижня, тобто один день — за гроші, решту — по любові.
— Спрошу про Богдана Ступку. Тим паче що всі наче змовилися, говорять про нього не в минулому часі, а ніби він живий, нікуди не уходив. На світських раутах, тусовках він мав вигляд іронічно-усмішливого лева. А в театрі, в робочому процесі яким він був керівником? Жорстким, твердим, гнучким, компромісним? Адже акторську професію вважають найзалежнішою.
— Не можу сказати, бо близько не стикалася з його керівницькими ситуаціями. Мені, на щастя, ніколи нічого не доводилося просити й мене не сварили за те, що я в театрі щось напартачила.
Ступка був безмежно творчою людиною. Він казав: «Я зіграв роль міністра культури». Він просто взяв на себе відповідальність. Так само і з художнім керівництвом театру. Він узяв на себе відповідальність. І в міру його розуміння намагався бути людяним і фаховим. Богдан Сильвестрович завжди, до речі, стояв на тому, щоб не скорочувати трупу, бо як актор і людина знав, що таке безчасся, безгрошів’я, склоки, брехня, підступність тощо. Він добре знав і акторський склад, і творчий світ.
Ви кажете: актори залежні. А хто незалежний? Всі люди залежні одне від одного, отак пов’язаний весь світ. Ступка був усіляким. Але акторів любив. Що було найприємнішим? Я, припустимо, граю у виставі «Гетьман Дорошенко», де він не зайнятий. Та наприкінці раптом заходить до гримерної, усмішкою, вітанням висловлює шанування.
Він був людиною, якій ніколи не було байдуже, йому завжди було діло до нашого театру: чим і як він живе, як люди живуть, котрі в театрі працюють, я вже не кажу про акторів. У нього не було такого: до сьомої вечора я худрук, а далі я просто Богдан Сильвестрович. Адже акторство — це професія цілодобова впродовж року.
У нас була прикра ситуація з одним актором із приводу випивки. Богдан Сильвестрович виявив твердість. Він знав, що це таке: в молодості сам потрапляв у тенета зеленого змія, розповідав про те, як водив козу у Львові. Творча людина, потрапляючи в цю пастку, може пропасти. Я пам’ятаю, яким жорстким був Ступка на зборі трупи, але його вимушена позиція була правильною. І ця людина донині працює в театрі, і чудово працює, бо він справді класний актор. А могла бути біда через горілку.
— Що б Ви сказали незнайомцю на його запитання: «А що то за актриса на прізвище Капінос? Чим вона цікава? На що здатна?»
— Я б сказала: «Подивіться вистави «Я — спадкоємець», «Дами і гусари», «Едіт Піаф».
А раніше Інна Капінос розкривалась у спектаклях «Король Лір», «Гетьман Дорошенко», «Мазепа». «У неділю рано зілля копала».
Нині я — актриса перехідного віку. Дівчаток я вже не граю, нецікаво. Цього року виповнюються дві дати: тридцять років я працюю в театрі і п’ятдесят виповнюється мені, отакий подвійний ювілей.
Хотілося б зіграти, звичайно, багато чого. Скажімо, Олену Андріївну у «Дяді Вані» Чехова, якби така вистава була у нас в театрі.
— У Вас є колосальний козир — зовнішність напрочуд молодої жінки. Які п’ятдесят років?!
— Слава Богові! Драматургії хорошої багато. Я себе відчуваю в середині життя, у розквіті. Знаєте, як буває з трояндами: спочатку пуп’янок, бутон, потім вона потроху розпускається. Я зараз почуваюся жінкою вповні. Але ж усе має свій початок і кінець. Це цвітіння вповні не буде тривалим, може, років десять-п’ятнадцять. Мені колись наш балетмейстер Борис Каменькович казав: «Капинос, ты так хорошо выглядишь. Ты что, ничего не ешь?» — «Нет, я никого не ем».
Я гадаю, що це чесне ставлення до життя. Я нікого не їм і ніколи не їла. До людей не ставлюся споживацьки, бо знаю: скільки віддаєш, стільки отримуєш. І якщо не отримуєш, то, виходить, ти, віддаючи, не думала про те, що віддаєш просто так, напевно, чекала зиск.
— Театр — це річ дуже містична, насичена казусами, хохмами, накладками. Розкажіть про це.
— На виставі «Король Лір» сталася досить кумедна ситуація. У фіналі король (Богдан Ступка) мене витягає на авансцену, сідає поруч і має говорити. В якусь секунду я розумію, що Ступка забув віршований текст, тож підказую: «Подивіться на її вуста». Він так само закритим ротом тихо каже: «Дякую». І голосно мовить: «Подивіться на її вуста, на її очі подивіться!»
— Навіть у такій ситуації шляхетний Ступка подякував!
— Цього глядачі не бачили, всі думали: «Як паузу тримає». А я розумію: вибило текст, таке з акторами буває. На «Мазепі» кілька разів вибивало текст у партнерів. Іноді актор насилу долає ступор, особливо коли віршований текст, тож доводиться говорити своїми словами.
— А Вас заціплювало?
— Так, намертво. Але якщо партнери чудові, вони виручають, зазвичай кажуть: «Ти хотіла сказати, що...» (і підказують). Ми одне одного рятуємо. Якщо партнер тебе не відчуває, виходить самограй, тобто ти граєш сама із собою, бо перед тобою порожнеча.
А є актори, котрі сприймають репліки тільки ті, що написані. Скажеш інше слово, він стоятиме і чекатиме, поки ти йому точно репліку не даси, це значить, що людина нічого не бачить і не чує на сцені. Всіляко буває.
— Отже, нині Ви працюєте в театрі, в Університеті мистецтва і в кіно.
— Ще озвучую фільми.
— Щодо серіалів. Чи є відчуття, що наче щось обрізало після того, як почалася війна з Росією?
— Майже всі проекти, за чутками, фінансувала російська сторона, тож для тих, хто багато знімався, певно, як обрізало.
— Як Ви ставитеся до того, що російські актори, діячі культури підтримують загарбницьку політику Путіна, затаврували Україну, мовляв, всі ми — «бандерівці»?
— Вони не тільки актори, а й люди, на яких тиснуть і яким погрожують. І не всі так ставляться. Багато хто з російських акторів приїжджає на зйомки і вибачається: «Простите нас». Моя мама каже: «Нема поганих і хороших людей, всі — різні».
— Заідеологізованість у російських колегах відчуваєте?
— Звісно. Вони — жертви шаленої пропаганди, ініційованої маніяком, який влаштував бойню. З народу легко зробити юрбу, у всякому разі так і зроблено в Росії. Але ніхто не живе вічно, Путін же не Дункан Маклауд, років за двадцять не буде людини, яка все це замутила, а народи залишаться. Не хочеться, щоб вони стали ворогами, це — найстрашніше.
А про нашого колишнього президента чимало людей казали: «Принизливо мати такого правителя». Хоча і мої близькі за нього голосували, бо в Кривому Розі живуть, там усе по-інакшому відбувалося, люди довірилися пахану.
У Януковича є сини й онуки. І скільки матерів його та їх прокляли за своїх дітей.
Життя та історія таким не указ. Олександр Македонський, котрий півсвіту завоював, просив, щоб у труні його поклали з відкритими долонями, аби всі люди бачили, що він нічого із собою не взяв.
Янукович став жорстоким випробуванням для моєї Вітчизни. Випробування на землю посилається через людей, і для нас воно стало страшним горем. Але для чогось же це випробування нам послане. Ми згуртувалися, патріотичними стали навіть ті, кому раніше було все байдуже.
— Що Вас гріє в завтрашньому дні?
— Завтрашній день. У мене є улюблений тост (його знають усі мої колеги): «За тепер!» І російською він теж звучить чудово: «За сейчас!»
Володимир КОСКІН