Мама з ним розлучилася ще далеко до того і з вітчимом вирішили, що мені краще взяти його прізвище, аби в подальшому житті не було проблем.
Мама і вітчим були акторами. Тепер у мене є два посвідчення про народження (сміється): одне — на прізвище Сіденко, а друге — Яблонська. Свого часу я цікавилася долею батька, знайшла його прізвище в архівних документах, навіть їздила на Черкащину, звідки він родом, але, на жаль, слідів не знайшла...
Коли розказую Вам, пригадую свої дитячі страждання. Маленькою мама відвозила мене на літо до бабусі. Ось там я зустрічалася з татом. Він був військовим: такий стрункий і красивий. Бабуся, як і всі старші люди, категорично була проти розлучення. Батько тричі з мамою сходився й розходився. Та все ж сталося, як сталося...
Вітчим мене не ображав, навпаки, любив. Вони з мамою навіть вирішили не мати спільних дітей, аби та любов до мене не зміліла, щоб не змінилося ставлення до мене. Він зі мною так возився — мама так не переймалася. Навіть програму за перший клас зі мною вдома пройшов: вивчили цифри, азбуку, я навчилася читати...
— У середовищі корифеїв Галина Яблонська — претендентка до Книги рекордів Гіннесса. Дуже мало хто може похвалитися подібним — 68 років на одній сцені!
— І ця сцена головного театру країни. Є ще одна унікальність. Уперше я вийшла на театральні підмостки у... шість років, а перший гонорар — 50 карбованців — заробила у вісім років, зігравши роль Топсі у виставі «Хатина дядька Тома» Г. Бічер-Стоу. Гроші не витратила на цукерки чи іграшки, а перерахувала у фонд допомоги іспанським дітям.
Вважаю, що доля подарувала мені щасливий квиток. Якось випадково мене побачили у виставі «Наймичка» на гастролях у Кривому Розі і невдовзі запросили до трупи Театру імені Івана Франка. Те, що опинилася в такому театрі, я збагнула й усвідомила трохи згодом.
Коли прийшла до театру, то боялася навіть дихати. Ходила, як то кажуть, не торкаючись землі. Тут же працюють Наталя Ужвій, Гнат Юра! Вони вже на той час були корифеями, овіяні славою і визнанням. І ось я поруч із ними. Ставлення до молоді тоді було дуже теплим, я це відчула одразу. Ніхто не скупився на похвалу.
Пригадую, як зіграла досить маленький епізод у «Бунті жінок», і Наталя Михайлівна Ужвій зазначила: «Ось Яблонська навіть у такій маленькій ролі нас порадувала». А Амвросій Бучма взагалі був для мене взірцем високого поєднання людських і професійних якостей. Він був доброю людиною, уважною. Мені пощастило з ним працювати у виставі «Назар Стодоля».
То була справжня школа: людська й театральна. У нього був надзвичайно високий рівень мистецтва, основи якого йшли ще від Леся Курбаса. У нього ніколи не було зверхності до людей: завжди сердечний і привітний. Коли мені присвоїли звання народної артистки, хтось зауважив, що це вже інший статус і не можна вже отак за панібрата.
Та я цього не розумію й не підтримую. Амвросій Бучма міг дружити з білетером, з робітником сцени... Навпаки, ця простота людину підносить. Вважаю, що все, що в мені сьогодні позитивного й доброго, — це від спілкування з нашими корифеями. В театрі панувало відчуття родини, всі говорили українською мовою.
Не скажу, що не було заздрості й конкуренції — без цього в театрі не буває, але ці почуття було соромно виявляти, люди тримали це в собі. Не те, що нині: що нахабніше, то краще, зверхність і нахабство возвеличуються.
— Що згадується, як умієте зберігати позитивне самопочуття?
— Спасибі Ігорю Афанасьєву за п’єсу «Самотня леді», Петру Ільченку за режисуру, а Василю Неволову за переклад з російської. Дякую автору, що дозволив зробити власний вибір.
Саме завдяки цьому в мене з’явилася можливість підбити підсумок творчого життя, згадати й зіграти улюблені ролі. Це і Галя з «Назара Стодолі», як кажуть, моя коронна роль, і фрагмент з «Роксолани» Павла Загребельного, і монолог Аделі з «Для домашнього вогнища», і монолог баби Параски з «Кайдашевої сім’ї» (коли до Старої леді стукає сусідка)...
Завершити виставу хотіла віршем Тараса Шевченка «Чи не покинуть нам, небого, моя сусідонько убога, вірші нікчемні віршувати...», але на перегляді ще славетний Богдан Ступка сказав, що вірш прекрасний, але не варто його накладати на дію прощання... Дослухалась.
— У виставі «Самотня леді», коли Савва запитує Лесю Богданівну про її ставлення до грошей, слави, вона дуже лаконічно відповідає. А як Ви ставитеся до матеріальних речей?
— Якось у дитинстві бабуся подарувала мені дуже красиві туфлі. Ми жили бідно, і цей подарунок для мене начебто з неба упав. Мама поставила туфлі в піч, щоб трішки підсохли, а зранку з’ясували, що туфлі... згоріли. Відтоді для мене цінне тільки те, що заробила сама. Я — самодостатня людина. Можу собі дозволити одягатися та харчуватися так, як хочу.
— Галино Гілярівно, майже в кожної людини по життю є час, коли вона не зовсім реалізована. Особливо це переживають творчі люди. Чи був у Вас такий період? Що робили?
— О! Так. Навіть жити не хотілося. Тим більше що цей період збігся з моєю особистою драмою. Я дуже кохала свого чоловіка. Доволі пізно, у 35 і в 37 років, народила доньку й сина. Після вистави не залишалася на посиденьки, як прийнято, мало жила життям театру, а бігла додому, до дітей.
І якось я почула, що моя кохана людина нашому знайомому каже, що не любить мене, а просто жаліє. Мені важко було все те усвідомити. Ні скандалів, ні сварок не було. Просто двічі подавала на розлучення, але він не давав згоди. Так і жили.
А крім того, до Театру ім. І. Франка, в якому я працювала вже більше двох десятиліть, прийшов новий керівник. Моє становище різко змінилося. Його дружина теж була актрисою, і він розчищав шлях до її успіху.
Деякі актори мали захист «згори», а в мене чоловік — льотчик, він узагалі спав і бачив, щоб я пішла з театру. На честь 50-річчя Театру імені І. Франка мене представили на звання народної артистки. Друзі вже почали мене вітати. Але... нагородили іншу актрису. Хоча звання народної я все ж таки отримала пізніше — через 13 років.
— Є ще одна закономірність у Вашій творчості, Галино Гілярівно. Це — Тарас Шевченко.
— Так, Шевченко пройшов через усю мою творчість. Я багато років була в журі Всеукраїнського конкурсу Шевченківських читань. А три роки тому започаткувала Міжнародний проєкт-конкурс «Тарас Шевченко єднає народи».
Цього року конкурс об’єднав близько 1,5 тисячі осіб із 62 країн світу. Проєкт проходить у трьох конкурсних номінаціях: «Наживо», «Відеоформат», «Мій Шевченко» та двох позаконкурсних — «Поза часом» і «Пам’ять». Щорічно цим проєктом відзначається від 70 до 100 кращих творчих доробків.
— Знаю, у рамках Міжнародного проєкту-конкурсу «Тарас Шевченко єднає народи» вийшов ще один цікавий проєкт.
— Саме так. Якось я зацікавилася тим, скільки ж є вулиць, провулків, бульварів та площ імені Шевченка, а ми не знаємо, скільки ж їх є. Тоді вирішили їх поміряти. У творчій архітектурній майстерні «Донець» знайшовся розробник Анатолій Харченко, який винайшов механізм, завдяки якому вдалося поміряти та встановити, що найбільша сумарна довжина усіх вулиць, бульварів, провулків в Україні, названих на честь Тараса Григоровича Шевченка, становить 2 млн 979 тис. 845 м. Національний реєстр рекордів України зареєстрував це як національний рекорд.
— Галино Гілярівно, Ви підтримуєте молодь на сцені?
— Це — серйозне запитання. Нині деякі режисери заявляють, мовляв, театр — не кафедра для виховання. А як на мене, така оцінка викликає полеміку: театр — кафедра чи інструмент для розваги? Григорій Сковорода навчав: «Мистецтво — не розвага, а шлях до пробудження живої думки». На сцену слід виходити тільки тоді, коли знаєш, в ім’я чого ти це робиш.
— У Вас таке цікаве й багатогранне життя. Чи не виникало задумів написати книгу?
— Думки такі були. Ось тільки час спрямовую на інші події. Ви собі навіть не уявляєте — скільки часу забирає конкурс «Шевченко єднає народи». Ми ж усі працюємо на громадських засадах. Мені кажуть: це ми заради вас цим займаємося, а я кажу — не вигадуйте, я бачу, як вам це самим подобається! Це ви не заради мене, це заради Шевченка і заради України ми працюємо!
— Чи маєте секрети молодості й довголіття?
— Секрет моєї молодості в тому, що за все життя я лише двічі була у косметолога. Перший раз — обгоріла на сонці. А другий раз, коли сказали, що сеанс триватиме сорок хвилин, подумала, що скільки можу встигну зробити корисних справ. Зібралася й залишила кабінет. Рецепт простий: любити життя, ближніх і свою роботу.
— Чого б хотіли побажати сучасникам?
— Не засмучуватися, коли трапляються якісь негаразди. У житті не буває нічого випадкового, усе продумано й прописано зверху, треба тільки вміти прочитати і бути до всього готовим. Із віком починаєш цінувати кожну мить, радіти красі, що оточує. Світ дивовижно чудовий! Головне — усвідомити своє значення в цьому світі і робити його ще кращим і гармонійним.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ
Фото із сайта
Театру ім. Івана Франка