Це вже був жіночий матеріал, і він мені здався набагато цікавішим із точки зору психології і драматизму.
Ситуація, коли чоловік у 40 років залишається без дружини і не може зрозуміти, як йому жити далі, стає великою проблемою. Але якщо в такій ситуації опиняється жінка, то це вже зовсім інша тема.
Вистава позиціонується як комедія. Мабуть, її найголовніша думка — людина має жити заради того, щоб відчувати радість. Всі ми повинні дарувати радість. У цій постановці, як на мене, багато оптимізму. Людина, неважливо, чоловік чи жінка, має усвідомлювати, що кожен день треба проживати сповна. Тобто бути справжнім, удосконалюватися, збагачуватися духовно та розуміти, що все краще попереду.
Коли я ставив п’єсу Олексія Арбузова «Мій бідний Марат», то там була така фраза, що навіть за день до смерті не пізно почати життя спочатку. Ця тема хвилювала мене тоді, хвилює і зараз.
— У Ніла Саймона п’єса називається «Бережіть Флору». А Ви вирішили назвати виставу «Бережіть Флорес». Чому?
— Виходила якась занадто екологічна назва, що асоціюється з навколишнім середовищем. Якщо флора у перекладі з латинської означає рослинний світ, то флорес — це квітка.
У виставі порушено жіночу проблематику. Жінка має приваблювати, скільки б їй не було років. Я часто відвідую Іспанію, де живе мій брат. Відтак спостерігаю за жінками, які ввечері виходять у світ. Цим жінкам може бути 70, 80 чи навіть 90 років. Але які у них зачіски, який блиск в очах! Вони зберегли в собі внутрішнє бажання квітнути, бажання приваблювати.
Якщо порівнювати з нашими жінками, то навіть у поведінці та поглядах 35-літніх іноді можна прочитати, що вони свою програму-максимум уже виконали. У них є чоловіки, вони народили дітей, і складається відчуття, що далі ці жінки продовжують існувати за інерцією.
Отже, усвідомлено погоджуються на те, щоб у душі зів’яла квітка. Саме тому для мене був важливим цей меседж — бережіть Флорес, бережіть у собі цю квітку жіночої принади.
— Як довго тривали репетиції?
— Два місяці. Почали працювати в лютому, а прем’єра відбулася наприкінці квітня. Я зрозумів, що виставу можна робити за короткий період і це не впливає на якість. І в кіно, і в театрі нам раніше давали досить великий аванс часу. Тобто працюй скільки хочеш.
Насамперед важливо зрозуміти, про що ти хочеш розповісти глядачеві. Далі все йде своєю чергою. В уяві складається візуальний образ, музичне наповнення, розумієш, що ти хочеш від актора, а в такій ситуації і час наповнений цим змістом.
У Театрі юного глядача на Липках працюю з 1995 року. Всі мої попередні прем’єри відвідував батько. Для нього це було дуже важливою подією. Але під час роботи над цією виставою батька спіткав інсульт. У перервах між репетиціями я щодня їздив до лікарні. Він пішов із життя, не дочекавшись прем’єри.
У моїй свідомості — ця робота присвячена йому. Попри всі сумні обставини вистава вийшла дуже оптимістична.
— Будь ласка, кілька слів про виконавський склад.
— У виставі немає другорядних ролей. Маємо справжній ансамбль із шести виконавців — чотири жінки і двоє чоловіків. Одну з головних ролей, Флорес, грає моя дружина Олена Михайліченко. Ми співпрацюємо в багатьох виставах. Вона — дуже цікава творча особистість. Доволі незвичним був творчий підхід до створення цього характеру, адже це — зміна амплуа, це інша вікова категорія. Навколо цієї героїні розгортається вся історія.
Інна Бєлікова грає її опонентку — подругу Олі, в якої Флорес залишається жити після того, як її кинув чоловік. Робота була цікава тим, що треба було вибудувати особливу ансамблевість — це добрі подруги, але діаметрально протилежні характери: одна — дуже раціональна, надто прискіплива до порядку, інша — художниця безладу.
Певним експериментом було долучити до вистави молоду актрису Марину Веремійчук, тому що вона не збігається за віком зі своєю героїнею Сільвією. Але Марина спромоглася створити яскравий персонаж — емоційний і характерний. Акторка веде свою лінію, вона дуже смішна, і робить це майстерно.
Мирослава Філіпович грає Рене. З одного боку, схожа на феміністку, а з іншого — це сексі-подруга з вільними поглядами щодо стосунків чоловіків і жінок. Попри те що вона заміжня.
У виставі є музичні номери, через які розкривається вся драматургія. Це — оригінальна іспанська музика. Одну з пісень виконує сама Мирослава. Тут у багатьох глядачів виникає запитання, чи на сцені справжні співаки, чи звучить запис? Відповідаю. Всі пісні виконуються наживо професійними акторами.
У виставі дві чоловічі ролі, які виконують Віталій Дерев’янчук і Кирило Горолюк. З ними я вже співпрацював у виставах «Білоксі-блюз» і «Казкові мандри». Тому від початку роботи вони зрозуміли мої вимоги. Вони грають божевільних іспанців, так може здатись українському глядачеві.
Я дуже добре знаю іспанську націю і просив їх виконувати той малюнок, що у мене перед очима. Тобто — це насправді дуже запальні та надто емоційні люди, хоч дехто з критиків сприймає їх як героїв з оперети. Задум полягав у тому, щоб ці чоловіки своєю поведінкою, жагою пристрасті пробуджували в жінках почуття любові, бажання квітнути.
У мене всі вистави музичні. Від своєї першої постановки «Вовки та...» я сам добираю музику. У мене музична вся родина. Батько був музикантом і брат — композитор. Від дитинства пам’ятаю, що в нас постійно звучала гарна класична музика. Для мене це — важливий компонент драматургії. Це не просто тло, а скоріш окремий персонаж, який оповідає свою історію.
Разом зі мною над створенням вистави працювала репетитор із вокалу Альона Ковернік. Вона допомагала акторам відтворити вокальні номери. Хлопцям було дуже важко, адже потрібно співати іспанською мовою. Це — особливий темперамент, іноді іспанською можна сказати 200 слів за хвилину. І це має бути достовірно, а не абракадабра. Вважаю, що Віталій та Кирило ці проблеми успішно подолали.
— Що можете сказати про костюми та декорації?
— Це вже не перша спільна робота з художником Олегом Татариновим. Його сценографічний задум полягав у тому, що глядачі, сидячи по периметру сцени, наче дивляться у вікно однієї квартири, де відбувається ця історія. На сцені рулетка — гра, а чотири героїні задіяні в ній. Є елементи урбаністичного стилю, є прямі лінії у вирішенні простору. Також на сцені розташована кухня. Глядачі споглядають чуже життя.
На початку вистави костюми невиразні, вони неначе пригнічують жіночність. Варто зауважити, що актриси нашого театру дуже добре виглядають, значно молодші за свій вік. У цій постановці вікові категорії персонажів та дійових осіб майже збігаються, усім близько 40 років, але попри це вигадували, у що одягнути актрис, аби здавалися старшими. Тому спочатку їхні костюми вільного крою, з льону, з мішковини.
Згодом, із розвитком сюжету, все змінюється і героїні цієї історії виглядають феєрично.
Ми всі отримуємо задоволення від того, що робимо, сподіваємося, це відчуває і глядач. Отже, комедія, начебто легкий жанр. А з іншого боку — складний, тут неймовірний темп. Комедію вважають королевою жанру, вона потребує миттєвих перевтілень: щойно глядач сміється, а вже через кілька секунд починає плакати. А це внутрішня перебудова самих акторів.
Для того, щоб вона відбулася, необхідна техніка акторської майстерності. На сцені не треба думати про те, що граєш, а треба в цьому вимірі існувати. Попередні вистави засвідчують, що актори вже опанували ці критерії. З’явилася легкість, повітря, імпровізація, виконавці починають купатись у цьому матеріалі.
Вони люблять цю виставу і самі відчувають, що у них виходить, а що — не зовсім. Станіславський зауважував, що тільки після сотні показів вистава живе своїм життям. Я теж чекаю того моменту, коли її можна буде відпустити, не опікуватися цією дитиною.
— Ваша попередня режисерська робота «Білоксі-блюз» є реакцією на ті події, що нині відбуваються на Сході України?
— І так, і ні. Автор цієї п’єси теж Ніл Саймон. Коли я її прочитав уперше, вона мені не сподобалась. А коли виникла творча необхідність постановки, я почав замислюватися над тим, про що цей твір. Насправді п’єса без цілісного сюжету, відсутня історія від початку й до кінця. Це — якісь уривки ні про що, тому що все це не має сенсу, тобто війна не має сенсу. І це — найважливіша думка всієї цієї історії.
Молоді люди, в яких є мрії, у яких вже було кохання, або вони ще його чекають, або ті діти, які б могли після них з’явитися на світ, або ті відкриття, які б вони могли зробити, — все це не має сенсу, тому що вони йдуть назустріч невідомому, яке називається труна.
Наприкінці вистави всі предмети, які до цього були столами, шафами або плотами, набирають форму труни, з них сиплеться попіл. Я не можу сказати, що ця вистава пов’язана з подіями на Донбасі, скоріше вона пов’язана з певним способом мислення.
— Що об’єднує всі Ваші вистави?
— Моє серце. Коли тільки починав ступати на творчий шлях, спершу я навчався на акторському курсі, наш педагог Ірина Молостова наставляла, щоб розповідали на сцені тільки про те, що хвилює. Якщо відсутня твоя особиста проблема, твій біль і переживання, то не варто виходити на сцену.
Існує чимало суперечок із того приводу, чи має театр бути кафедрою. Я не знаю. У будь-якому разі ми спілкуємось. У першу чергу з актором, у другу — з глядачем. Бо через актора висловлюю ті думки, що мене хвилюють. Добре, коли за відгуками глядачів розумію, що це і для них важливо. Мені є багато про що сказати.
— Нині Ви працюєте над виставою «Кіт у чоботях».
— Хочу, щоб це була добра і весела музична вистава. Щоб усі герої, які виходять на сцену, стверджували думку, що в нашому житті існують цінності, заради яких варто жити. Це — вірність, служіння своєму серцю.
Мабуть, що кожен із нас внутрішньо розуміє, чому він з’явився у цьому світі. Часто нам диктують якісь правила. Це збиває людину з того шляху, який вона обрала.
Історія непроста. Все починається з того, що живе молода людина, яку покинули рідні брати. Помер батько, вони забрали все майно собі, а йому нічого не залишили, окрім кота. І далі вся історія про нього. Кіт зустрічається з Королем, Людожером, здається, що він загине. Але тут... хепі-енд і добро перемагає зло.
Провідна думка вистави така: хочу залишатися самим собою. Не хочу скарбів, багатства, титулів, стану в суспільстві, мені цікаво лише те, заради чого я хотів би жити у світі. Головне — любов, дружба і вірність.
На зборах трупи, присвячених початку нового театрального сезону, художній керівник нашого театру Віктор Гирич сказав, що своїми виставами ми маємо формувати майбутнє. Діти приходять до нас за новими знаннями. У казках ми розповідаємо про стосунки між людьми, взаємодію зі світом, природою, нашою душею, Богом. Таким способом ми їх навчаємо певним моделям поведінки. З таким надбанням вони йдуть у життя.
Питання моралі, свого місця у житті особливо гостро постають у дитячих виставах. Я думаю, що нас завжди хвилювали ці питання. Іноді здається, що ми про це не думали у дитинстві, а насправді — думали: хто ми, для чого ми, якими маємо бути і чого не треба робити.

Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО,
фото надано театром