Я люблю творчість Михайла Зощенка з юності. Він був, скажімо так, «приколистом». Його критика завжди була з потужним перцем і дисидентська. За що він і поплатився. Постанова ЦК ВКП(б) «О журналах «Звезда» и «Ленинград» «обламала крила» Зощенку і Анні Ахматовій. І якщо Ахматова ще якось отямилася від цього удару, то Зощенко — ніколи. Він так і помер у творчому небутті.
І коли в радянську відлигу вийшов двотомник Зощенка, то ми, молоді люди, захопилися його несподіваним поглядом на ті поважні, серйозні речі, які вважались у той час мало не святими. А в Зощенка не було цієї святості у світогляді. Від цього він був такий гострий і для мене дуже близький.
Десять років тому я вирішив його поставити, знайшов для себе рішення. Перелицював його на нашу українську реальність, на наш час. Інакше назвав героїв. Кожен із них має нову, відмінну від Зощенкової, біографію.
Приміром, Москаль — молодший офіцер, який служив на зоні і видавав там мітли і швабри. Він привіз із собою легких звичаїв дружину. Головний герой — Остап Забімбаний, а його друг Мажор — мотор ідеї про весілля.
Обидва вони — студенти, яких, скоріше за все, відправили в академічну відпустку за погані оцінки. У них серйозні фінансові проблеми і вони йдуть на авантюру з одруженням через те, що їм просто немає де жити. Їх витурили з гуртожитку і вони там нелегально ночують.
Батько «хати» — колишній голова домкому, такий собі «швондєр», мати — домашній цербер. Дочка, вона ж наречена, у нас працівниця буфету у Верховній Раді, звідти тягає консерви лосося, ікри і мідій.
У нашій виставі немає конкретного означення часу. Але, очевидно, події відбуваються сьогодні або трапилися зовсім нещодавно. Тут зображений сучасний обиватель, «ватник», що «стомився» від війни, якої він насправді не бачив і не чув.
Десять років тому, коли ми вперше ставили виставу, цієї теми ще не було. Не було війни. Тоді ми зробили виставу з умовними категоріями та уявними предметами у стилі авангардного театру. Сподівалися, що глядач готовий до цього.
Але чи він був неготовий, чи я його переоцінив, чи актори мені не до кінця повірили, вистава не мала того успіху, на який я сподівався. Добра комедія, але «У Києві на Подолі» краще. А тут не було феєрверка. Цей «цвях» залишився в моєму его.
Минали роки. Вистава вже давно не йшла. І актори опинилися хто де. Василь Шандро, наприклад, який грав Мажора, нині працює на радіо, Ігор Криворучко, який втілився в Москаля, шукає себе на партійному фронті, дівчата народили дітей...
З першого складу залишилися тільки Ліана Книгницька-Марковська (Ганжела), яка тоді лише починала у нас працювати, та актор і головний режисер театру Дмитро Сторчоус (Остап Забімбаний).
Залишилася добра ідея. І нині ми до неї повернулися. А повернулися тому, що це яскравий карнавал, який нагадує отой маскарад, в якому ми зараз живемо. Чорнуватий. У комедії Зощенка «Весілля» взагалі немає позитивних персонажів. Все це обивателі з непробивною бронею.
Це — люди, які байдужі до таких категорій, як любов, совість, патріотизм. Обиватель формується поза межами цих, важливих для свідомих українців моральних вимог. Його релігія — споживацтво. І мені від цього робиться страшно.
Отож роблю чорну комедію Зощенка «Весілля», де люди живуть у сьогоднішньому дні, у постійній колотнечі і якихось марних цінностях, це креатури, які ненавидять одне одного і не стидаються цієї нелюбові. Песимізм? Але ми з вами живемо в такому суспільстві! Оберніться навколо! Нині більше половини з нас — це зощенківські маски.
Скільки б людина не зібрала грошей, вона не зможе ні забрати їх у могили, ні купити за ці гроші Любов. А вони продовжують жити у світі меркантильних, споживацьких ідей. І мене це дратує, я ненавиджу цих своїх земляків, я не бачу в них українців. Це — малороси, хохли...
Звичайно, кожному персонажу можна знайти виправдання, що їх такими зробила реальність. Але це не може бути остаточним виправданням. Тому що майбутнє нашої країни, нашого народу не може залежати від сьогоднішніх, хвилинних проблем, через які людина зраджує моральним цінностям — Богу і Україні.
Герой може сказати своєму онукові, що він був такий поганий, бо в нього не було велосипеда (як герой із популярного мультфільму), а тепер він добрий, бо в нього є «велосипед». Це не може бути виправданням. Ми повинні жити відповідно високому Божому і людському закону.
Незалежно від того, йде чи не йде війна, окупована чи неокупована територія, високі чи низькі ціни. Ми не можемо цим вибачати собі збочення з прямого шляху високого розуміння людини у світі Божому і світі людському.
З цими почуттями я ставив цю веселу і смутну виставу, яку глядачі сприймають зі сміхом і радістю. І я сподіваюся, що люди, повернувшись з вистави, раптом замисляться, чи не належать і вони до гостей цієї «родини», кодла, що знищує мою країну.
— Чому Театр української традиції вирішив звернутися до творчості російського письменника?
— Я глибоко переконаний, що цей російський письменник насправді українського походження. Починаючи з українського прізвища. Тому він такий, як і ми українці, впертий. Так само як і Гоголь, який хоч і збочив на російську мову, але біль, який його переймав, не дав йому так славно закінчити, як це вдалося Жуковському, Тютчеву, Гончарову.
Це — той неспокій, який ми бачимо в Анни Ахматової (Горенко). Це — люди, які не згодні вибачати ті явища, що калічать їхню націю, їхній народ. Саме цим прихованим українством Зощенко і близький мені, націоналісту. Хотів сказати нашому суспільству, що це ще один наш українець на вигнанні. Адже нашого цвіту по всьому світу.
— Будь ласка, кілька слів про виконавський склад.
— Наш головний режисер і актор Дмитро Сторчоус грає Остапа Забімбаного. Він уже вдруге увійшов у цю виставу. Зараз ми ще більше наблизилися до нашого глядача. Думаю, що цього разу глядач нас зрозумів на всі сто відсотків.
Дмитро грає весело, самовіддано, критично по відношенню до свого персонажа. Він дуже гнучкий, рухливий, динамічний. Мені здається, що акторові вдалася ця роль.
Його партнерка — Ліана Книгницька-Марковська. Її маска смішна, наївна і водночас зла. Щоб ця потворність була переконлива, її треба показати красиво, мистецьки. Саме такою Ліана зробила свою Ганжелу. Її героїня хоче вийти заміж, а насправді вже має трьох дітей.
І весь казус полягає в тому, що герой плутає її з матір’ю і питає, де дочка. А та відповідає, що дочка в селі, однак говорить про іншу дочку. Комедія масок, комедія положень у нашому випадку близька до комедії дель арте.
Не можу обійти увагою мою партнерку Ельзару Бекірову, що грає маманю Цицючку. Це одна з перших її ролей у нашому театрі. Ця нова актриса — кримська татарка, переселенка. Вона яскрава, різка, емоційна. Тут ми бачимо її національні якості. Я граю батька — Цицюка. Мені дуже цікаво бути в дуеті з Ельзарою.
Роль Мажора виконує Іван Коваленко. Це — молодий актор, який грає у нашому театрі четвертий сезон. Тут виступає як провокатор усієї цієї історії. З нашою допомогою (мене і головного режисера) він знайшов суму засобів, які дозволили йому наблизитися до свого образу максимально.
Також у нас чудова пара — Москалі. Віктор Вернер (Москаль) — актор, який нещодавно прийшов до нас. Він виховувався в українському рекламному телепродукті. Це йому і допомагає, і заважає. Фактично ми його виховуємо у нашому театрі. Москаль — людина, яка зраджує свою батьківщину, а його дружина зраджує йому. Якщо жених під час вистави шукає свою наречену, то Москаль — свою Москалиху.
Москалиху грає Анна Коваленко. Вона взялася за характерну роль і це було відвагою з її боку. До цього вона створила образ романтичної Мотрі Кочубей у виставі про Мазепу. А в цьому випадку вона виліпила яскраву постать гротескової шукачки пригод.
Назву «Зніму чувиху з хатою» взяв тому, що більшість моїх земляків і живе цією метою. На превеликий жаль. Я розчарований в українцях, що потоптали ідеали Революції Гідності.
Костюми і сценографію створила художник Валентина Кузьмічова, учениця великого Федора Нірода. Валя змоделювала такий собі «парад ідіотів», арлекінаду, яка відповідає не лише змісту вистави, а й божевільній стилістиці цього дійства, так само як і музика Васі Клаба (Василя Гонтарського).
Танці поставила наш незмінний балетмейстер і хореограф Людмила Глушко — єдина людина, яку я можу уявити для постановки цих віртуозних і несамовитих хореографічних малюнків.
Глядачі, які прийшли до театру, це ніби гості, які завітали на божевільне весілля. Такий собі «інтерактивчик». Вони співають, танцюють та навіть випивають весільне «гірко!». Недаремно у фіналі актори виходять із дзеркалами, аби глядачі у люстерках побачили, що дійові особи всієї нашої вистави божевільні, це насправді вони. Без такого прийому вистава була б неможлива. А оскільки глядачі — це гості весілля, під час вистави пригощаємо їх вином.
Моє задоволення виставою залежить від того, чи задоволений глядач. Я бачу, що він задоволений на сто відсотків. Над цією виставою я працюю десять років. І вже розмірковую про майбутні постановки. А ця, на мій погляд, уже готова. Вдалася. Так кажуть глядачі. А глядач — наш пан.
— Чим ще запам’ятався 32-й сезон Театру української традиції «Дзеркало»?
— Досягнення театру вимірюються виставами, що йдуть на сцені. Ми зіграли велику кількість вистав про Тараса Шевченка: «Сон Кобзаря» та «Полусмак останнього кохання». У центрі Києва, на одній зі сцен Київського національного академічного Молодого театру щомісяця йде вистава «Мазепа. Love story». Мазепу граю я. Кочубея — Дмитро Сторчоус. Він же — постановник цього епосу про легендарного гетьмана. Кочубеїху грає Ліана Книгницька-Марковська.
Не можна не згадати про роль Ворожки — містичної постаті, що зв’язує Минуле та Сьогодення, — це актриса Ольга Оноприюк. А осмислити події минувшини в контексті із сьогоденням дає можливість боєць-атошник, що подорожує мазепинськими стежками. В цю роль втілився актор Іван Коваленко. А героїню Мотрю Кочубей самовіддано і яскраво грає Анна Коваленко.
Ця вистава продовжує бути візитівкою нашого театру, найвищою пробою мистецької, духовної і моральної проби нашого колективу. Кожна вистава «Мазепи» — це велике змагання. Для мене та для моїх акторів. Перед кожним показом ми кілька днів проводимо репетиції, ми думаємо про це, спілкуємося, фехтуємо.
Вважаю, що ця вистава — один із кращих здобутків театру за всю його історію. Це — послання до сьогоднішнього суспільства про відповідальність за долю Вітчизни кожного українця. Бо насправді історія України — це не театр і не КВН. За все треба платити життям.
Про майбутнє. На прем’єру вистави «Зніму чувиху з хатою» я запросив письменницю Анну Багряну. Це — моя давня і абсолютна однодумниця. Нині вона мешкає в Болгарії. Анна написала казку, яка має назву «Шовкова зоря, або Едельвейська принцеса гір». Це — красива гуцульська казка.
Думаю, що будемо її ставити. Вона мені цікава, тому що це — той мелос, який дозволяє не просто робити казку для дітей, а ще й реалізувати свої духовні потреби як патріота, націоналіста, людини, яка свято вірить у майбутнє нашої держави. Такі казки мені дуже близькі.
Працюю над п’єсою про Григорія Сковороду. Сковорода — це той брильянт, який має стільки граней, що його нелегко охопити одразу. Я читаю, думаю, в якому форматі його розкривати. Не хочу зробити виставу на один сезон, прагну, аби вона була такою ж знаковою, як вистави про Мазепу, Бандеру та Шевченка.
До речі, вистава «Полусмак останнього кохання» у нашому репертуарі існує стільки, скільки триває війна з Росією. Ця робота присвячена моєму братові Віталію Петранюку, з яким ми разом задумали і створили Театр «Дзеркало». Він пішов від нас п’ять років тому. Далися взнаки наші виступи в Чорнобилі. Радіація.
І цю романтичну повість ми граємо як реквієм у його пам’ять. Аби дивитися цю історію любові Кобзаря та Ликери Полусмак, повинна бути тиша в душі. І чиста совість.
Я завжди з глибоким сердечним почуттям очікую, коли ми будемо її грати. І з актрисою Ліаною Книгницькою-Марковською ми стаємо у ці дні ближчими, розуміємо одне одного з півслова.
Головна мета, закладена в усі наші вистави, — це віддзеркалення української традиції, яка тримається на простому гаслі: «Бог і Україна — понад усе!» Це — наш шлях. І з нього ми не звернемо. Слава Україні!
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
