Нині симфонічний оркестр Українського радіо виступає під орудою диригента, народного артиста України Володимира Шейка. Аншлаги під час виступів говорять про багатогранність, популярність колективу, про значущість та знаковість не тільки в українському, але й у світовому мистецтві.
Володимир Шейко — диригент, директор Об’єднання художніх колективів «Музика», народний артист України, розповідає про те, як любить свою роботу, як потрапив на Українське радіо, як захоплюють і надихають його мандри.
— І все ж, пане Володимире, диригент — це мрія? Покликання?
— Диригент — це насамперед покликання. І мрія дитинства. Я й сам не знав, що буду диригентом. Але мені так подобалась увертюра до фільму «Діти капітана Гранта»...
І так сталося, що під кінець мого навчання на конкурсі в Одесі я вперше продиригував «Діти капітана Гранта». Це було у 1988 році, коли закінчував Київську консерваторію імені П. І. Чайковського і, власне, шукав роботу.
— Музика — це настрій. Нею можна його підняти, можна зіпсувати... Звідки до Вас прийшла музика? Що вона для Вас?
— Якщо можна так сказати, можливо й пафосно, для мене музика — це життя. Батьки — професійні музиканти. Мама — Неллі Шейко — заслужений працівник культури, відомий хормейстер Полтавщини, закінчила Харківську консерваторію.
Вона — «бойовий» хормейстер, не теоретик хорової справи, а практик, яка багато років працювала з хором музичного училища, готувала як хормейстер усі офіційні свята Полтавщини, створила відомий у Полтаві колектив — дівочий ансамбль «Мрія», який відразу ж став популярним, виступав на всіх урочистих заходах різного рівня.
А ще вона — лідер у викладацькій справі: з півсотні її студентів поступили у вищі навчальні заклади України на хорові факультети.
Мій тато Олександр — теж хормейстер. Працював із багатьма різними колективами, мав багато творчих перемог. На його рахунку близько 80 аранжувань для хору. Так що музика в моєму житті від народження.
— Тобто Ви народилися в цьому середовищі й нічого іншого не помічали...
— »Я народився в Харківській консерваторії», як уже не жартома, а майже всерйоз усім відповідаю. На той час мої батьки навчалися в Харкові. Там я прожив півтора року. Згодом батьки поїхали до Полтави за розподілом.
Так я став полтавцем, навіть ним себе відчуваю. Бо ж у мене й тато родом із Полтавщини. Та й мама закінчувала музичне училище в Полтаві. Тобто моє серце в Полтаві, хоч я народився в Харкові.
Моя дружина вчилася в Харківській консерваторії, а вже після одруження закінчувала Київську. До речі, як і в моїх батьків, так і в нас син народився, коли ми навчалися в консерваторії.
Антон любить музику, але обрав інший шлях у житті. Він співав у Хорі хлопчиків та юнаків сектора практики Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського під орудою мами — Алли Шейко. На його рахунку — багато гастролей, конкурсів, фестивалів.
— Чи не заважає це родинним стосункам, не є конкуренцією?
— Навпаки — це нас об’єднує. Хор Алли разом з оркестром Українського радіо гастролював в Іспанії. У нас багато спільних творчих проектів. Алла готувала дорослі хорові колективи за кордоном на фестивалях як головний хормейстер. Свого часу вона закінчила аспірантуру (її керівником був Олег Семенович Тимошенко). У неї цікава монографія на тему італійської музики.
У нас багато однакових уподобань. Вона підтримує те, що я роблю. Так само було і в родині моїх батьків.
— Виходить, багато речей закладається підсвідомо, з дитинства...
— Саме так. Я постійно ходив із батьками на репетиції, як і згодом ходив наш син Антон. І вже пізніше я зрозумів, що знаю багато речей із підсвідомості. Тобто репертуар десь відкладався в моїй голові ще тоді, коли дитиною слухав музику. Це була моя музика. І я щасливий, що так сталося.
Я маю чотири (!!!) музичні освіти! Музична школа не враховується, бо, коли навчався в музичній школі, ставив книжку на фортепіано — очі читали, а руки... грали.
Але ж я вступив на фортепіанний факультет музичного училища у Полтаві. Через місяць мені запропонували навчання ще й на теоретичному факультеті. Отак і вчився на двох факультетах і обидва закінчив із червоними дипломами.
За місяць до державних іспитів татові приснився віщий сон, що я маю бути диригентом. Хоч тлумачення сновидінь — це далеко не його тема. Я багато й гарно співав, але ж диригувати дуже хотілося.
Тож за місяць до іспитів я почав навчатися диригуванню. Потім була Київська консерваторія. В мене були досить пластичні руки. Пощастило потрапити до класу самого Льва Венедиктова. Він навіть узяв мене зверх навантажень. Ось так я пройшов шлях від піаніста до хормейстера.
— Ви старанний і наполегливий учень?
— Я був голодний до навчання, саме до того, що хотів пізнати. Я завжди робив подвійні програми. Наприклад, замість двадцяти хвилин — сорок. Замість трьох творів — шість. І таким чином за два курси пройшов програму п’яти курсів хорового факультету.
Згодом прослухав мене Стефан Турчак і взяв до свого класу оперносимфонічного диригування. Ось тільки коли я закінчив консерваторію і вже мав іти до стажерської групи Національної опери, на жаль, Стефан Турчак помер.
На той час розподіл до театру проходив через «партбюро», хоч я й не був партійним. Усі документи затверджувала й підписувала Москва, і мені несподівано відмовили. Так я залишився без роботи, без гуртожитку... але «в модних білих мештах».
— Та доля часом нас виводить на правильний шлях...
— Саме так і сталося. Поки я роздумував, куди поїхатиподатись, як з Міністерства культури повідомили, що в Київській опереті звільнилося місце диригента. А я навіть ніколи не був у тому театрі.
Чудовий там був директор — Сергій Борисович Сатир. Він був видатним менеджером. Нині живе й працює в Америці. В нього було чому повчитися. Він стільки зробив концертів у Палаці «Україна»!.. І в мені якось одразу оселилася божевільна думка: через два роки я відкрию свій театр.
— І диво сталося?
— Так, через два роки, а саме 26 жовтня 1989 року, я створив перший у країні недержавний симфонічний оркестр «Україна». Це було ще до здобуття незалежності України. Я тоді був наймолодшим диригентом у Союзі і потрапив на стажування до Большого театру СРСР у Москві.
До того ж мені пощастило стажуватись у видатного диригента Фуата Мансурова. Одночасно я вже у 1991 представляв оркестр «Україна» у Залі Капели ім. М. І. Глінки на Дворцовій площі в СанктПетербурзі.
— І все ж як у Вашому житті з’явилось Українське радіо?
— У мене був оркестр «Україна», ми багато гастролювали, до того ж іще й робота в Київському театрі оперети. Моїм надзавданням було — «грати краще за всіх!». Згодом почалася співпраця з оркестром Українського радіо — кілька спільних успішних проектів. Оркестр — один із найстаріших в Європі. Так сталося, що на три місяці оркестр залишився без диригента і мене запросили очолити оркестр.
— Важко було починати, знаходити спільну мову з колективом?
— Коли мене запитали: скільки років потрібно на розкрутку оркестру, я відповів — півтора. Швидко збалансувалися, почали займатися творчістю. Я розумів, що потрібна мобілізація творчих сил. А цьому сприяли гастролі. Звісно, запрошував до оркестру кращих музикантів.
— І перша Ваша поїздка з оркестром була...
— Так, не минув і рік, як ми поїхали на гастролі до Ірану. До речі, наш оркестр там був першим оркестром з Європи. Далі поїхали у Вітебськ на фестиваль «Слов’янський базар».
Усі країни везли попсу, а ми привезли симфонічний оркестр з Олександром Пономарьовим і балетом Аніко Рехвіашвілі. Через два місяці ми вже поїхали до Південної Кореї.
Згодом «переступив поріг» Національної філармонії, запропонувавши щомісячні концерти. Спочатку почув трохи невпевнену відповідь, мовляв, а чи прийдуть люди.
Ми зробили перші два концерти, і це були два аншлаги. З тих пір ми завжди бажані гості у Національній філармонії!
— А як з гастролями по Україні?
— Це — найскладніша і важлива тема. Зараз завдяки Олександру Лієву, виконавчому директору Суспільного мовлення, ми плануємо зробити візитівки НСТУ в областях України за допомогою оркестру. Тобто хтось слухає Суспільне, а хтось — ні. Але, зрештою, всі приходять на наші концерти. А концерт — це те, що об’єднує. Ми приваблюємо людей до Суспільного!
— Не раз доводилося слухати оркестр, спостерігати за Вашою роботою... Це — не комплімент. Це — справжня насолода. Що після концертів отримуєте Ви?
— Просвітлення. Це — найвища нагорода, коли люди стоячи аплодують хвилин десять. Наше кредо: «Люди мають вийти з концерту щасливими». Не збентеженими, а просвітленими, бо ж у репертуарі є й трагічні речі.
А ще головне для нас — повернутися туди, де вже були, виступали. Це також як нагорода. Якщо запрошують удруге, втретє — мабуть, залишилися в їхньому серці. Ми тільки в Іспанії мали 13 гастрольних турне!
Приємно говорити, що ми вже маємо конкуренцію в Європі. Виступали на трьох континентах. Минулого року в Тунісі відкривали Національну оперу. 15 тисяч людей було на двох симфонічних концертах!
Вважаю, що в нашому оркестрі найсимпатичніші дівчата, гарні хлопці майже однієї вікової категорії. Вони знають, чого прагнуть від життя. Вони можуть творити чудеса на концертах. Іноді виходять самі ошелешені від своїх можливостей. І справді — найкраще грають на концертах — це вже якісь таємниці!
— Ви володієте іноземними мовами?
— Розповім маленьку історію. Я два роки підряд їздив до Італії, і мені раптом відкрилась італійська мова. І це сталось якось підсвідомо. До речі, наші мови дуже схожі, багато спільних коренів у словах: валіджа — валіза, токкаре — торкнутися, тремере — тремтіти...
— Як проводите час на дозвіллі? Що б побажали своїм прихильникам?
— Музику вдома не слухаю. Можливо, тому, що дещо переобтяжений нею. А ще як теоретик починаю аналізувати. В моєму житті музики справді багато, бо це — моє покликання, робота і життя. А на дозвіллі можу половити рибу. Просто посидіти біля води й ні про що не думати, зробити паузу.
Можна провести час у приємному товаристві, дуже люблю позитивних, цікавих людей. До мене у ФБ інколи просяться в друзі навіть ті, хто колись був ворогом.
Ми маємо любити одне одного. Нам Бог дав цю Землю, цей час і ці зустрічі. Тож радійте життю!
Записала Людмила ЧЕЧЕЛЬ
