Отже, на презентації книжки «Жити» в Національному музеї літератури України було що послухати й було про що говорити. Зокрема, цікаві думки з приводу творчості Віктора Терена висловили письменники Павло Мовчан, Юрій Мушкетик, Микола Славинський, Михайло Наєнко, Олена Бондаренко, Станіслав Бондаренко.
Юрій Мушкетик, зокрема, зауважив: «Книжка «Жити» дуже посутня і вдала. Авжеж, був тривалий перепад між громадською і літературною діяльностями, я думав: «А що ж напише Терен?» Проте й під час «паузи», читаючи його прозові твори, переконався, що перо його не заіржавіло, воно таке ж гостре, і думка така ж пульсуюча, мудра. Закономірно, що книжку «Жити» висунуто на Шевченківську премію».
Отож наша розмова з Віктором Тереном як з поетом і прозаїком.
— Чо­му свою книж­ку Ви на­зва­ли «Жити», що Вас до цьо­го спо­ну­ка­ло?
— Я б до цього «Жити» додав ще одне слово — всупереч. Жити всупереч всім негараздам, труднощам, тимчасовості нашого земного існування, хвилинного розпачу й невідворотності. Життя і Слово — це одне ціле, єдине, і якщо вже зовсім чесно, тоді, коли писалися той чи інший вірш, мені якраз зробили ще одну операцію, третю, і Слово було для мене як рятівний канат, за який я вхоплювався руками й витягував сам себе з провалля.
«В останніх коників, що завтра загинуть, Вчуся ставлення до життя», — писав Леонід Кисельов, і немає більшої цінності за відпущені нам хвилини. Але це слово «жити» переростає рамки особистого, воно стосується і кожного з нас, і всієї України. Їй жити, бути, не змоскалитися й не розгубити саму себе, не втратити всупереч всім старанням «руського міра».
— Зем­ля, як ствер­джу­ва­ли в дав­ни­ну, сто­їть на трьох ки­тах... На яких «ки­тах» три­має­ть­ся Ва­ша твор­чість?
— Моя Трійця, яка завжди зі мною, — це Свобода, Любов і Україна. Все з великої літери і з великого «болю, якого не зміриш» — прийшов на пам’ять Леонід Первомайський. Але вона єдина у своїй сутності, ця божественна Трійця — Свобода, Любов і Україна. Без одного неможливе інше, і тому це єдиний смисловий і почуттєвий ряд.
Але це й синоніми нашої нескореності й нашого «вcупереч». І через це ту нашу гірку українську волю (можна процитувати самого себе?) «ми зашивали в підкладку, ховали в шухлядах, виглядали з російського вирію, звідки рідко хто повертається, і ми переконувалися, що вона є, коли її викручували з рук, запихали в пазухи монументів, затуляли кремлівською зіркою...»
До речі, про кремлівські монументи та пам’ятники. Бачте, згадалось. У Спілці письменників, на тому місці, де зараз погруддя Тараса Шевченка, між першим і другим поверхами раніше стояв гіпсовий Ленін.
Одного дня — це ще до Незалежності, коли все тільки починалося — у Спілку прийшло нас троє — Анатолій Погрібний, Павло Мовчан і цей чоловік, що зараз перед Вами, — тільки замість блокнотів з віршами у нас у руках десь взялися молотки, важкі такі, просто кувалди.
Тоді в Будинку літераторів був якийсь творчий вечір, було повно народу, і ми привселюдно почали трощити того спілчанського Леніна, зосталися з нього тільки черепки й пилюка. Хтось просив молотка, щоб і самому прилучитися до цієї славної справи, хтось шипів і залякував, що завтра нам дістанеться...
— І що бу­ло на­ступ­но­го дня?
— Наступного дня Погрібний і Мовчан прийшли в партком і вимагали партійні документи...
— От­же, з то­го, про що Ви за­раз роз­по­ві­ли, з вір­шів Ва­шої збір­ки мо­же­мо зро­би­ти вис­но­вок, що в книж­ці ба­га­то ав­то­біо­гра­фіч­но­го?
— Я тут погоджуюся з думкою Тома Вулфа, що всі хоч якоюсь мірою серйозні твори завжди автобіографічні, і важко уявити більш автобіографічну книгу, ніж «Мандрівки Гуллівера».
Йдеться не про сюжети, події, адже література — не фотографія, а поетична збірка — не фотозбірня, — але завжди автобіографічні твої почуття. Твій досвід, твоє світосприйняття, власний біль, духовні виміри — всього цього не запозичиш ніде і ні в кого. Це лише твоє. Твоя глина життя, з якої ліпиться Слово.
Ну, звичайно, не будемо применшувати роль реальних автобіографічних чинників. Хоча б тому, що крізь них прозирає час і передусім людина, яка, за влучним висловом Пастернака, більше схожа на час, аніж на власних батьків.
Для мене перші двері, що певною мірою уособлювали владу, від­чи­ни­ли­ся так: десь годині о сьомій ранку (щоб застати мене до роботи) во­ни подзвонили у двері. Вони — це хлопчики з «контори», КДБ тоді називали «конторою глибокого буріння». Все перевернули, шукали й пам’ятаю, знайшли словацький журнал «Дукля», в якому друкувалися твори наших дисидентів. А найбільша крамола — знайшли підозру, що в цій домівці по імені називали свою Батьківщину.
А за­чи­ни­ли­ся двері так: у видавництві «Радянський письменник» уже була верстка моєї другої книжки. Після того як я раптом став буржуазним націоналістом (це в робітничому цеху на «Арсеналі»), набір книжки розсипали й один (не буду говорити хто, він уже покійний) чиновник від літератури сказав, щоб мого й духу не було у видавництві.
Про це й написалося, хоч і значно пізніше, але я не жалкую, що пізніше: це наче я знову повернувся у свою молодість, коли ми читали й переписували Ліну Костенко з її «давайте чесно, не кнопки ж ми й не педалі» або Миколу Холодного з його дядьком, «не сформованим партою, що відходив, як стиль рококо, весь народ любив рідну партію, а він просто любив молоко».
Принагідно зауважу: от кого ми недооцінили й недооцінюємо, так це Миколу Холодного. Може, таки зберуся із силами й напишу про нього й про наші довгі розмови.
— Про­тя­гом три­ва­ло­го ча­су про Вас бу­ло ма­ло чу­ти, Ви на­че доб­ро­віль­но де­пор­ту­ва­ли­ся — з лі­те­ра­ту­ри в по­лі­ти­ку. А скіль­ки б за цей час на­пи­са­ли, ви­да­ли...
— А скільки б за цей час написали Іван Драч, Павло Мовчан, Юрій Щербак, Дмитро Павличко, Олена Бондаренко, Володимир Панченко, Володимир Шовкошитний, Віталій Дончик, який так передчасно пішов від нас, В’ячеслав Брюховецький, Ростислав Братунь, ще, ще...
Це вони замість романів і віршів писали Програму Народного руху, змагалися в парламенті, утверджували Україну в близьких і далеких світах. І все це потрібно було робити, бо сьогодні багатьом навіть важко уявити, що то були за роки й часи.
Ось лише один приклад: коли у Верховній Раді приймали Конституцію, комуністи криком кричали, що вони проти самого визначення «український народ», нема такого. Мусить бути інше — народи України. А це не те саме. І тому найкращий вірш — то, скажімо, конституційна стаття про державність української мови.
Отже, про політику. Якось я прочитав у Івана Драча приблизно таке, що політика — це не його пійло. Втім, коли свого часу ми (Мовчан, Терен, Чмир) створили першу (!) в Україні ініціативну групу Народного руху й попросили Драча її очолити (бо ж він був секретарем Спілки, а ми — рядова письменницька піхота), то Іван Федорович аж кудись далі відсунув свій недописаний аркуш і взявся за Рух.
Політика — і не моє пійло, «але ж, але ж!» — як говорила Ліна Костенко. Кому буде потрібне інше, наше літературне «пійло», якщо не буде української мови? Хто буде читати наші книжки, хто вчитиме в школах вірші наших відомих поетів (невідомих просто не буває, це ж не солдати), якщо щезне Україна й сліду не залишить на землі, як писав Тарас Шевченко?
Яке в нас усіх буде майбутнє, якщо діти почнуть лепетати не свої, а чужі слова? І тому письменники й змушені йти в політику. Зобов’язані йти. Це як на фронт, коли ніхто не питається, хочеш ти туди чи не хочеш.
І тому Спілка письменників започаткувала Товариство української мови, «Просвіту», а перший з’їзд Народного руху відкривав Олесь Гончар. І все це не лише забирало час, перекреслювало творчі плани — це насамперед вимагало мужності.
Скажу для прикладу: коли ми створили у Спілці ініціативну групу Народного руху (увага — першу в Україні!), то вже наступного дня тодішнього голову Спілки Юрія Мушкетика викликали в ЦК й попередили, щоб у Спілці Руху не було й духу. І тоді Юрій Михайлович просто вийняв свій спілчанський квиток, поклав його на стіл і сказав, що якщо у Спілці не буде Руху, то його, Мушкетика, теж там не буде.
Але скажіть, що таке політика взагалі? Участь у якійсь організації? Депутатство? Виступи на мітингах? Необов’язково. Коли Тарас Шевченко написав «Поховайте та вставайте», то він уже став політиком найвищого рангу, поводирем нації.
І коли в часи безугавної хвальби й партійного всеуславлення Андрій Малишко написав «Рідна мати моя, ти ночей не доспала» — то це теж була політика: материнська, рідна, українська, вкрай необхідна, щоб нагадати нам, хто ми і чиїх батьків діти.
— У Ва­шій ди­тя­чій по­віс­ті «Хлоп­чик з пла­не­ти «Ч» та Вог­ня­ні пси» ді­ти став­лять один од­но­му за­пи­тан­ня — що «най-най-най»? Що най­біль­ше? Най­гар­ні­ше? Най­рід­ні­ше? Це схо­же на якусь гру.
А от як­би й ми по­ста­ви­ли та­ке ду­же прос­те за­пи­тан­ня: що осо­бис­то для Вас «най»? Най­кра­ще в жит­ті, в лі­те­ра­ту­рі і нав­па­ки — ві­д­во­рот­не або й най­страш­ні­ше?
— Якби я спробував відповісти, що найкраще в житті чи літературі, то багато людей мені не повірили б. Чому? А тому, що в кожного воно своє, найдорожче і найрідніше. Щось збігається з моїм власним, а щось ні. І до того ж усі ці поняття, імена час від часу змінюються, одного дня я дужче люблю калину, а іншого тополю.
Сьогодні я буду вкотре перечитувати Костянтина Бібла, а завтра для мене не буде проникливіших слів, ніж у Володимира Булаєнка. Інакше кажучи, щастя настільки багатогранне й мінливе, що «найнайнай» просто не може існувати за своєю природою. Ось чому мій герой Потворко просто назвав найріднішою свою стару хату, бо це було найближче до істини.
А от протилежне... На мою думку, найвідворотнішим і найстрашнішим є вождізм у всіх його відтінках і проявах. Тобто не лише в персоналіях (Сталін, Гітлер, Путін), а в системі, в стереотипах, мисленні, цензурі і навіть мисленні (якщо таке є). Вождізм — це ідеологія орди, Росії, незалежно від того, під що вона маскується в конкретний часовий період історії. У неї завжди ті самі зуби — однаково, білі вони чи червоні.
І тому говоримо про альтернативу, про Свободу. Якщо мене Бог простить, то я навіть перефразую Святе Письмо: спочатку було Слово, і те Слово називалося Свобода.
— Ва­ша книж­ка «Хлоп­чик з пла­не­ти «Ч» та Вог­ня­ні пси» ви­йшла за шкіль­ною про­гра­мою, от­же, по­тра­пи­ла в шко­ли, тоб­то змо­же на­вчи­ти доб­ра, змо­же до­по­мог­ти го­лов­но­му: ви­хо­ва­ти, зро­би­ти ди­ти­ну кра­щою...
— Перепрошую, головне — зовсім інше, головне, щоб вчасно опинитися біля дитини, саме тоді, коли їй це найбільш потрібно.
— У цьо­му теж зав­дан­ня ди­тя­чої лі­те­ра­ту­ри?
— Література й завдання — то взагалі речі несумісні. Це протилежні речі, ніяких завдань. І ніяких схем. Дехто дитячу літературу розуміє приблизно так (тут уже усталена матриця): понатягувати у вірш чи оповідання різних звіряток із суфіксами (лисичка, курочка, вовчик et cetera), наділити їх даром мови, як на Водохреще, коли всі тварини між собою починають розмовляти — і от уже й дитячий твір, можна друкувати.
Уже шановані автори понатягали на себе дитячі штанці, змалилися — і більше нічого особливого й не треба. Одна «дитяча поетеса» (беру зумисне в лапки) навіть випустила щось на зразок методички «Як навчитися писати вірші для дітей?». Жахіття і тільки.
Треба не змалюватися, не опускатися до рівня дітей, а потрібно якраз навпаки — підійматися до їхнього рівня. Розуміти, що в дітей не лише сміхотливі, а й дуже серйозні очі, бо вони відкривають світ тими очима. І тому дитяча література має бути насамперед глибинною, психологічною, це — як казки Василя Сухомлинського, унікального українського педагога, у якого мені свого часу пощастило вчитися.
— Що Вам при­га­дує­ть­ся сього­дні?
— Звичайно, дитинство. Перед очима постає косовиця, молоді батьки, скирта соломи, під якою можна сховатися від сонця. Не забуваються цигани, ті, що приїжджали до нас міняти на ганчір’я мідні лампи з ланцюжками.
— Чи во­ро­жи­ли ци­га­ни на ди­тя­чій до­лонь­ці?
— Старшим так, а ми, найменші, дивилися на це з такою допитливістю, ніби інші світи відкривали. Щоправда, так воно й було. Коли осипалося листя, то чомусь подумалося: то циганки вкрали літо.
— Ба­га­то Ва­ших тво­рів при­свя­че­но Ки­єву.
— Це місто моєї молодості і зрілості, місто моїх двох синів і їхніх родин, зрештою, це місто, з якого не хочеться тікати.
— Як Ви пи­ше­те?
— Я завжди писав як писалося. Велике щастя випадало тоді, коли писалося як дихалося. Але траплялося це рідко, бо опирається думка, розтікаються фарби, глухнуть звуки чи ще якась біда... Тоді слід відкласти папір і ручку. Переконаний, не можна душу силкувати, слову викручувати руки, інколи треба просто за ним піти і воно виведе у такі світи, про які не здогадуєшся.
Намагаюся шліфувати кожен рядок. Хоча може бути якась кострубата метафора. Але неприпустима фальш, яку й сам не завжди помічаєш.
— Ко­му дя­ку­єте за мов­би на­ві­яні лі­рич­ні ряд­ки?
— Моїй сільській хаті, гілці придорожнього полину, місту з потрісканими каріатидами і забутій парасольці у кав’ярні, а ще тій жінці, яка стала легендою без продовження... Все це просто життя, що немає аналогів. Французи обожнюють любов і свободу. І я думаю, що в поезії теж два крила — любов і свобода, для мене вони — найважливіші.
— Не­дав­но я про­чи­тав у жур­на­лі «Ки­їв» Ваш ро­ман «Во­ро­жін­ня на яг­нят­ку». В ньо­му окрес­лює­ть­ся та ж са­ма ду­хов­на кон­цеп­ція — Лю­бов, Сво­бо­да і Ук­раї­на. І до ре­чі, хто ж Ви — по­ет чи про­за­їк?
— Свобода всюдисуща. Згадайте, Поль Елюар писав це слово навіть на вухах свого собаки. І любов теж усепроникна, й Україна теж над усе і в усьому (от тільки б вона була українською не лише у Львові). І все це — життя, це мусить бути твоїм життям, бо жити — то любити, дивуватися, не скиглити, а ще, не дай Боже, не скацапитися, бо то гріх найбільший. І це зовсім не залежить від жанру, поезія це чи проза.
А хто я сам? Поет чи прозаїк? Я... У мене є ось такі чотири рядочки, послухайте:
я тіль­ки зі­ни­ця уваж­на
я тіль­ки ло­вив той ві­тер
ця книж­ка ва­ша
лю­ди де­ре­ва і кві­ти

Во­ло­ди­мир КОС­КІН, 
фо­то ав­то­ра