Та образотворче мистецтво переважило й поезія оселилася на чар-полотнах. Вікторія Новосельська, вочевидь, дореалізувала своїх батьків (обоє малювали). А дід по маминій лінії, до речі, був військовим писарем, мав напрочуд красивий каліграфічний почерк, що також є підґрунтям саме художнього бачення і відчування світу.
— Пані Вікторіє, де і як Ви починалися?
— Народилася я в місті Києві, освіту здобула в Художньо-промисловому технікумі, нині це — Інститут декоративно-прикладного мистецтва ім. Михайла Бойчука. Це — досить незвичайний навчальний заклад, його було засновано 1940 року на базі школи майстрів народної творчості при Київському музеї українського мистецтва. Першими викладачами училища були такі корифеї — заслужені майстри народної творчості УРСР П. Власенко, Н. Вовк, І. Гончар, М. Примаченко, Д. Головко.
За розподілом я працювала художником-оформлювачем на заводі «Арсенал». Тоді цікавилася дизайном інтер’єрів, промдизайном, також багато часу витрачала на сім’ю, тож живопис відійшов на другий план.
Якось випадково зустріла у тролейбусі Миколу Тимофійовича Чорнокапського, художника з великої літери, свого вчителя. Він спитав: «Малюєш?» Відповіла, що ні. «Приходь до мене і працюй». У нього була майстерня на Оболоні, недалеко від мого дому. Коли він приходив до майстерні, то телефонував і казав: «Я є, приходь». Я відкладала справи і йшла, бо то була велика ласка з його боку — витрачати на мене свій час у майстерні, навчати, аналізувати мої роботи.
Ми поряд працювали, спілкувалися. Він був масштабною особистістю, справжнім філософом, умів відокремлювати головне від другорядного, насамперед у живопису, вчив не стільки техніці, скільки розуміти, відчувати, бути відповідальним у мистецтві. Світла йому пам’ять.
— У творчих людей часто буває так: творчість — для душі, а заробляти на життя доводиться іншим. Вам доводиться роздвоюватися?
— Справді, я часто працювала заради заробітку. Нині займаюся тільки живописом. Звісно, багато відволікаючих факторів — я ж не живу на безлюдному острові, не відрікаюся від світу, можливо, не занадто організована, тому пишу не стільки, скільки хотілося б. Але картини купують, і це дозволяє триматися на плаву.
— Художникам у нашій країні взагалі не дуже весело (і матеріально, і морально), причому навіть дуже відомим майстрам. Держава не цінує їхньої праці. Майстерні відбирають, іноді підпалюють, аби викурити митців, комунальні побори — непомірні.
— Матеріально більшості сутужно. Ситуація така, що в мистецтво інвестувати ще не навчилися, підтримка точкова. Але виправляти це повинні у першу чергу самі художники — підвищувати свій рівень, виховувати смак. Це стосується не тільки мистецтва, будь-яка робота має бути конкурентоздатною.
— Ви пленерний художник? Вам потрібна натура?
— Так, я дуже люблю писати з натури — пейзажі, натюрморти, портрети.
— Жанрово що переважає?
— Пріоритети змінюються. Часто залежать від стану душі. Портрети ж в основному пишу, коли замовляють друзі, знайомі чи коли є особливо цікава натура. Тобто малюю тих, кого відчуваю. Але коли замовляють сторонні люди велику картину з фотографії — не завжди беруся. Без знання людини це невиправдано важка робота.
— Які пленерні місця найулюбленіші?
— Для створення моїх картин не потрібні дуже ефектні чи екзотичні місця. Минулою осінню я їздила в Закарпаття. За п’ять днів відбулися разючі метаморфози: все було яскраво барвистим, потім листя облетіло, гори стали іншого кольору. Неймовірні краєвиди занурили у зовсім інший колорит. Взагалі, краса на кожному кроці. Біля Канева, Ірпеня...
Крим завжди вражає (де він тепер?). Квітучі поля маків — феєричне видовище. А от скелі мене залишають байдужою, вони схематичні й чужі.
— Знаменитий художник Костянтин Коровін писав своїм петербурзьким і московським колегам: «Друзі, приїжджайте до Криму, почистіть вашу палітру. Тут винятково свіжі чисті яскраві барви». А який у Київщини колорит?
— Так, у мене є репродукція картини Коровіна «Кримський дворик», справді дуже соковиті тони, хоча, здавалося б, багато чорного, але на контрасті — дуже виразно. Вражаюча робота.
А щодо Київщини, то все залежить від пори року, погоди. Дуже люблю писати туман. Та на кожному кроці багато цікавих сюжетів!
— Якось видатний художник Сергій Якутович на запитання, чим талановита людина відрізняється від обдарованої, відповів: «Що таке талант? Це уміння донести своє обдарування людям». Серед художників є чимало геніїв, роботи яких рядами стоять у майстерні — і все. Як Ви доносите свою творчість людям? Серед мас-медійного розгулу, інтернет-хитрувань, економічної кризи...
— По-перше, геніїв усе-таки мало. По-друге, творчий продукт такої людини сховати досить важко, він завжди відомий певному колу, і по-третє, на те вони і генії, щоб випереджати час і ставати зрозумілими суспільству, тільки пройшовши перевірку роками.
А з приводу «донести», то спецоперацій якихось не проводжу, конкурувати з аматорами і професіоналами самопіару і просування лінуюся. Пробитися до сердець можна тільки якістю і чесністю. Треба внутрішньо протистояти комерційному шабашу, щоб не було спокуси зробити щось яскраво-ефектне, пустити на потік — аби швидше продати.
— Вам, я бачу, пощастило виставитися в такому престижному авторитетному місці, як Будинок учених.
— Це вже третя моя виставка в Будинку вчених. Я презентувала тут майже сорок картин.
— У Ваших творів є історії, пригоди?
— Якихось особливих немає. Тільки домашні улюбленці створюють мені проблеми своєю шерстю. Коли картини сохнуть, тварини крутяться поруч, плигають, хвостами махають — от ворсинки і прилипають. Донька Ксенія напівжартома сказала: «Зате через багато років можна буде визначати автентичність і період написання картин за наявністю в них певної собачої чи котячої шерсті».
— На пленері собака мого знайомого художника Олександра Ольхова кілька разів розмашисто лизнув картину, вийшло дуже оригінально.
— У мене радше «співавторство» з комахами. Комариків виймаю з фарби, метелики норовлять сісти мало не на пензель. У Канівському районі (ми виїжджаємо компанією на риболовлю і кілька днів живемо в наметах; друзі ловлять рибу, а я пишу етюди) метелики сідали на полотно. Мені це було приємно.
— Хто саме з тварин у Вас живе?
— Колись підібрала собаку (метис такси) у маршрутці. Були страшні морози. Узяла змерзлого пса на руки, він відігрівся. Перед виходом опустила на підлогу. Собака за мною. Довелося взяти додому. Пропонувала знайомим, нікому таке щастя не потрібно. Залишився. Звуть просто Такс.
— Добрий, покладливий?
— Чарівний. Велике серце на лапках. Уже років сім із нами. Ще є кішка Пуся. Дворова кішка у мене на пансіоні. На дачі живуть два собаки Лиса і Цуца, приблудилися щенятами, тепер їм років шість. Лиса маленькою була схожа на ласкаву лисичку, а Цуца одночасно простодушна і хитрувата. Є ще величезний пухнастий кіт Тіма і кішка Мушка.
— Тварини не заважають творити?
— Заважають, звісно! Відволікають. Але і допомагають теж — створюють мій внутрішній стан. Коли я пишу, крутяться поруч — і добре.
— На картинах вони оселилися?
— На одній зображені три кішки. Було освітлення пречудове. Картину із собакою поки що не закінчила.
— Творчість для Вас є пріоритетом? Ви — трудоголік?
— Коли я багато працюю, скажімо кілька днів підряд, я стаю оптимістично-бадьорою. А коли виникає пауза, відчуваю дискомфорт.
Напевно, подібне відбувається зі спортсменами: якщо вони тренуються щодня, то перебувають в оптимальній формі. Якщо не тренуються тиждень-два, доводиться надолужувати. І зі мною відбувається подібне. Повертаєшся назад, а не йдеш уперед. Притоптуєш майстерність і гостроту відчуттів. А це дуже погано діє на моральний стан.
— Виходить, творчість — це певний допінг, передумова ейфорії?
— Звичайно. А ще це — свобода. Я творю — я вільна, бо роблю те, що мені подобається. А коли не пишу, то почуваюся скутою, пригніченою.
— Але ж Ви прикуті до мольберта.
— Ну, мене ж ніхто не змушує. Це як у любові.
— Майдан Вас змінив — як людину і художника?
— Кардинальних змін не відбулося. Але я стала певною мірою іншою — щось підсилилося, щось пішло. Для мене раніше поняття «громадянин», «громадянська позиція» були мало не порожнім звуком, проходили повз мене. Тепер основою внутрішнього стану стало прагнення не зрадити вчинками і словами Майдан. З’явилася інша шкала цінностей.
— У багатьох людей було так: «А-а, це відбудеться без мене, країна кудись сама вийде». Тепер люди не пробачають баньдюковичів і ув’язуються в боротьбу.
— Я завжди керувалася принципом: «Роби, що належно, а буде те, що буде». Проте нині чинити належне стало насущним, украй необхідним. Якщо треба щось зробити, а я зволікаю, мені від цього боляче. Краще вже зробити.
— Деякі художники виходили на Майдан, писали з натури, і це теж був громадянський вчинок.
— На Майдані художник у мені відходив на другий план. Я більше займалася поточними проблемами: принести, прибрати, допомогти, поширити листівки... Робота, яку вимагав Майдан, була першочерговою для мене. Я захоплена людьми Майдану. Він дивовижний тим, що розкрив кожного: хтось будував барикади, хтось пікетував, хтось лікував, хтось готував їжу, хтось малював шаржі на політиків, хтось співав... Я вже не кажу про відчайдухів, що лізли під кулі. У підсумку вийшла колективна творчість, мета якої — вибороти справедливість.
У мене з’явилася потреба ходити у вишиванках. Раніш я не почувалася українкою (батько — єврей, мама — українка, росіяни в роду), не відчувала, що належу Україні, а Україна — в мені. Коли люди вибрали Януковича, була страшенно обурена, думала: «Який жах!» Тому мала погане ставлення до народу, який вибрав такого покидька. Адже недарма кажуть: народ заслуговує на тих правителів, яких вибирає. Я розумію, що фальсифікація була дуже серйозна, але ж відсотків двадцять людей голосували за недостойного.
На Майдані я побачила, що Янукович — це одне, а народ — зовсім інше. Я ніколи не думала, що знатиму напам’ять слова українського гімну, що буду його співати і при цьому плакати. Я вразилася: скільки обдарованих розумних мужніх людей на Майдані знають гімн України, вірять у мету, можуть і роблять. З душею, неймовірною віддачею і доброзичливістю. Просто диво.
Після кошмарного розгону студентів відбулося перше народне віче на Майдані — зібралося понад мільйон людей. Від станції метро «Університет» тік суцільний натовп, а в самій підземці зупинялися ескалатори, бо не могли справитися з такою кількістю людей. Вражало, що у цьому юрмищі ніхто нікого не штовхав, ніхто не курив, не лаявся. Панували ввічливість, уважність, єднання. Це був початок прозріння стосовно мого народу, який, на мою думку, опустив себе на виборах.
Було ще одне потрясіння. Перебуваю на Майдані, потім іду підземеллям повз крамниць до метро. А там усе інше. Немає позитивної очисної енергії, зовсім інше життя. Задзеркалля. Сидять продавці, нудьгують, нічого не роблять, немає покупців, гори товару... Нагорі життя, а тут тупе підпілля, вакуум. Там — життя-боротьба, тут — сутінки.
— З’явився вираз: ставлення до Майдану розділяє родини.
— Гадаю, що сваряться ті, хто не бачив Майдану на власні очі і брехливо інформований. От вам конкретний приклад. Я нещодавно двічі контактувала з кримчанами, у мене є давні приятелі серед татар і росіян.
Телефоную в татарську сім’ю, хвилююся, переживаю: як там? що? У голосі співрозмовниці чую напругу, але вона зібрана, коректна, відповідає гідно. Розповідає, як напередодні референдуму приїжджали з Росії люди голосувати. Її сусідка (у неї, виявляється, два громадянства) теж приїхала напередодні з Росії, щоб віддати свій голос благодійнику Путіну. Дуже багато людей голосували за тимчасовими прописками. Мене це обурювало, а татарська жінка поводилася високо, з розумінням того, що є лихо, з ним потрібно впоратися з холодною головою, без істерик.
Згодом надійшов виклик по скайпу від знайомого подружжя, з яким понад шість років я мала чудові стосунки, вони люблять мої картини. Запитують: «Що у вас каламутиться на Майдані?» Я пояснюю: «Не каламутиться, а відбувається. Люди відстоюють справедливість». Кримчани заводяться, говорять, який нещасний «Беркут». Я запитую: «Ви були на Майдані?» — «І не збираємося там бути». — «Тоді послухайте очевидця».
Проте ніякі доводи не діють. Раніше я завжди була почута, а тут раптом вибух на адресу наших політиків, чую вигук: «Та у вас усі бандерівці!» Потім звучить фраза: «Нарешті є кому нас захистити!» Я запитую: «А хто на вас нападає?» І пішло-поїхало. Коли я сказала, що, аналізуючи кандидатури на посаду президента, придивляюся до Порошенка, пролунало: «Ти для нас повний нуль! Ми уходимо зі зв’язку», — і вимкнулися. Я сиділа приголомшена. За що це відверте хамство? Адже стосунки були дружні, навіть ніжні. І раптом на рівному місці брутальність, несамовитість.
Ще одна сумна історія. Пізно ввечері телефонує моя однокурсниця, найближча подружка в роки навчання, людина з юності, з якою збереглися гарні стосунки. Стривожено запитую: «Що трапилося?» Вона: «Як тобі це подобається?» Оскільки напередодні були перші жертви: загинули вірмен Сергій Нігоян і білорус Михайло Жизневський, збентежено реагую: «А як таке взагалі може подобатися?» — «Ти уявляєш, як гидять екологію. Палять шини і брущатку розбирають». Я вражаюсь: «Інно, чому ти не говориш: «Убивають людей». Ти засмучуєшся: «Ай-ай-ай, димлять і виколупують брущатку». Ти взагалі у своєму розумі?» Після цієї розмови мене тіпало.
Зрозуміло, що Майдан мене змінив. На краще. Тепер я маю не тільки відтворювати красу, а й захищати її. Майдан змінив наше майбутнє на краще. Майбутнє це підтвердить.

Володимир КОСКІН