Це повноцінний, поліфункціональний музичний театр з чітко визначеною стратегією розвитку, який постійно розширює світогляд своєї трупи та її глядачів, освоюючи різні стилі і напрямки, запрошує артистів з інших театрів і країн, перебуває в постійному пошуку нових творчих ідей.
— Па­не Бог­да­не, на які ре­зуль­та­ти вий­шов те­атр ни­ні?
— У нас було надзвичайно багато в цьому сезоні різноманітних хороших новин. Ми добре провели сезон з точки зору мистецьких акцій і фінансового плану, що сьогодні надважливо. Провели три міжнародні фестивалі. У вересні — «Симфонію на воді» у місті Українка, на початку травня — Carpathian Space («Карпатський простір») в ІваноФранківську, на початку червня — «Оперетафест» у Києві і Бучі.
Відбулася велика прем’єра вистави «Звуки музики» Річарда Роджерса. Мали експериментальну прем’єру за Маркесом і Астором П’яцолою — «Любовний монолог», якою виходимо за межі класичного театру, бо хочемо збільшувати свої можливості, показувати різнобічність театру.
19 травня ми втілили міжнародний проект — мюзикл «Перлини Дунаю» разом з Посольством Угорщини і національним угорським Театром оперети (це вже третій спільний реалізований проект). Перед цим із Французьким культурним центром здійснили великий проект «Жак Оффенбах» у рамках фестивалю «Французька весна». Диригував неперевершений Філіп Уі, артисти співали тільки французькою, було дуже цікаво, відбулася класна лабораторна робота.
Наш Театр оперети, окрім репертуарних вистав, тішить глядачів щомісяця двоматрьома великими концертами. Цьогоріч ми започаткували концерт світової музики з кінофільмів. У програмі (27 березня, до Дня театру) була європейська музика, американська та українська.
Наші концерти — це певні сценічні і лабораторні програми, бо ж ми готуємо багато абсолютно нових номерів. Це означає, що без передиху робимо оригінальні аранжування, розучуємо матеріал, шиємо костюми.
6–7 березня в театрі проходить традиційний концерт «Тобі, коханій». Цю програму ми робимо чотири роки поспіль, і вона має велику популярність.
26 лютого відбулася просто фантастична прем’єра балету «Моцарт underground...» на музику Моцарта у двох стилях — класичному і модерновому. Зробили це балетмейстер Вадим Прокопенко і сценограф Олександр Білозуб (він нині працює в Національному театрі Угорщини, нагороджений президентом цієї країни за кращу сценографію і співпрацює з нами).
У лютому ще відбувся концерт «Музика сердець», у грудні 2015го — вечір музики родини Штраусів (чотирьох композиторів), у листопаді — симфонічнооперний концерт «Симфонія осені». У жовтні два дні поспіль відіграли вечори мюзиклу. Публіки більшає, тож наступного року плануємо три концерти одразу.
У вересні відбулося відкриття 81го театрального сезону. Пробуємо, експериментуємо. Триває процес пошуку нових артистів, проводимо конкурси, шукаємо молоді голоси. Цього року взяли до трупи трьох талановитих артистів.
Зазначу, що ми постійно складаємо іспит на успішність, на потрібність. І виводимо театр з певного театрального середовища на рівень культурного центру, який займається лабораторіями, фестивалями, міжнародними проектами. Отже, ми є рупором того, що дає позитивний імідж державі, показуємо, що театр має широкі межі, державотворчі і державобудівничі можливості. І місію.
Це не просто вузьке коло людей, навіть маргіналів, які зібралися і перетворюють драматургію на щось, і співають музику. Театр має велику місію — об’єднувати людей. Наші політики часто роз’єднують людей, а театр — у розумному, позитивному і приємному сенсі — займається шаманізмом, знімає з людей порчу, поліпшує поганий настрій, відвертає від негативних думок, а дає, навпаки, позитив, і таким чином захоплює ідеєю відновлення, творення.
— З то­го, що Ви роз­по­ві­ли, вид­но так­ти­ку і стра­те­гію. Де­які ке­рів­ни­ки те­ат­рів, от­же й тру­пи, дрі­ма­ють. А Ви, пе­ре­про­шую за та­ке по­рів­нян­ня, на­ски­пи­да­ре­ний ке­рів­ник. Де чер­па­єте до­свід, ноу-хау? Звід­ки бе­ре­те ідеї, які Вам до­зво­ля­ють без­пе­ре­рвно кре­ати­ви­ти?
— Досвід — із власної практики і практики колег, яких запрошую для постановок. А от щодо ідей? Ми обмінюємося з іншими театрами, самі чимало гастролюємо Україною, за кордоном, а гастролі — це нове вживлення, нові кровоносні судини. Театр має не засихати. Ми, крім того, що займаємося масованою мистецькою атакою на сценах, ще дуже багато змінюємо зовнішньо свій театр. Якщо ви зайдете до нас, то побачите нововідкриту галерею, в якій показано, зокрема, шлях від задуму до втілення вистав, наші історичну і музичну вітальні, ресторанчик «Браво».
Цього року ми зробили ремонт вхідної частини театру в традиціях кращих зразків європейської архітектури. І нам на це ніхто не дає коштів, самі шукаємо спонсорів, переконуємо їх і, звісно, заробляємо на продажу квитків. Ми хочемо змінюватися.
Я переконаний, що люди сприймають усе через милування оком, вони мають торкатися прекрасного, і тоді не лускатимуть насіння в красивому приміщенні. Ми красою змінюємо людей. Вони стомилися від негативу, депресії, від бруду політичних стосунків, нав’язливості політиківбрехунів, їхньої моральної агонії, навіювання, що українське — це погано. Українське — це класно, модно, престижно. Донесення цього до кожного — моя мета.
Хочу всім сказати, що Театр оперети є місцем сили, джерелом потужної енергії. Це — певна таблетка хорошого настрою. Я бачив щасливих людей, які після вистави підходили до артистів, білетерів і казали: «Слухайте, вже не хотілося жити, а після сьогоднішнього спектаклю я завтра на роботу не піду, а на крилах полечу».
Театр, особливо музичне мистецтво, знімає з людей ті нашарування, які ми отримуємо через війну на Сході України, економічну скруту, через телевізійні токшоу, на яких політики обливають брудом одне одного. Є таке відчуття, що українці просто втратили якийсь дар Божий. А от музика, театр повертають людей до нормального стану, заряджають позитивом, прокидається бажання творити, а не лежати після роботи на дивані перед телевізором. Наші вистави, концерти, фестивалі — це парад голосів, вокальних і диригентських шкіл.
— Бог­да­не Дмит­ро­ви­чу, я див­лю­ся на Вас і ба­чу врод­ли­во­го, стат­но­го, ар­тис­тич­но­го, емо­цій­но­го чо­ло­ві­ка. За Ва­ми пла­че сце­на як за ак­то­ром.
— Я багато репетирую з артистами, коли працюю як режисер. Але не можна все охопити — «объять необъятное». Є дуже багато талановитих артистів, вокалістів, які мають займати свою нішу, а я — створити для них умови. Утім, інколи я дозволяю собі, як кажуть, попустувати. Наприклад, 67 березня я, головний балетмейстер, головний хормейстер, головний диригент виходимо на сцену і працюємо як ведучі, і це всіх забавляє, і ми самі граємося. Я дуже люблю акторство, закінчував акторськорежисерський факультет, часто, коли репетирую виставу, граюпоказую, але, повторю, на сцені має бути Його Величність Актор.
— Роз­ка­жіть про ви­ста­ви, які є «па­лоч­ка­ми-ви­ру­ча­лоч­ка­ми».
— Справді, у нас є дуже цікаві вистави, які користуються незмінним попитом, і не тільки нові, а й ті, що давно посіли чільне місце в репертуарі театру. Це — «Сорочинський ярмарок», «За двома зайцями», «Єврейське щастя». Дуже популярним серед глядачів є один з останніх наших мюзиклів — «У джазі тільки дівчата». Він постійно в аншлагах, навіть у складні місяці — у травні і червні, коли в Європі вже практично сезон закритий.
Маємо чудову свіжу виставу «Звуки музики» (мюзикл Роджерса), де задіяні діти від п’яти до шістнадцяти років.
Користуються успіхом вистави класичного формату. Це — «Моя чарівна леді». Вона вже 11 років у репертуарі, це одна з моїх перших великих постановок у театрі. Маємо вивірену класику — це «Сільва» і «Містер Ікс».
Ще раз зауважу вельми позитивний момент: цього року ми перевиконали фінансовий план. Це тішить, бо такі жанри, як оперета, мюзикл, вимагають дуже багато зусиль і коштів на постановку. Вдумайтеся: наші вистави, буває, потребують понад двісті костюмів! Бо йде змагання за глядача. У Києві чимало театрів є популярними. І Театр оперети посідає одне з чільних місць.
— У що­ден­ни­ках Ста­ні­слав­сько­го я ви­чи­тав фра­зу: «Я всег­да ле­ле­ял ко­ри­фе­ев». На ко­го з ве­те­ра­нів спи­ра­єте­ся?
— Звісно, будьякий театр має своїх корифеїв. У нашому театрі (як і в інших) були складні часи. У дев’яностих роках актори навіть непритомніли на сцені — від голоду і виснаження, бо не платили зарплати. Ці люди — герої.
У Театрі оперети є багато талановитих акторів старшого покоління, це — Валентин Рожков, Сергій Павлінов, Тамара Тимошко (неперевершено грає в «Єврейському щасті»), Микола Будковський, Людмила Бельська (на ній тримається вистава «Сорочинський ярмарок», вона з 2009го пречудово грає роль Хіврі). Це дуже потужні особистості, які вклали ціле життя не тільки в розвиток театру, а й у його утримання. Вони не дали загинути театру у складні часи.
— Ви­дат­ний ре­жи­сер Ан­дрій Гон­ча­ров ка­зав про ак­то­ра Єв­стиг­нє­єва: «Я ба­га­то чо­го йо­му про­ба­чав за та­лант». А що Ви мо­же­те про­ба­чи­ти ак­то­ро­ві за та­лант?
— Майже все. Я можу на емоціях багато чого наговорити, показати характер, але все одно розумію (як будьякий режисер), що це — потужна особистість, вона потрібна театру. І потрібна передовсім режисеру, бо завдяки цій особистості драматургічна історія стане цікавішою. Актор — це дитина, яку справді треба леліяти, тобто берегти і любити.
Можуть траплятися різні конфліктні ситуації, але актори все одно знають, що я їх люблю, і що ми робимо спільну справу. Бували моменти, коли людина спізнювалася на репетицію, потім були різкі розмови, уроки повчальні (я не пускав на репетиції). А згодом людина розуміла, що це, виявляється, йде не від того, що до неї погано ставляться, а просто вона має змінити своє ставлення до святої справи.
— Є від­чут­тя, що ре­жи­сер у Вас пе­ре­ма­гає ди­рек­то­ра. А на­справ­ді як? Адже це ду­же різ­ні і склад­ні іпос­та­сі.
— Складні і різні. Я, насамперед, режисер. Це мій фах, і вже потім волею долі став директором театру.
Колись НемировичДанченко говорив про іпостасі режисера. Є режисерінтерпретатор, є режисер — організатор постановочного і творчого процесу, є режисерпедагог. Якщо візьмемо одну з цих функцій — організатора, то зрозуміємо, що це є функція директора, продюсера. Тому в мені всі ці іпостасі поєднуються. На репетиції я стараюся бути дитиною, забути, що я директор. А в кабінеті прагну ухвалювати рішення з холодним розумом. Хоч це важко дається, бо як керівник не маю права емоційно ухвалювати рішення, змушений дистанціюватися. Колись я приймав миттєві рішення, потім шкодував через це. Хоча вони були правильні, але я каявся, можна було те саме зробити, але в іншій формі.
— Які ви­ста­ви, по­став­ле­ні Ва­ми, мо­жуть бу­ти ва­шою ві­зи­тів­кою?
— Важко визначити. Кожна моя вистава— улюблена, це ж мої діти. Інколи навіть гірко, що одні мої вистави більше люблять глядачі, а інші — менше. Я люблю виставу «За двома зайцями». Одна з моїх улюблених робіт — «Зачарована Десна», яка йшла в Центрі Курбаса і в Театрі імені Франка (моя співпраця з актором Василем Башою), то зовсім інша експериментальна річ. Зараз мені подобається вистава «Звуки музики». У неї я вкладав історію стосунків між Україною та Росією як режисерпатріот, котрий повинен сповідувати свою життєву і громадянську позицію.
Проте думаю, що вистави, які б символізували і передавали мене як особистість, ще не поставлені. Я теж росту, розкриваюся, змінююся. Я дуже хочу поставити «Знедолені» Шонберга, «Ромео і Джульєтту» французького композитора Герарда Презгурвіка. Дуже хочу поставити мюзикл «Скрипаль на даху» Джері Бока. Загалом мені більше подобаються по драматургії мюзикли. Утім, зараз працюємо над виставою «Маріца» Імре Кальмана. Будемо ставити оперу «Сивільський цирульник», спробуємо зробити ігрову постановку.
— Є ві­до­мий ви­слів: «Ко­ли грим­лять гар­ма­ти, му­зи мов­чать». За цей рік ба­га­то чо­го змі­ни­ло­ся в на­шо­му жит­ті. А як змі­ни­ло­ся ва­ше став­лен­ня до цьо­го афо­риз­му?
— Культура — це базис і фронт. Державники, які цього не розуміють, прирікають країну на загибель, це однозначно. Ви подивіться: держави, які акцентували на культурі, особливо на класичному мистецтві, нині перебувають в економічному авангарді. Формула дуже проста: естетика змінює етику і етика змінює естетику. Якщо ми з вами сповідуємо мирний розвиток, а мистецтво є мирним розвитком, мирним об’єднанням, то маємо мир. Культура (концерт, вистава, фестиваль) — це певний символ миру.
Якщо в якійсь частині нашої держави утворилася ракова пухлина, яку треба вирізати, то ми маємо взяти на себе питання вини, що не достатньо акцентували на релігії, мистецтві, культурі, які в умовах поліетнічності багатонаціональної країни об’єднують усіх заради миру. Тож наш театр є рупором «розумного, доброго, вічного». Ми робимо важливу справу, коли йде боротьба зі злом, бо музика, повторюю, це є мова Бога.
Ми всі разом маємо створити єдине енергетичне коло, яке конче потрібне всім нам, бо це зміцнює нас. Нині лунає багато хороших сентенцій, особливо в соціальних мережах, щодо нашого прагнення в Євросоюз. А самі ми борсаємося в багні власних слабкостей і хиб. Культура ж має бути у всьому: у поведінці, взаємостосунках.
У Литві, в місті Каламос, мене вразив такий випадок. Там є алея Свободи завдовжки півтора кілометра, дуже чиста, красива, туди йдуть усі туристи. Молода мама з коляскою прямує алеєю. Одній дитині десь років 5, другій — близько двох. Більшенький бігає. Дворічна дитинка кинула фантик від цукерки. Мати витягує малого з коляски, підносить без лементу до цього фантика, дитинка його бере і викидає в урну. П’ятирічний хлопчик це бачить, мама йому щось говорить литовською...
Ось приклад для багатьох. Годі вже чекати і казати: «Нехай Європа чи Америка нам пошле манну небесну».
Святий Данило Заточник у молитовному вченні писав: «...Как пчела, припадая к разным цветам, собирает мед в соты, так и я по многим книгам собирал сладость слов и смысл их», або: «Учись, и учи нравам своим». Культура — це є звичай, приклад того, як потрібно рухати політику, культура — це той чинникавангард, який може підняти економіку. І це не утопічна думка. У першу чергу на майдани виходили митці і студенти — не за кошти, а за ідею. Культура — це є ідея краси і справедливості.
Володимир КОСКІН