— До іміджмейкерів я ніколи не звертався. Я думаю, що психологічно я не змінився від часів, коли мене не видавали. Дуже допомогло знання іноземних мов. Мені не потрібні посередники для спілкування з агентами, видавцями, журналістами. Я відкритий для запитань та інтерв’ю, охоче приїжджаю спілкуватися з читачами. Останніми роками багато спілкуюся з дітьми в різних країнах, проводжу майстер-класи й навчаю дітей придумувати і розповідати казки. Я проводив такі майстер-класи в Китаї, Шрі-Ланці, Дубаї, Туреччині і, звісно, в Україні.
— Ви, певно, не шкодуєте часу на промоушен власних книжок?
— Якось вісім місяців був у поїздках. Німецькомовними країнами їздив по 40 днів поспіль. Тобто, кожного вечора опиняєшся в іншому місті чи селі. Я зрозумів, що не витримаю так довго. Тепер погоджуюся максимально на два тижні таких поїздок. Загалом проводжу шість-сім місяців на рік за кордоном і місяць у поїздках Україною, інколи менше. Нещодавно перевіряв себе, чи можу всидіти вдома місяць. Ну, нормально, працюється, але через місяць відчуваю дискомфорт — треба їхати.
— Отже, бурхливе літературне життя «не дістає»?
— Раніше літературне життя було не менш активне, ніж зараз, але підпільне і дуже цікаве.
Пам’ятаю, наприкінці 70-х — початку 80-х з’явилися різні групи поетів. Три поети збиралися, випивали пляшку коньяку чи портвейну, оголошували, що вони тепер відрізняються від інших. Дивлюся — всі об’єднуються, а я не вмію об’єднуватися. І вирішив із себе одного зробити... літературну групу з напрямом. Вигадав назву для такого напряму — «глумізм», склав це слово з двох англійських слів (gloomy — «мрячний» і gluе — «клей»). «Глумізмів» тоді написав штук триста. Прозаїчні «глумізми» пішли від Хармса, а поетичні — від поетів різних народів. Писав їх російською, англійською та українською мовами.
У мене є три хрещених батька в цьому: Хармс, Платонов і Максим Горький. Хоч вони і були з одного періоду, та один з одним ніколи б не розмовляли. У мене була колись така історична мрія: я хотів, щоб Мічурин урятував Горького. І я це зробив у романі «Сады господина Мичурина». Я потім розділив «глумізми» на «протоглумізми», «постглумізми», «неоглумізми» тощо.
Якось Юра Лисенко — письменник, дипломат, чиновник, перекладач, який був у групі «Пропала грамота», по пам’яті повернув один «глумізм», який я написав та забув. Через 30 років розповів: «Іду я зимовим лісом, у правій руці гвинтівка, у лівій — сокира, і нікому я такий не потрібен».
— Вас називають королем саморозкрутки. Розкажіть про «рецепти».
— У 93-му я вліз в аферу: хтось порадив узяти гроші в борг і самому видати свої книжки. Знайшов я двох товаришів, які займалися бізнесом і позичили 16 тисяч доларів, допомогли купити шість тонн паперу в Казахстані (частина якого, правда, виявилася не типографським, а продуктовим — для загортання ковбаси). Прийшов на київську фабрику, кажу, що хочу надрукувати 50 тисяч примірників однієї своєї дитячої книжки і 25 тисяч екземплярів філософського роману «Бикфордов мир». «Добре. Гроші є — будемо друкувати, але нам потрібне офіційне замовлення від видавництва», — каже директор.— «Знайдіть якийсь бланк видавництва, напишіть замовлення, я підпишу». А я ж сам по собі... Але в мене є товариш, у якого був магазин індустріальної фарби фірми «Комтеко». Я в нього взяв цей папірець із шапкою «Фірма «Комтеко», торгівля фарбами», і написав, що видавництво «Комтеко» замовляє у Київської нотної фабрики надрукувати стільки-то тисяч примірників.
З одного боку, тоді було простіше, а з іншого — я тільки потім зрозумів, що якби не реалізував ті книжки, мені б довелося продати квартиру.
Усе літо 93-го провів у типографії. Входив до двору друкарні — і одразу друкарі кричали: «Ховайтеся, Курков іде!» Тому що вони були постійно п’яні, друкарські машини — старі, ще якісь дорадянські. Я приходив і слідкував, щоб вони добре друкували тексти, бо якщо у працівника двоїться в очах, то потім все двоїться на папері. Постійно зупиняв машини. У типографії мене боялися, але пити не переставали: уже зранку були «веселі».
— І все ж таки надрукували?
— У вересні мені телефонує директор видавництва і каже, що надрукували книжки, треба забирати їх зі складу. Куди? 75 тисяч примірників... Що тепер із ними робити? Я почав бігати, питати в тих, хто продавав книжки, пішов до «Союздруку» (на той час це була серйозна мережа в Києві). Домовився, що вони по п’ять тисяч примірників на реалізацію на три місяці візьмуть, але кажуть: «Робіть рекламу».
Я надрукував і порозвішував плакати на парканах. Потім дізнався, що виникла фірма, яка хоче займатися рекламою у транспорті. Я був першим її клієнтом, і вони мені за 150 доларів продали рекламні площі на шістьох київських автобусах. На них написав: «Роман А. Куркова «Бикфордов мир» — бестселер-94!» У результаті книжки почали продаватися. Усі кіоски продали по 5 тисяч примірників.
Потім я розвозив книжки всією Україною. Там були різні історії, мене обдурювали регулярно. У Москву переправив частину тиражу контрабандою, тому що книжки не можна було переправляти, а тільки журнали й газети. Домовився з поштовими перевізниками Київського вокзалу, щоб вони мої книжки ховали під газетами, а там мої друзі — московські книготорговці — приїздили і забирали, а потім передавали мені гроші.
— По честі кажучи, надто тяжка технологія самоствердження.
— Уся квартира була заставлена непроданими книжками, тож пішов на Андріївський узвіз, став між торговцями матрьошками, думаю: «Зараз люди будуть набігати, я підписуватиму, гроші братиму». А до мене підійшов хлопець (метри зо два зросту) і каже, що він із рекету, а що я тут роблю? «Книжки свої продаю», — кажу. Він питає: «Як це — твої книжки»? «Я їх написав, надрукував, я їх і продаю», — відповідаю. Він подумав, махнув рукою: «Продавай! Якщо будуть проблеми, скажеш мені. Я тут щодня о 12-й». Питаю: «Може, вам підписати книжку?» Він сказав, що не читає і пішов. О 12-й щодня він збирав данину з тих, що з матрьошками стояли. Мені кивав з повагою і йшов далі.
— Який з того досвіду Ви зробили висновок?
— Якби я тоді не став видавцем, то зараз не був би письменником. Найвеселіша та найсумніша історія була в Одесі. Міський «Союздрук» замовив одразу 10 тисяч книжок, а гроші не переказує. Я поїхав туди, бо Одесу знаю, працював там охоронцем у в’язниці на Чорноморській дорозі (це була цікава школа життя. Я там навчився, як правильно говорити з людьми). Приїхав на вокзал, знайшов кіоск «Союздруку», питаю, як продавалися мої книжки. «Які ваші книжки? Не було таких». Я в офіс міського «Союздруку», запитую, що сталося, чому мої книжки не продаються? «Можеш забрати, вони на складі лежать, мені потрібна була твоя угода, я взяв під неї кредит у банку. Забирай сьогодні або через два тижні, бо я їду у відпустку», — каже директор. Думаю, куди їх забирати? Побіг в обласний «Союздрук», там склад уже закритий, немає куди забрати. Бігаю по місту, зупиняю машини. Став тільки... похоронний «пазік». Кажу: «За 15 доларів книжки перевеземо?» Поїхали. Завантажили машину книжками, він питає, куди везти. «Чи можна — вони переночують у ній, а завтра о 10-й відвеземо на інший склад?» Він на мене матом, каже, що об 11-й поховання — «Куди ж я буду небіжчика класти?» Я запевнив, що встигнемо. Побіг купив портвейну, напилися, серед книжок переночували, о 10-й здали на інший склад, і він встиг на поховання.
За рік я продав усі книжки, заробив гроші. Авантюризму було багато. За 700 доларів купив перший комп’ютер (поганий, до речі, він постійно димок пускав). Примірники, які я відправив у Москву, одразу потрапили до рук критиків, і невдовзі — у три короткі списки на три російські премії...
— Наскільки складно українському письменникові стати популярним на Заході?
— Вийти на європейський ринок літератури дуже складно. Залежить, звичайно, від країни. Для українського письменника набагато легше потрапити, скажімо, на польський ринок, тобто стати більш-менш відомим, таким, якого читають у Польщі, тому що це близькі культури. Це сусідня країна, інший рівень цікавості.
Загалом, українські письменники досягли чималих успіхів у Німеччині, тому що Німеччина — це ворота для Східної Європи в її літературний світ. Охоче перекладають німецькі письменники українських колег — близько десятка видається і в Австрії, і в Німеччині. Але Франція — це вже інший рівень, інший ринок, інший інтерес. Тут можна стати «екзотом» і потрапити на поличку екзотичної літератури з маленьким накладом. А потрапити на полиці звичайні — алфавітні — дуже непросто.
— Якось Ви сказали, що не потрібно змушувати читача блукати складними «літературними риштуваннями». Вам не цікаво вибудовувати «літературні риштування»?
— Як професійному читачеві, мені це цікаво. Але не про себе треба думати. Література не житиме, якщо не буде масового читача. Багато хто вважає, що українська література має бути високоінтелектуальною, а всю масову літературу напишуть російські письменники.
Я не думаю, що обов’язково потрібно писати складно, інтелектуально, зашифровано, давати читачеві ребус, розв’язавши який, він порозумнішає. Мої романи «Бикфордов мир», «Географія одиночного пострілу», «Улюблена пісня космополіта» — не найпрямолінійніші історії. Я люблю складне, але думаю, що книжки мають бути в руках у кожного.
— Чи були розчарування від екранізації ваших романів?
— Протягом трьох місяців у Німеччині я написав роман «Приятель покойника» (психологічний трилер). Телефонує мені один знайомий: «У тебе щось новеньке є?» «Та ось щойно закінчив роман». «Добре, зараз приїду, даси почитати». Приїхав, я йому дав рукопис, він мені зранку дзвонить: «Хочу знімати кіно, пиши сценарій». Повернувся до Німеччини, написав сценарій. Невдовзі відправив його на конкурс міністерства Франції — і він перемагає. Французи дають мільйон франків і двох своїх продюсерів для контролю, щоб гроші не крали українці.
Фільм класний вийшов. Оператором був лауреат Оскара Вілен Калюта. Фільм зняли в 1997 році, тоді ж була його прем’єра в Каннах. Спочатку розчарувався, потім звик, а згодом мені навіть сподобалося. Це єдиний фільм за участю України, який пройшов у прокаті в 17 країнах, права на показ в США і Канаді купила фірма «Соні». 10 років минуло, права на екранізацію повернулися до мене. І знову американський режисер їх попросив. Але хочуть знімати в Детройті, а не в Києві. Бо зараз Детройт, як Київ у 97-му, такий же депресивний.
— Ви зустрічалися з українськими й закордонними політиками. Є з чим порівнювати. Чого бракує українським політикам сьогодні? Чого вони могли б навчитися в західних?
— Передусім — політичної культури. Зрозуміло, що будь-який політик — це багатосторонньо недорозвинена людина. Вона не може бути фахівцем у всіх галузях. Вона користується радниками, усякими досьє і ще багато чим. Але є загальний рівень культури і освіти, якого бракує нашим політикам. Річ у тім, що дуже багато наших політиків поставлені в такі умови, коли вони поводяться так, начебто виконують обов’язок державного службовця або члена уряду й одночасно носять гамівні сорочки. Усе побудовано на страху втратити посаду, на страху бути відсунутим від «годівниці». Тому ці політики не думають про майбутнє країни.
За 22 роки не виробили жодної концепції розвитку майбутнього України як держави. Нема концепції внутрішньої політики, розуміння що робити, щоб два різних регіони України привести до одного знаменника. Щоб почати й закінчити дискусію про те, що таке українська нація. Це етнічна чи політична нація? Двадцять два роки країна сперечається про те, чи потрібно говорити російською, забороняти її або робити другою державною мовою. Треба розслабити, треба зняти гамівну сорочку з тіла й голови, з мізків цих політиків і дати їм завдання говорити про майбутнє й формувати базис, на якому буде побудоване це майбутнє України.
— Ви здатні своїм авторитетом, літературною працею вкластися в кампанію якого-небудь українського політика, позиції якого будуть Вам близькі?
— Теоретично — можливо, але такого поки що не траплялося. Мене п’ять разів запрошували в списки партій й у самі партії, але я відмовлявся, навіть коли запрошення надходили від друзів. По-перше, я не хочу визнавати партійну дисципліну й мовчати про ті гріхи, які можуть зробити однопартійці. По-друге, я ще не бачив такої сили, яка займалася б ідеологічним майбутнім України, а не бізнес-інтересами й усім, що з них витікає.
Я перестав писати політичні колонки, що робив кілька років поспіль. Навіть вирішив писати романи без політики. «Садівник з Очакова» — перший роман, де політики зовсім немає.
— Про що найсвіжіший роман?
— Про Європу. Герої — литовці, а місце дії — Литва, Польща, Франція і Англія. Один із героїв — літературний персонаж, якого вигадав не я, а Марцеліюс Мартінайтіс у своїх поезіях «Балади про Кукутіса». Він мені дозволив його використовувати. На жаль, він помер, ми з ним тільки по телефону спілкувалися, ніяк не могли зустрітися. Я прилітав до нього у Вільнюс, дружина говорила, що він не може встати, хворий.
— Ви себе політично позиціонуєте українським письменником?
— Позиціоную в тому розумінні, що молоді українські письменники й моє покоління, звичайно, опозиційні, в тому розумінні, що вони проти будь-якого істеблішменту. Тобто проти будь-якого існуючого режиму. У принципі, місце письменника, якщо говорити про таку країну, як Україна, — в опозиції. Прийдуть хороші політики — все одно потрібно бути в опозиції, тому що опозиція дратує й змушує порушувати теми в дискусіях, які незручні для будь-якої влади.

Володимир КОСКІН