Вадим Якович — експерт Українського національного фонду «Взаєморозуміння і примирення».
Має понад двадцять урядових нагород, серед яких орден «Великої Вітчизняної війни» II ступеня, медаль «За відвагу», орден України «За мужність» III ступеня і орден Польщі «Освенцимський хрест».
Вадим Бойко — це людина сучасна, яка опікується майбутнім України, наріжними каменями котрої є вічні цінності людства — любов і справедливість.
— Вадиме Яковичу, як Вам живеться в нашому сьогоденні?
— Верховодять жадібні і заздрісні. Подивимося, хто буде верховодити далі. Пригадую своє давнє спілкування з Героєм Радянського Союзу генерал-майором Михайлом Івановичем Наумовим, який мені сказав так: «Чорна заздрість і жадібність завжди штовхають на підлі вчинки. Це, так би мовити, на побутовому, емоційному рівні. Але коли йдеться про боротьбу за керівні посади в державі або про боротьбу за владу взагалі — тут підлість просто безмежна: нашкодити, завадити, знищити супротивника — за будь-яку ціну! Такими міркуваннями і прагненнями керуються підлі людці, яким завжди хтось або щось заважає досягти успіху, тому й застосовують найгидотніше — підлість.
Що хорошого, наприклад, міг сказати Сталін про Троцького або Троцький про Сталіна під час запеклої боротьби за владу, яка точилася усередині більшовицької партії? Характерну ситуацію тих часів можна безпомилково екстраполювати на подібні явища сьогодення — причому однаково на всіх поверхах влади. Мабуть, це одвічний закон природи стосовно існування і розвитку людського суспільства».
Життя не стоїть на місці, але я знову і знову переконуюся у правильності цієї оцінки поведінки різних людей і людців, їхньої психології, їхніх дій і прагнень, а також таких ганебних явищ в житті людського суспільства, як чорна заздрість, підлість і нечесна, жорстока боротьба за місце під сонцем. При тому дивним чином побраталися комуністи, вчорашній криміналітет і новоспечені олігархи.
Чорна антиукраїнська справа спрямована проти всього народу, розрахована на демонізацію і розкол нашого суспільства. Усім відомий древній, як світ, постулат: «упокорюй і владарюй».
— І що ж робити?
— Не байдужіти, вперто боротися. Темрява не переборе світло. Хороші люди непереможні. Про це свідчить історія. Тирани йдуть з ганьбою, і суспільство щоразу гуманізується. Я, бува, думаю: невже я дарма переніс усі жахіття?
— Розкажіть про це.
— 1942 року, під час масової облави, гітлерівські окупанти схопили мене у рідній Сквирі і шістнадцятирічним вивезли на каторжні роботи. Я не змирився з долею раба і неодноразово намагався втекти з неволі. Мене хапали і кидали у в’язниці та табори. Після сьомої спроби втечі у червні 1943 року гестапівський трибунал у Кракові засудив мене до смерті, і лише завдяки збігу обставин вдалося уникнути розстрілу. Потрапив до табору смерті Освенцим-Аушвіц, де на лівій руці витатуювали клеймо — № 131161.
Підпільники-антифашисти, які працювали у центральній канцелярії, звернули увагу на мій «багатий послужний список» у гестапівській супровідній картці, на якій значився страшний вирок — «поверненню не підлягає». Гестапівці на допитах жорстоко катували. Після того, як мені загнали загострені сірники під нігті і поламали сім пальців, підпільники зв’язалися зі своїм товаришем — в’язнем Гансом Максфельдом, який мав медичну освіту, і той таємно, за допомогою побратимів, зробив мені в неймовірно складних умовах операцію.
Я став членом підпільної організації на прізвисько Орля, виконував усі доручення. Та ось опинився в Явожницькій філії. За кілька місяців голоду та страждань дійшов до останньої межі існування — став схожим на скелет, обтягнутий шкірою. Мене вже не можна було використовувати як рабську силу, і я потрапив під «селекцію», тобто знищення, якою керував «апостол смерті» — освенцимський лікар Менгеле.
— Як Ви звідти вирвалися?
— Разом з трьома сотнями таких самих приречених на смерть в’язнів мене привезли до головної філії Освенцима — Біркенау. І в новорічну ніч 1944 року голими вивантажили в бункер крематорію № 3. Збожеволілі від страху люди повзали по бетонній підлозі, несамовито кричали, плакали, ридали, голосили, зверталися до Бога, посилали прокляття катам. Жах охопив і мене. Але тут трапилося непередбачене — раптом згасло світло, і табір занурився у пітьму. Було чутно крики — «Повітряна тривога!»
Скориставшись панікою серед есесівців, я з останніх сил кинувся назад до ще не зачинених дверей, вибрався бетонним нахилом нагору, заплигнув у самоскид, який ще не встиг від’їхати, і притиснувся до підлоги кабіни. Машина вирушила у зворотну дорогу. Але раптом територія табору освітилася — дали електрострум. Надія на втечу зникла. Вискочив на ходу.
Змерзлий, обморожений, я ледве дійшов-доповз до одного з бараків. Блоковими там, на щастя, були підпільники, поляки. Я зізнався, що я «Орля» і назвав пароль. Розповів, що зі мною сталося. Мене сховали в комірці, потім пошкодили електропроводку, терміново викликавши підпільного лікаря Ганса Максфельда, який у таборі був електриком і міг вільно пересуватися територією.
Коли Ганс прийшов, я вже вмирав. У лікаря була єдина ампула препарату, який застосовують у невідкладних випадках при зупинці серця і яку він беріг для себе. Але побачивши свого вірного побратима вмираючим, не вагаючись, зробив ін’єкцію, ввівши голку в саме серце. Мене врятували.
Настав 1945 рік. Наші війська стрімко просувалися вперед. З’явилася надія на порятунок. Але агонізуюча Німеччина мала потребу в рабах. 20 січня з Освенцима відійшов углиб рейху останній ешелон з в’язнями. Везли без їжі, води та тепла. Через п’ять діб три тисячі в’язнів прибули до концтабору Маутхаузен (Верхня Австрія). Коли двері вагонів відчинили, виявилося, що половина людей померла в дорозі. Мене відсортували у філіал Маутхаузена — концтабір «Лінц». На новому місці я став активним членом підпілля, яким керував майор Михайло Янковський. А радянські війська підходили ближче і ближче.
1 травня 1945 року під час бомбардування американською авіацією ми виконували роботи на пошкоджених залізничних шляхах навколо Лінца. За знаком командира, накинулися на німецьку охорону та знищили її. Заволодівши зброєю, загін рушив у рейд ворожими тилами назустріч нашим військам. До нього приєднувалися інші втікачі з концтаборів та таборів військовополонених. Тільки за один день загін із 30 чоловік збільшився до 123-х. Просуваючись з боями, загін зазнавав великих втрат — живими залишилося тільки шестеро, змучених і поранених. Діставшись до наших військ, я підлікувався у медсанбаті і, склавши військову присягу, у складі діючої армії пішов добивати фашистів.
— Чому після таборів Вас не запроторили на Колиму, як вчинили з більшістю тих, хто був у полоні?
— Знову пощастило. Я всього чотири доби просидів у СМЕРШі. Мене врятував земляк-генерал — він виявився зі Сквири.
Можливо, крамольні речі скажу як учасник заключних боїв Вітчизняної війни. Ми, переможці, боялися один одного — в кожному взводі на 35 бійців було по три стукачі.
Після закінчення війни я ще п’ять років служив в армії.
Міг би залишитися, але я, фанатичний чоловік, хотів стати таким же сильним, як до війни. Тренувався, ходив узимку на лижах в одній майці, купався в ополонці. А в армії годували жахливо.
Після демобілізації вступив до Школи тренерів при Київському державному інституті фізичної культури, яку закінчив з відзнакою та був зарахований студентом одразу на другий курс цього ж інституту. Став майстром спорту з акробатики, був членом збірної команди України. У спортивних змаганнях різних рівнів завжди завойовував призові місця та високі нагороди. Працював викладачем фізкультури у школах та вишах Києва. Обирався головою методоб’єднань районного та міського рівнiв, очолював шкільний комітет при Міністерстві освіти. Часто читав лекції в Інституті вдосконалення вчителів, багато виступав у пресі з науковими статтями.
Але не давала спокою пам’ять про пережиті муки у фашистських концтаборах. І я вирішив написати книжку про страшні злочини гітлерівців і про антифашистський рух Опору. Перша книжка — «Слово після страти» — вийшла у світ 1970 року. Її перекладено багатьма мовами світу. Мала величезний читацький резонанс як в нашій країні, так і за кордоном — я отримав сотні тисяч листів. Потім вийшла книга «Якщо на землі є пекло» (1983 р.), пізніше — інші: «Лінц-драй», «Останній поєдинок», «На Руженському шосе», «Кам’яна пошта», «Мамина коса», «Незабутнє».
— Із рук президента Польщі Войцеха Ярузельського Ви отримали орден «Освенцимський хрест». А як пошанували Вас радянські керівники?
— Кілька разів до мене прилітав лауреат Ленінської премії письменник Сергій Сергійович Смирнов. Востаннє — вже смертельно хворий. Обличчя біле, як борошно. Рак на останній стадії...
Смирнов пробився до самого Брежнєва, просив представити до урядових нагород мене й двох старших лейтенантів, що пережили жахи полону.
Зайшов до кабінету, а там у кріслі, як імператор, сидить Брежнєв. Навколо стоять начальник Головного політуправління Радянської Армії й Військово-Морського флоту Єпішев, члени Політбюро Гришин, Суслов, ще чоловік сім.
Леонід Ілліч прокашлявся й віщає: «Дорогий Сергію Сергійовичу, ви справжній герой-ветеран, комуніст, фронтовик. От ви знову принесли подання на трьох осіб. А ви замислювалися, чи потрібно це партії? В уставі нашої армії записано: «Ніщо, навіть загроза загибелі, не повинно змусити радянського воїна-патріота опинитися в полоні». А тут три роки шлялися по Німеччині... У молодих воїнів в армії почнеться розбрід: «Навіщо мені життям ризикувати? Люди ж здалися в полон, а потім стали героями, нагороджені. Чим я гірше?» Ви руйнуєте всю нашу ідеологічну виховну систему!»
Смирнов спробував пояснити свою позицію: «Я мушу сказати, це мій святий обов’язок. По-перше, Бойко не комуніст». Суслов: «Ах, ще й безпартійний!» І руками замахав. «Так, безпартійний. Але він — легенда, символ боротьби. Зовсім хлопчиськом став членом підпільної освенцимської організації. Вадим Бойко не приймав присягу як червоноармієць, не давав клятву партії як комуніст. Він боровся за покликом свого серця. З першого дня окупації робив диверсії у Сквирі».
«Товаришу Смирнов, — прогундосив Брежнєв. — Ми вас дуже цінуємо, але досить розбурхувати народ невідомими героями. На майбутній ядерній війні (не дай Боже, вона почнеться) нам будуть потрібні тисячі таких, як Матросов, а не таких, як цей... як його... ваш Бойко. Але ви багато зробили і на фронті, і після війни. Тому ми нагороджуємо вас орденом «Дружби народів». Виносять орден і чіпляють Смирнову. Театр абсурду.
— Що Вам допомагало переборювати нелюдські бідування?
— Випробування, що випали на мою долю, привели мене до глибокого переконання: ніяка наймудріша, найсильніша, найщасливіша людина не змогла б поодинці пройти крізь тисячу смертей. Мене вела Божественна рука. Я став глибоко віруючою людиною. До речі, ця Божественна рука з’єднала мене з моєю глибоко віруючою дружиною Капітоліною (Царство їй Небесне).
Капа була молодшою в сім’ї. Її батьків розкуркулили. Бачила вона їх востаннє в семирічному віці. Виховувалася в притулку. Одержала освіту, працювала на військовому заводі. Вийшла на пенсію начальником великого цеху. Виробництво надсекретне, а вона безпартійна. Але коли її намагалися за це звільнити, начальник-генерал сказав: «Спочатку звільняйте мене, краще, ніж Капітоліна, ніхто не впорається».
За два роки до пенсії сталася з нею трагедія. У цеху були високі, під стелю, стелажі. На них стояли ящики з деталями. А за стіною працювали 40-тонні преси. Від постійної вібрації ящики повільно зрушувалися до краю стелажів. І якось, коли Капітоліна йшла проходом, з верхнього стелажа впав ящик. Хтось встиг крикнути: «Бережися!» Вона пригнулася. Удар прийшовся по спині, на щастя, по дотичній. Не вбило. Але були компресійні переломи хребців.
Рік вона пролежала в гіпсовій труні. Від пролежнів тіло гниє. Гіпс розрізали, промивали рани і знову гіпсували. На пенсію оформили інвалідом другої групи. Нас звела доля вже після нещастя.
Поговорили ми з нею хвилин п’ять, дивлячись один одному в очі. Кажу: «Ви багатостраждальна і я багатостраждальний. Давайте з’єднаємо наші долі». Було мені тоді 59 років, а їй — 61.
Спливають роки. Я одинак, і це, зрозуміло, мене не зміцнює. Сутужно. Проте немає альтернативи, як бути бійцем.
— Замикаючи логічне кільце, запитаю, як Ви характеризуєте наше сьогодення?
— Сучасний світ перейшов на рейки демократичного розвитку суспільства. Його складовими є свобода і права людини, ринкові відносини, співпраця всіх держав на принципах взаєморозуміння, взаємоповаги, примирення, взаємодопомоги. Отже, на озброєння взято загальнолюдські цінності і відкинута утопічна маячня комуністичних шаманів. Завдяки націоналізму півсотні африканських колоній розірвали ланцюги рабства і стали незалежними державами, завдяки єврейському націоналізму був створений сучасний Ізраїль.
Ляснула, як мильна булька, теорія комуністичних демагогів про нібито безсмертність геніального вчення марксизму-ленінізму, ще ганебніше згинула (без жодного пострілу!) «щаслива» комуністична імперія зла. Та мало що змінилося в людській психології і в індивідуальній свідомості, бо це природний довготривалий історичний процес. Тим паче, що громадська, суспільна свідомість усього населення і кожного індивідуума упродовж семи десятиліть постійно отруювались комуністичною пропагандою. Не всі активісти тієї отруйної пропаганди переможені. Декотрі з них ще й дотепер є серед нас. Є вони і у Верховній Раді. Виросло покоління кримінальних олігархів. Чорна антиукраїнська справа, повторю, триває і з кожним днем стає агресивнішою.
Та ось повстав народ, знову Майдан грізно заговорив вустами справедливості. Або пан, або пропав. Утім, не може такого бути, щоб нація не розпрямилася.

Володимир КОСКІН