Працював директором школи, редактором криворізької міської газети «Червоний гірник», головним редактором Дніпропетровської студії телебачення.
Утім, насамперед Микола Антонович, за власним визнанням, був поетом. «Перший мій віршик був надрукований у газеті «Піонер» 1 вересня 1934 року, — пригадував Миколаєнко в одному з інтерв’ю. — Але справжня проба пера — поезія «Дівчині», присвячена красуні-однокласниці, — вийшла друком у газеті «Червоний гірник» у березні 1937 року.
За цю публікацію я був нагороджений за перемогу у Всеукраїнському конкурсі на кращий літературний твір серед школярів екскурсією по Радянському Союзу. Спогади про побачене й почуте (адже під час екскурсії ми, юні літератори, зустрічалися з відомими письменниками й митцями, відвідували оперні вистави й концерти у Києві, Дніпропетровську, Ленінграді) не полишали мене ніколи».
Микола Миколаєнко у студентські роки захоплювався театром, навіть підробляв часом там постановником й у масовках. Він завжди захоплювався творчістю Бориса Романицького і Василя Яременка, видатних акторів Театру імені М. Заньковецької, який працював у 30-х роках у Запоріжжі.
Але при всьому захопленні театром молодий студент усе одно більше мріяв не про сцену, а про літературну діяльність. Відвідуючи не тільки вистави, а й репетиції, він перейняв від великого режисера й актора — Бориса Романицького — не тільки вміння читати поезії, але й відчув усе багатство мовної палітри, таку собі вишуканість та інтелігентність.
У своїй автобіографії Микола Антонович зазначав, що у 1946 році його «Вірші солдата з Кривого Рогу» були надруковані турботами Максима Тадейовича Рильського.
А було це, за спогадами поета, так. Коли закінчилася війна, він зібрав вірші, написані під час 1941–1945 років, і відправив листом до Максима Тадейовича. Відповіді не отримав і вже ні на що не сподівався. Ось уже й демобілізувався, їде собі у поїзді, аж бачить: газети й журнали по вагонах носять. Він і набрав українських видань.
Відкрив часопис «Україна» і бачить рубрику: «Вірші солдата з Кривого Рогу» (це Миколаєнко так підписався у листі до Максима Тадейовича). І там усі ті вірші, котрі він поетові надсилав, надруковані.
Щодо впливу на його світосприйняття й творчість з боку метрів, Миколаєнко визнавав, що, окрім поезії Максима Рильського, його найбільш полонили поезії Володимира Сосюри, Євгена Плужника, Сергія Єсеніна, Михайла Свєтлова, Володимира Маяковського, сонети Миколи Зерова...
Маючи хист учительський (адже був педагогом за освітою й практичним досвідом), Микола Антонович виховав декілька поколінь дніпропетровських поетів. Свого часу для обласної газети «Зоря» готував він літературну сторінку «Чиста криниця» з оглядом поетичної пошти.
У 90-х понад десять років вів літсторінку «Першоцвіт» в обласній профспілковій газеті «Позиція». Клопотався, щоб вийшла перша поетична книжка Олександра Зайвого. Допомагав молодим поетам Марії Дружко, Наталії Федько, Анатолію Ворфлику, Світлані Поливоді, Віктору Божку і багатьом іншим.
Однак найголовніше покликання Миколи Миколаєнка — це власна творчість й самореалізація митця. Він — автор 5 повістей, двох п’єс, 31 збірки поезій та збірки оповідань «Ксана».
А ще ж було й співавторство збірників та альманахів «Пам’яті Шевченка» (1939, Дніпропетровськ), «Вінок великому Кобзареві» (1961, Дніпропетровськ), «Де Саксагань злилася з Інгульцем» (1961, Дніпропетровськ), «Юність моя комсомольська» (1978, Дніпропетровськ), «Степова повість» (1979, Дніпропетровськ), «Особое задание» (1987, Дніпропетровськ), «Антологія поезії Придніпров’я» (1999, Дніпропетровськ).
Микола Антонович доклав рук та серця як співавтор книги «Сяєво жар-птиці: Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров’я (1883–2008)» (2009, Дніпропетровськ). Він виступив співавтором аудіокниги «Письменники Дніпропетровщини — шкільним бібліотекам» (2012, Дніпропетровськ).
Творча активність майстра пера впродовж тільки двох останніх десятиріч вражає — «Замцерла», «Чорнотроп», «Отже», «Вечірній блюз», «Холодна осінь», «Велика тайна» і ще мало не півтора десятка поетичних книг подарував нам Микола Антонович.
Цікаво, що на запитання: «У чому головний секрет Вашого поетичного натхнення?» — Миколаєнко відповідав: «Закохано дивитися на світ. Загалом, намагатися, щоб усе написане лежало «на паралелях і меридіанах людської душі».
В одній зі своїх книжок поезії Микола Антонович писав: «Іде планетою Людина... Що їй потрібно? Іде, як по гострім лезі: аманат доби, вона і радіє, і ридає. Життя чарівне, але таке коротке. Поет гукає: що посієш, те й пожнеш! Пече печаль. Проте дужчають партесні співи. Зріє істини торнадо. Чебрецеві зливи, спалахи лілеї між латаття дають надію».
Поезії Миколи Миколаєнка — то заповіт нащадкам: у них мислі потаємно-пророчі, тривожні роздуми, складні прогнози. Вони, проте, вчать бачити Сонце й серед ночі, відчувати ласкаві руки буднів у піснях, адже є душа і в краси, з якою живемо поруч.
А ще — припрошують світити людям власним серцем. Тож у творах Миколаєнка читача чекає світле почуття й мудра думка, радість творення, щастя прилучення до світлих ідеалів людства.

Підготував Ярослав ШЛАПАК,
Укрінформ