Між іншим, від мами, а вона гарно співала в церковному хорі, я почула співані балади. А в тих баладах — історія мого народу. Я частенько виношувала думку: чи не написати б мені щось історичне? І ось Київ дав мені цю можливість.
— Сьогодні Ви — авторка багатьох поетичних збірок, віршованих загадок для дітей, прози для підлітків. Знаю, що маєте за високохудожні твори й відзнаки...
— Я — авторка збірок «Зоряні перевесла» (1999), «Елегія любові» (2006), історичної поеми «Княгиня Ольга» (2004), а також драм «Марія Магдалина», «Вічність», «Князь Святослав», а крім того, авторка дитячих казок «Про країну ласунів», навчальних серій «Хто це?», «Що це?», віршованих загадок «У зеленому ярочку»...
Маю серію пізнавальних загадок, книги для родинного читання «Вечерової пори», прози для підлітків: «Іван Сірко Великий Характерник», «Іван Сірко Славетний Кошовий», «Найвірніші», «Я закохалася».
Так, маю й творчі відзнаки. Наприклад, за віршовану казку «Про незвичайні пригоди хлопчика Чока...» відзначена золотою нагородою ІІІ Всеукраїнської виставкиярмарку «Буквиця», лауреатка конкурсу «Рукомесло» в номінації «Твори для дітей», етюд «Вони і лелеки» увійшов у сотню найкращих українських новел конкурсу «Сила малого», рукопис повісті «Іван Сірко Великий Характерник» здобув перемогу в конкурсі «Українська сила». Я — лауреатка Премії імені Лесі Українки.
— Пані Маріє, знаю, що творчість не любить перспективних планів, а вільно плине в часі. Але ж коли очолили Київську організацію Спілки письменників, маєте планувати, визначати напрямки роботи...
— Так, уже окреслила перспективні плани на чотири роки: що саме запровадити, як ввести цікаві напрямки роботи. Насамперед ідеться про форму діалогу: «письменник — громадська організація».
У нас є така проблема. Проблема у нас самих, коли ми легко говоримо: «Спілка нам потрібна, але не така, як зараз, бо там не ті люди, які нам треба». А потім знову «оновлюємо роботу», і знову для нас не ті.
Безперечно, людський фактор — це слабкість, але водночас є й інша проблема. Вже у ці важкі дні я помітила: гудимо Спілку, засуджуємо, а самі тихесенько йдемо за можливими дивідендами. Мовляв, Спілка нам зобов’язана.
Прикро. Навіщо ж ми однією рукою беремо, а іншою відважуємо ляпаси, щоб винищити власну позицію? Чому ж хоч малого слова не мовимо на розуміння того, що в нас є хорошого? Чомусь не вміємо говорити добром на добро? І це саме той факт, коли варто говорити чесно: ми самі знищуємо можливе.
— Але ж ми справді всі чекаємо змін...
— Так, ми чекаємо Месії, нібито прагнемо змін. Вживаю осмислено «нібито», адже в реальності я зіткнулася з тим, що більшість із нас прагне «змін під себе». Організація нерідко сприймається як донор особистісних запитів і потреб. І цій більшості, безумовно, зовсім не до вподоби формула «дати, а не брати».
Я прийшла в Спілку письменників із громадської діяльності (працювала заступником голови Київського осередку Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги. 12 років поспіль очолювала на громадських засадах культурологічну студію «Духовність української родини» при Національному музеї літератури).
Уже в цій діяльності зіткнулася з тим, що наше суспільство в сьогоденні потребує очищення власного намулу. Ми страждаємо від цього самі.
Прекрасна і щедра нація набула в новому часі зайвий доважок користолюбства. Це не дає нам повної сили жити і діяти відповідально. А разом із тим ми отримали досить гіркі наслідки такого споживацького проживання.
Як приклад скажу очевидне. Багато років поспіль чула й не раз, що Спілку письменників хочуть знищити зовні. Однак є в нас значно більша проблема — потреба захисту організації від нас самих. Кажучи це, вкотре відчуваю гіркоту від усвідомлення мудрості давніх висловів, якот: «Не так тії воріженьки, як добрії люди».
— Робота з людьми та ще такої категорії — письменниками — не з легких...
— У перші дні, коли потреба підтримки була чи не найвищою, відразу ж зіткнулася з прямою зрадою. Це коли ти довіряєш людям, і справа одна, а виявляється, цим людям властиво зраджувати. Причина? Знайти причину для нас не є великою проблемою. Адже потенціал творчий безмежний. Відтак є новий досвід: у зрілому віці розчаровуватися в людях усетаки можливо.
Інша, не менш важлива, проблема — зняття особистої відповідальності за те, що відбувається. Занурившись із головою в роботу, побачила вочевидь, наскільки занедбаним є реальний стан організації.
Але чому ми не говорили про це раніше? Чому в нашому безпосередньому просторі вирішується за нас і пропонується не зовсім те (а то й зовсім не те), що нам важливо усім. Ідеться про безкінечні чвари в попередні роки, а тому і відсутність реальних справ.
Засмикуючи найбільший творчий осередок Спілки в неконструктивні перипетії війни, керівництво самої столичної організації цим станом прикривало власну бездіяльність — усі програми Київського осередку спочивали в Бозі ще рік тому, а ми не зробили натомість жодного запиту.
— Будь ласка, пані Маріє, можна навести конкретні приклади?
— Наприклад, програма книговидання. Більше того, коли закривалася Видавнича рада при Департаменті суспільних комунікацій КМДА, жодного листа на підтримку її не отримала міська влада! А в попередні роки ми видавали коштом міста книжкових видань на один мільйон гривень. Нині зійшли в столиці на мізер.
Натомість в інших областях програма діє. Наприклад, на сесії Чернівецької обласної ради VII скликання внесено зміни до Регіональної програми забезпечення інформаційних потреб населення області, відтак у 2019 році передбачено фінансування книговидання області на загальну суму один мільйон гривень.
За Програмою розвитку інформаційного простору Черкаської області на 2019–2023 роки депутатським корпусом обласної ради спрямовано понад 962 тисячі гривень. Протягом цього року бюджет на книговидання збільшено вдвічі у Вінницькій області, що становить нині один мільйон гривень.
От я й звернулася з листом до наших високопосадовців, зокрема й до київського міського голови, із запитом: у попередні роки у столиці діяла програма книговидання від 2000 року, з міського бюджету на книговидання та популяризацію читання виділявся один мільйон гривень.
У цьому ж році найбільша письменницька організація залишається обділеною. Київ — столиця українського книговидання, не може втрачати свої переваги і пріоритети.
— Насамперед потрібно налагоджувати комунікативні можливості...
— Так, коли цього року готували Шевченківське свято у Києві, письменники, вочевидь, побачили, як розірвані наші комунікативні можливості. А річ у тім, що робити треба не сьогодні і не завтра, а вже вчора, щоб завтра запрацювало наше перспективне у планах.
Ми з головами об’єднань критиків і перекладачів — Сергієм Юхимовичем Борщевським (перекладач, дипломат) та Василем Васильовичем Неволовим (заслужений діяч мистецтв України, драматург) запланували спільно з Департаментом суспільних комунікацій КМДА провести в Укрінформі круглий стіл «Сучасна драматургія: комунікація у двосторонньому русі».
Ті, хто проводить важливі заходи повсякчас, розуміє й знає, наскільки тривалою в часі буває підготовка таких заходів. Особливо тоді, коли залучаємо до співпраці наших колег, в даному випадку представництво місцевої влади.
— Хочеться, аби в суспільстві з повагою ставилися до творців Слова...
— Так, безумовно. А ще в роботі самої організації найперше нашими колегами і партнерами мають бути місцеві департаменти. Починати варто з пізнання, щоб посадовці знали письменників не через скандальні статті в газетах, а з вдячністю за їхнє Слово, за письмо і щоби місцева влада відчувала повагу до наших колег. Через нашу повагу одне до одного.
Повага — це складова етики. І це те, чого так бракує загалом у суспільстві. Коли б ми цінували етику людських стосунків, не проживали б цінні миті життя задавненими образами.
— Щось проводиться для молодшого покоління? Молоді автори не лишаються поза увагою?
— На початку травня разом із секретарем по роботі з молодими авторами Богданою Гайворонською провели Київський триденний форум молодих літераторів, під час якого відбулися: зустрічі з видавцями в Будинку письменників, майстеркласи від письменників — Тетяни Конончук, Тетяни Винник, Лариси Недін, Олени Рижко, Ірини Мацко.
Під час проведення традиційного Шевченківського свята Київська письменницька організація організувала важливі зустрічі з письменниками: в бібліотеках Солом’янського району, в Музеї на Пріорці, в Музеї Тараса Шевченка на Козиному болоті, у Національному музеї літератури України.
Колектив Музею літератури провів надзвичайно високого рівня захід, залишивши приємні спогади у колегболгар, місцевих авторів. Також старанням об’єднання перекладачів у Будинку письменників провели поетичні читання «Тарас Шевченко мовами народів світу». Захід проведено спільно з посольствами, Радою національних спільнот України, Малою академією наук України.
Від квітня в Київській організації письменників працює «Молодіжна платформа», проведено першу зустріч у Національному музеї літератури. Зараз спільно з головою «Молодіжної платформи» Тетяною Винник розробляємо логотип структури, програму, місця проведення зустрічей із молодими письменниками.
— Мені пригадалося, як напередодні Дня Незалежності біля Будинку письменників кілька годин звучали вірші...
— Так, то було 23 серпня. Ми проводили відкриті поетичні читання патріотичної поезії на Банковій. Чотири (!!!) години поспіль поети читали поезії на вулиці біля Будинку письменників.
У вересні спільно з Національним музеєм літератури провели поетичну толоку. В цьому ж Музеї від об’єднання перекладачів разом із Національною спілкою письменників України запрацювали восени курси перекладацької майстерності «Драгоман».
— Осінь у Вас також урожайна на заходи. Творчі люди не мають перерв, канікул...
— У вересні київські письменники провели круглий стіл «Іван Котляревський в історії новітньої літератури, сучасне прочитання». Організатори та співведучі заходу: Алла Диба, Тетяна Конончук та Володимир Кузьменко.
У вересні київські письменники Сергій Борщевський, Михайло Наєнко, Петро Засенко, Сергій Цушко, Тетяна ЧерепПероганич узяли участь у Фестивалі «Голосіївська осінь», що традиційно проводить Музей Максима Рильського. В цьому ж Музеї за участі секції перекладачів відбулася вечірка «Поза часом. Борхес + Кортасар = 225».
На знак вшанування Міжнародного дня перекладача (30 вересня) письменниками і перекладачами проведено два важливих заходи в Київському політехнічному інституті імені Ігоря Сікорського (Олена О’Лір, Марічка Кочур, Людмила Кравченко) та в Київському національному університеті ім. Т. Шевченка (Сергій Борщевський).
У жовтні до 155річчя Михайла Коцюбинського провели спільно в Товаристві «Знання» України методичний семінар «Михайло Коцюбинський — новатор, який став класиком».
На початку жовтня провели літературнохудожній тренінг у Плютах. У програмі: майстерклас від прозаїка, голови творчого об’єднання прозаїків Київської організації НСПУ, засновника премії в жанрі новелістики, педагога та кінодраматурга Василя Трубая «Як написати коротке змістовне оповідання».
— Знаю, що не забуваєте й про криваві події, які нині на Сході України...
— Завдяки колегамписьменникам відправлено книжкову посилку (півсотні книг) на Луганщину — у Лисичанську ЗОШ № 7 (місто Привілля) і Лисичанську ЗОШ № 26 (місто Привілля). До акції долучилися: Сергій Борщевський, Тетяна Майданович, Тетяна Винник, Євгенія Пірог, Василь Василашко, Катя Міщук, Дмитро Чистяк, Антонія Цвід, Ніна Вернигора (збірка «Зелений час»), Людмила Романюк, Ніла Диб’як, Марія Рись, Михайло Василенко.
Окрема вдячність — вельмишановному Леоніду Андрієвському за чудові книги видавництва «Криниця». І щира вдячність Сергію Юхимовичу Борщевському та його донечці Валерії за відправлення книг на Схід України.
Окрему посилку відправили навесні у «сіру зону», а це близько сотні книг. Передали книжки бібліотеки Дарницького району для жителів Єгорівки, що на Донеччині.
Також наша Київська спілка передала 20 книг у навчальний центр «Десна» під час проведення силами Міжнародного благодійного фонду національної пам’яті України, Спілки офіцерів України та столичної письменницької організації літературномистецького військовопатріотичного заходу.
Сотню книг для малечі закупила власним коштом голова Київської організації, щоби передати для дитячого центру «Пацьорки».
— Словом, Вам є над чим працювати...
— Так, готуємо нині новий письменницький довідник. Словом, таки нам є над чим працювати. Але оце «нам» важливо кожному сприймати осмислено, адже завдяки кожному з нас організація працюватиме краще.
Посил громади спирається на енергію кожного з нас. От і важливо, які власні пориви душі ми віддаємо на загальну чи спільну справу. Дай Боже, щоб це були творчі, надихаючі, конструктивні та беззаперечно благі помисли. Дай Боже!
— Дай Боже, пані Маріє, Вам добрих діянь на благо улюбленої справи.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ