Культура
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Травень 29, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

Четвер, 24 Жовтень 2019 21:50

Беркут повертається. Кіно дня

Rate this item
(0 votes)

В українських кінотеатрах демонструється нова екранізація повісті Івана Франка «Захар Беркут» — в Україні уже друга — після однойменної стрічки Леоніда Осики 1971 року.

Нова екранізація більше, ніж попередня, зроблена за мотивами — додалися нові герої та сюжетні лінії. Загалом перед нами — практично інша історія, яка тільки зберігає контури повісті Івана Франка.
З повісті у фільм перейшли головні герої: сам Захар Беркут, його молодший син Максим, їхній антагоніст Тугар Вовк і його донька Мирослава. Присутні тут і завойовники-монголи (дія стрічки відбувається 1241 року під час походу Батия на Східну Європу).

Саме лінія протистояння з ними, а не зрада Тугара Вовка вийшла на перший план у цій стрічці. До цих персонажів додалися дружина Захара Беркута Рада, його старший син Іван — також зі своєю дружиною й сином.
Подібні зміни можна пояснити тим, що картина орієнтована більше на міжнародну, аніж на українську аудиторію. Фільм знято англійською мовою, головні ролі у ній виконали американські та британські актори, співрежисером фільму також був американець Джон Вінн.
Українцям дістались окремі персонажі, серед яких варто виділити Андрія Ісаєнка у ролі німого коваля Петра. Оператором-постановником був українець Юрій Король, наші відповідали також за візуальний та матеріальний бік — і це фактично найкраще, що є у цій картині.
Фільм доволі динамічний, у ньому багато дії, бойових епізодів, проте наявні також і ліричні й одна любовна лінія. Картина може сподобатись у першу чергу людям, які не дуже знайомі з оригіналом — повістю Івана Франка чи навіть із першою її екранізацією Леоніда Осики.
Різниця тут — не тільки у змінених сюжетних лініях, нових персонажах, а й у зміні тональності твору, який із драми став мелодрамою — фактично сімейною історією, по дорозі розгубивши важливі складові оригінального задуму.
Нова адаптація відібрала в оригінального твору всю його стурбованість громадськими справами, давши натомість суто сімейні турботи про найближче оточення. Проте навіть смерть дружини Захара Беркута не дуже змінює його, як це сталося, скажімо, з Вільямом Волесом із фільму «Хоробре серце», який після смерті нареченої перетворився на невблаганного месника.
Попри епізоди кривавих сутичок із ворогом «Захар Беркут» загалом позбавлений войовничості, це — історія про мирних людей, які вимушені обороняти рідну землю від жорстокого завойовника.
Проте в оригінальному творі все було не так безвинно, оскільки тухольці були суворим народом, що жив у суворих умовах і якому доводилося робити щодня жорстокі речі, звісно, з необхідності, однак такою була реальність і такими були правила гри.
З цієї точки зору варто подивитись, як по-різному вирішують тухольці воєнні завдання у повісті Франка та у новому «Захарі Беркуті». В оригінальній історії тухольці одразу пішли у гори, вони розуміли, що не можуть дати бій монгольській орді, яка перевищувала їх чисельністю, озброєнням та військовою майстерністю. Тому вони обрали партизанський спосіб ведення війни і максимально використали особливості гірського рельєфу, який знали досконало.
Фінальна битва у долині зображена Франком доволі детально і вона сповнена багатьох жорстоких подробиць, оскільки тухольці не тільки забивали монголів камінням, топили їх у воді, а й узагалі не брали полонених і прагнули знищити ворога до останнього воїна.
Натомість у новій версії тухольці вирішують зустріти монголів віч-на-віч у вузькому проході, через це, мовляв, треба дати час дітям та старим відійти у гори. У Франка був час, а у них чомусь часу немає. Проте сам по собі цей самовбивчий вчинок у фільмі виправдовується з якихось інших мотивів.
Мабуть, автори стрічки хотіли погратись у 300 спартанців, які так само зупинили армію персів у вузькому проході під Фермопілами. Різниця, однак, у тому, що спартанці всі були професійними воїнами, а ось тухольці здебільшого були мирними людьми, скотарями, які мало знали про воєнне ремесло, відтак такий сюжетний хід видається вкрай надуманим та невиправданим.
Новий «Захар Беркут» є продуктом нового часу, нових підходів до старих тем. Один із цих підходів прийнятий у сучасному голлівудському кіно, згідно з ним — слід говорити більше про приватне життя, аніж про громадські обов’язки, про індивідуальне виживання, аніж про виживання окремих народів. І у такому контексті колективна войовничість сприймається дедалі важче. Нове українське кіно, яке прагне бути почутим і за кордоном, змушене грати за цими правилами.
Сам по собі новий «Захар Беркут» слідує не тільки новомодним трендам у плані ідейному, проте також наслідує спосіб оповіді та технології створення фільмів, які передбачають безліч технічних новацій, що дають можливість творити ілюзію меншим коштом, аніж раніше.
З цього погляду сучасний фільм у чомусь програє старим картинам, скажімо, тій самій екранізації «Захара Беркута» 1971 року, де було безліч масових сцен та фільмування велося здебільшого на натурі, а не у павільйонах на тлі зеленого екрана.
У фільмі Осики монгольська орда виглядає переконливішою за орду в картині Сеітаблаєва — їй було приділено більше місця, показано табір, спосіб ведення війни, так що можна було відчути, що перед нами — грізна армія, яку слід зупинити за будь-яку ціну.
Нова картина — незвично камерна, багато епізодів — невиправдано нечисленні й надто інтимні для епічного фільму. Крім того, більшість дії у стрічці відбувається вночі, у якихось закритих просторах, які творять ефект клаустрофобії.
Знятий на середніх планах, цей фільм не дає розгулятись очам: усе надто наближено, глядач буквально вкинений у простір фільму, так що фізично відчуваєш тисняву серед персонажів. Тут відсутня перспектива, надто мало пейзажів, відкритого неба, простору.
Відчуттю тисняви сприяє надто швидкий монтаж, епізоди у фільмі — короткі, героям фактично немає часу вповні проявити себе. Через це емоційний ефект фільму — менший, аніж міг би бути.
Позитивним у фільмі є його певний індустріальний потенціал, який відчувається у вмінні авторів картини створити доволі переконливу матеріальну складову екранного світу. Костюми, зброя, інший антураж (за винятком хіба що декорацій, які інколи виглядають просто жалюгідно, особливо житла тухольців та й самого Тугара Вовка) справляють враження автентичного.
По-своєму видатною у фільмі є робота постановників бойових епізодів, праця каскадерів, які все ж трохи губляться через особливості фільмування.
Якщо підсумовувати, то фільм є наступним кроком до інтеграції українського кінематографа у світовий. Цей крок виглядає не настільки переконливим, як мав би виглядати, проте є цілком прийнятним. Зрештою, не на кожен фільм у нас запрошують Роберта Патріка та Томмі Фланагана — голлівудських акторів-ветеранів, які хоч і грають уже у другій лізі, проте все ще можуть зацікавити глядачів.

Ігор ГРАБОВИЧ, Укрінформ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».