— Пригадайте, будь ласка, як 30 років тому народжувалася вистава «Тев’є-Тевель».
— Я був на стажуванні у Марка Захарова у «Ленкомі» в Москві. Був присутній на репетиціях «Поминальної молитви». Головну роль у цій виставі виконував Євгеній Леонов. Попросив п’єсу у Григорія Горіна і музику у Михайла Глуза.
З цими матеріалами я приїхав до Києва у Театр ім. Івана Франка. Запропонував Богдану Ступці. Принагідно зазначу, що до цього я навчався у студії театру і мене всі тут добре знали.
Разом із Богданом Сильвестровичем ми пішли до художнього керівника театру Сергія Данченка і запропонували поставити цю виставу, в якій би Б. Ступка грав головну роль. Данченко спочатку не погоджувався, адже на цей час мав іншу п’єсу за творами Шолом-Алейхема, здається, одеського драматурга.
Все ж ми умовили Данченка і почали працювати. Режисери-постановники — Сергій Данченко та Дмитро Чирипюк. Сценографія — Данило Лідер.
Слід зауважити, що спочатку Д. Лідер відмовився від роботи, бо йому не подобалася п’єса.
Я, ще студент, залишився один з усіма проблемами. Данченко у цей час ставив вистави у МХАТі (Москва) і в Польщі. Ескізи сценографії пропонував Михайло Глейзер, який був художником по костюмах. Його сценографія не відповідала моєму задуму. Знову вкотре звернувся до Д. Лідера, врешті, він погодився і створив фантастичну сценографію.
Музика до вистави вже була, а Борис Каменькович поставив танці. Він додав до музики Михайла Глуза (єврейський танок у корчмі) українські музичні елементи. Адже українці і євреї жили в одному селі. Тому він вирішив їх об’єднати в одному танці. Думаю, що зробив це досить вдало.
Працювати було непросто, хоча мене вже всі знали у театрі. Ми вже зробили значну роботу. Після повернення з творчого відрядження Сергій Володимирович дещо змінив і вийшла вистава.
Цю виставу показали більш як 300 разів. З нею ми брали участь у різноманітних фестивалях, побували на гастролях у США та більшості країн Європи. І всюди — незмінний успіх.
Нову постановку ми присвячуємо пам’яті Сергія Данченка та Богдана Ступки. Саме тому намагалися зберегти її у первинному вигляді.
У виставі сьогодні надзвичайно актуально звучить і релігійна, і соціальна тематика. Глядач дуже добре сприймає виставу з огляду на ті речі, що у нас зараз відбуваються.
Ідея поновити виставу була і в керівництва театру, і в акторів. Багато хто з трупи підходив до мене і пропонував: «Давайте зробимо». Минуло більше семи років, як не йде «Тев’є-Тевель». Пішли ті люди, які тоді працювали. Відразу не хотіли її брати. Було потрібно, аби пройшов час.
— Чому на роль Тев’є обрали саме народного артиста України Богдана Бенюка?
— Майже 30 років тому він був призначений на цю роль разом із Богданом Ступкою. Минули роки, зараз Богдану Бенюку є що сказати людям, сказати собі. Вважаю, що вистава вийшла психологічна, глибока...
З минулої вистави у новій грають Євген Шах (Степан), Валерій Дудник (Урядник), Наталія Омельчук (мама Менахема), Василь Мазур (Лейзер), Наталя Перчевська (Дівчина з міста).
Якщо режисерові вдалося на 50 чи 60% втілити на сцені те, що задумав, значить, вистава вдалася. Цього разу вдалося втілити більше ніж половину задуманого.
Безумовно, вистава ще в роботі. Є хвилювання. Так буде ще 5–7 показів. Потім буде задоволення від роботи. Це те, що саме потрібно. Але вже перші покази були досить успішними, на них не змогли потрапити всі охочі. Вже продано квитки на наступні, впевнений, що вистава буде рости.
— Яке місце у Вашій творчості посідає українська класика?
— Я — один із тих режисерів, який ставить багато класики. Вже не перший театральний сезон Театру ім. І. Франка відкривається моєю виставою «Перехресні стежки» за Іваном Франком. Перед цим були роботи за творами Олександра Олеся, Юрія Федьковича, Тараса Шевченка.
Ще я ставив «Лісову пісню» і «Бояриню» Лесі Українки. Класика говорить саме за себе. Більшість із написаного сьогодні з часом відійде у забуття, а класика буде йти. Так само не прижилося багато з написаного в 20-х роках. Але це був рух театру, намагання відкривати щось нове. І такий рух, безперечно, потрібен.
— Кілька років тому Ви поставили виставу «Великі комбінатори» за романом Іллі Ільфа та Євгена Петрова «Дванадцять стільців». Що спонукало Вас звернутися до цього твору?
— «Великих комбінаторів» ставив після «Перехресних стежок». А робота над «Перехресними стежками» була досить складною. Однойменний твір Франка має дуже багато колізій. Я сам робив інсценізацію. Знайшов одну сюжетну лінію. Після такого непростого матеріалу вирішив просто «похуліганити на сцені». Хотілось якоїсь легкості. Цього потребував і час.
Ішов 2014 рік. Прагнув, аби глядач на якийсь час відійшов від проблем. Намагався дати людям світла, яскравих сцен, більше сміху. Вирішив переробити твір. Узяв за основу колізію відносин між Бендером і Вороб’яніновим. Тут у мене є і Трипільська культура, і ще багато чого незвичного. У виставі на Грицацуєвій одружується Вороб’янінов, а не Бендер, як у романі. Спочатку хотів, щоб усі жіночі ролі грала одна актриса, однак цей задум не вдалося втілити в життя. Тому цей образ подробили на Маму, Актрису, Грицацуєву, Революціонерку та Бандершу.
— Хто був ініціатором постановки вистави «Дорога Памела»?
— Це теж була моя ідея. Я ставлю те, що мені болить. Памела — це людина, яка, як би їй не було тяжко, несе світло, яке так потрібно людям. Усі ми маємо нести добро, бути щирими і безкорисливими. Тут ідеться про багато речей, які потрібно відчувати на підсвідомому рівні.
Вистава має багато схвальних відгуків, отримую чимало вдячних дзвінків. Глядачі зізнаються, що відчувають після цієї вистави очищення. Роль головної героїні виконує народна артистка України Олена Хохлаткіна, це — перша її велика роль у нашому театрі. Ми з нею разом уже працювали у виставі «Великі комбінатори». Дуже цікава актриса. «Дорогу Памелу» робив саме на неї.
— Крім дорослого глядача, Ви ставите вистави і для дітей.
— Щороку готую дитячі вистави до новорічно-різдвяних свят. Кілька років поспіль вони йшли на сцені Палацу культури СБУ. Цього року — у Національній музичній академії ім. Петра Чайковського.
Нова вистава буде за п’єсою сучасного українського драматурга Неди Нежданої «Алладін». До цього у нас із Недою вже було кілька спільних проектів. Думаю, що розумію, яких вистав потребують діти, а яких — дорослі. А для найменшого глядача, напевне, треба працювати краще, ніж для дорослого.
— Над чим ще працюєте зараз?
— До 100-річчя Театру ім. І. Франка готуємо великий вечір, який має відбутись у травні. Зараз триває підготовка до фільму про театр.

Спілкувався
Едуард ОВЧАРЕНКО,
фото надано театром