— Їхали ми на «Газелі» дві доби туди і дві доби назад, — згадує Володимир. — Матері розповідали, як вони проводжали своїх синів до армії, як дізналися, що вони зникли безвісти. Як вони поїхали до Чечні шукати своїх дітей, як вижили там і як шукали.
Я тоді зрозумів, що єдине, що можу зробити для цих мам, — це написати про них, розповісти всімвсім про їхню любов і про їхній материнський подвиг. Слава Богу, з’явилася п’єса. Я радий, що про мамочок дізналися тисячі людей, сподіваюся, що п’єса і вистава щось у них змінили.
У цій п’єсі промовисто звучить позиція частини простих росіян щодо дій їхнього головнокомандувача. Жахи війни показано через біль матерів тих російських хлопців, які загинули в безглуздій кривавій війні.
В українській драматургії тема російськоукраїнської війни на Донбасі допоки представлена мало. Серед резонансних прем’єр на цю тему можна згадати лише вистави «Саша, винеси сміття» (Київський Молодий театр) та «Погані дороги» (Київський театр драми і комедії) — автор обох п’єс Наталка Ворожбит, режисерпостановник — Тамара Трунова. Напевне, брак якісної української драматургії на цю тему і спонукав Андрія Білоуса звернутися до твору російського автора.
Час іде, але загарбник не змінюється, не виправляє помилок історії, не зупиняє наступу. І сьогодні слова, сказані про чеченську війну, можна слово в слово повторити про війну на Донбасі.
П’єса «Мамочки» допомогла Молодому театру зазирнути в обличчя ворога, побачити смерть його очима, спробувати знайти спосіб зупинити страхіття, покарати агресора та жити в мирі. А жанр нової вистави визначили як «Сповідь ворога без антракту».
У драмі Зуєва чотири жінки шукають у Чечні своїх синів або хоча б їхні останки. Поруч сини, але вже небіжчики. Ці два світи існують паралельно, вони майже не перетинаються. Єдиний спосіб для мамочок знову знайти синів — це, як і вони, померти. Саме така доля чекає двох героїнь.
Режисер не став переглядати образи матерів. А всі інші персонажі — загиблі російські вояки Коля, Сергій та Андрій, а також журналістка та оператор отримують більш негативне забарвлення, ніж у п’єсі. Це — справжні вороги.
Натомість час від часу на сцену виходять українські воїни, що є відображенням мужності, благородства і моральної чистоти. Також поруч із російськими на сцені можна побачити українських матерів, які сьогодні чекають своїх синів із війни.
Яскравих персонажів створили актори театру Дар’я Баріхашвілі (Журналістка), Артем Мартинішин (Ден), Борис Орлов (Коля), Олексій Тритенко (Сергій) та Марк Дробот (Андрій).
Однак найбільше запам’ятовуються Наталія Кленіна, Ірина Кравченко, Олена Куліковська, Олена Кружиліна, які грають матерів — Старшеньку, Віру, Молодшеньку і Розу. Напевне, кожен із цих трагічних образів глядачі запам’ятають надовго.
Трагізму виставі додає сценографія Бориса Орлова. На сцені — 16 цинкових ящиків для «вантажу 200». Власне, весь спектакль наче постає з цинкових трун.
Дійсно, постановка непроста. Очевидно, її не варто дивитися неповнолітнім та особам із нестабільною психікою. Але ця жорстка постановка допоможе багатьом вийти із зони комфорту і згадати, що в Україні сьогодні триває війна, триває боротьба за незалежність країни. Зі схвальної реакції молодої аудиторії під час фіналу вистави можна стверджувати, що своє завдання режисер та творча трупа виконали.

Едуард ОВЧАРЕНКО,
фото надано театром