Ми вже маємо запрошення на 15 фестивалів у наступному році, з них два — зарубіжних, але їх буде більше. Зокрема, планується участь у Клайпедському театральному фестивалі. До нас приїдуть ставити вистави відомі європейські режисери. Буде багато творчих експериментів.
Ми багато їздимо і будемо їздити на Схід. Франківці ініціюють проведення на державному рівні наприкінці травня Міжнародного фестивалю національних театрів Європи. Ми хочемо, щоб 10 кращих театрів на нашій сцені в межах святкування нашого 100-ліття показали свої кращі вистави. Це буде величезний подарунок нам від Європи.
Насправді урочистий збір трупи, на який було запрошено чимало гостей, журналістів, сам став практично імпровізованою виставою, під час якої вшанували пам’ять митців, які пішли в інший світ, делегували молодь покласти квіти на місця їхнього поховання.
На сцену запросили ветеранів, які понад 50 років віддали служінню їй. Показали відео зі знімками акторів — минулих років і нинішніх; глядачі побачили на екрані сцени з вистав, історичну хроніку. Урочиста подія завершилася на високій емоційній ноті.
Композитор Анатолій Карпенко присвятив улюбленому театрові нову пісню, яку так і назвав — «Театр, театр» і виконав її разом зі своєю дружиною — народною артисткою України Жанною Боднарук.
А відомий майстер імпровізації Анатолій Хостікоєв запросив потанцювати під цю пісню 91-річну акторку Галину Яблонську, яка виходить на рідну сцену вже 68 років. В енергійному темпі вони пройшлися довкола зали, підхопивши до танцю решту акторів.
— Будь ласка, Михайле Васильовичу, кілька слів про прем’єри, які глядачі побачать упродовж 100-го сезону.
— Сезон розпочинаємо прем’єрою «Поминальна молитва» за п’єсою Григорія Горіна. Це — оновлена версія вистави «Тев’є-Тевель» у постановці Сергія Данченка і Дмитра Чирипюка, в якій грав Богдан Ступка. Причому в головній ролі ми побачимо Богдана Бенюка, який ще тоді разом зі Ступкою був призначений на головну роль. Але він зіграє тільки зараз.
Носії авторських прав Григорія Горіна попросили, щоб ми назвали цю виставу не «Тев’є-Тевель», а «Поминальна молитва». Ми не можемо їм відмовити, бо вони мають на це право. І тому в останні дні ми поміняли наші афіші.
До того ж у театрі буде вісім прем’єр. Чотири — на Великій, чотири — на Камерній сцені. «Поминальна молитва» — перша прем’єра. Це — знакова вистава для нашого театру, що починає цей святковий рік. У грудні ізраїльський режисер Давід Петросян із Петром Богомазовим будуть робити «Снігову королеву» для дітей. У березні — «Украдене щастя», яке свого часу ставив Сергій Данченко.
Але повторюватися ми не будемо, робитимемо сучасну виставу. Ми запросили керівника Угорського національного театру Аттілу Віднянського ставити «Сірано де Бержерака» Ростана, це буде остання прем’єра сезону.
Щодо Камерної сцени. Андрій Приходько 18 жовтня представить на ній прем’єру «Лунаса» за п’єсою Брайана Фріла «Танці на Луназу». Відомий швейцарський хореограф та режисер Томас Меттлер працюватиме над виставою «Стіна» за п’єсою, яка ще в роботі. Її прем’єрний показ заплановано на 17 грудня.
У квітні відбудеться прем’єра «Крум» за п’єсою Ханоха Левіна в постановці Давіда Петросяна. У червні — «Трамвай «Бажання» за п’єсою Теннессі Вільямса, який на запрошення театру поставить одеський режисер Іван Уривський.
До постановки «Ревізора» Миколи Гоголя наступного року запрошено одного з найкращих режисерів Європи Оскараса Коршуноваса. А великий творчий вечір до 100-річчя театру планується на травень.
— На Вашому робочому столі ще пахне друкарською фарбою новеньке видання «Щоденники директора театру»...
— Так, це видання присвячено 100-річчю Національного театру ім. І. Франка. Від призначення мене директором театру — з 1992 року у своїх щоденниках і записах я фіксував найяскравіші сторінки організаційно-творчої діяльності театру, розмірковував про його історію, традиції.
Пишу про повсякденні турботи директора, про те, чим жив театр упродовж останніх десятиліть, про славетних майстрів, поряд з якими пощастило жити й працювати. Я завдячую найкращому у світі театру — театру, в якому працюю понад чверть століття.
— Пригадуєте свій перший день на посаді директора?
— Так, 27 березня 1992 року — мій перший день на посаді директора. Міністерство культури переводило мене із Запоріжжя до столиці, а в театрі про мене ніхто не знав. Директор великого, я б сказав, «міцного» обласного театру, яким я був у Запоріжжі, і директор Першої сцени України — це різні директори.
На зборах, коли представляли, виникло запитання: «Чому саме він?» І виникло воно у Сергія Володимировича Данченка. Зібралися на спільну розмову. За 10–15 хвилин порозумілися. За кілька днів провів першу оперативку. Далі було цікаво спостерігати, як мої фрази записують майже дослівно.
— Але ж були й критичні моменти за часи керівництва?
— Буквально через вісім місяців після призначення мене раптом захотіли перевести на іншу посаду. Організували збори, де Сергій Данченко серед виступаючих сказав міністру культури: «Пані міністре, якщо це станеться, із завтрашнього дня я не працюю в цьому театрі». Для мене його фраза більше, ніж просто підтримка.
— Приємно вражає Ваше шанобливе ставлення до ветеранів сцени...
— Я переконаний, що в театрі усі вікові категорії потрібні. Небагато молодих акторів, які здатні зіграти те, що може відтворити корифей театру. Акторів потрібно поважати не лише за те, що було, а й за те, що вони сьогодні можуть зробити, але їм не завжди випадає така нагода.
Пригадую початок своєї трудової діяльності. Саме був день народження в Ольги Яківни Кусенко, яка вже не працювала в театрі. Не знаю, як і чому, але я вирішив піти до неї в гості й привітати. Я ще в Запоріжжі спостерігав різне ставлення до ветеранів, яких «пішли» з театру і забули.
Побачивши, як живе актриса, вирішив не просто допомогти матеріально, а подумав, що краще повернути її до театру. І мені це з колегами вдалося: повернули на сцену Ольгу Кусенко і Нонну Копержинську, які до останнього дня працювали в театрі.
— Ви цінували дружбу із Сергієм Данченком?
— Я мав честь із Сергієм Володимировичем працювати 11 років. Завжди відчував, що працювали як брати. Розуміли один одного без слів. Завжди намагався підтримувати всі його мудрі починання. Він був талановитою, мудрою і розумною людиною. Він умів цінувати дружбу, поважав інших.
Я розділяю театр на «до» і «після» Данченка. До його приходу був театр корифеїв, а після — театр європейський. Творчість Данченка гідна Книги рекордів Гіннесса. Його «Украдене щастя» йшло понад 30 років, «Енеїда», «За двома зайцями» — 20. То був рівень! Аншлаги! Із Данченком театр об’їздив багато країн Європи. І Європа сприймала наш колектив як інтелектуально-мистецький театр. І то вже був європейський стиль і рівень.
Данченко вмів з усіма знаходити спільну мову, але довіряв далеко не всім. Багато акторів були з ним однієї групи крові.
— Михайле Васильовичу, театр для Вас — це...
— Для мене національний театр — це театр великого стилю, високої літератури. Це — театр, зацікавлений у створенні українського сценічного продукту. Театр, який відкриває нову українську драматургію, перечитує світову класику. Я — за збереження найкращих сценічних традицій, на які багата Україна. Власне, театр для мене — це суцільне задоволення!
Людмила ЧЕЧЕЛЬ
