Ми почали замислюватися про ті речі, про які раніше ніколи не думали: «Як воно, бути на війні; як убивати людину?» Мені набридло дивитися новини, слухати різну маячню про Донбас, про Схід і Захід.
І я почала їздити з волонтерською організацією, з театром переселенців, який ми зробили з Георгом Жено. Спілкувалися з людьми, які були свідками бойових дій, військовими. Це не могло лишити байдужими. І я почала писати.
«Погані дороги» визнані найкращою виставою 2018 року за версією рейтингу «Київський рахунок». Восьмеро з десяти авторитетних театральних критиків віддали свій голос саме «Дорогам».
Героїня п’єси — молода жінка — вирушає на Схід України у пошуках документального матеріалу про війну. Але там, у сірій зоні прикордоння, стає заручницею і своїх, і чужих історій. Вона проживає їх немов у задзеркаллі, де вже немає добра і зла. Де жертва і кат міняються ролями, а любов стає минущою і невловимою.
Війна на Сході України — це не лише вибухи, обстріли та імена загиблих. За її лаштунками, по обидва боки фронту триває життя (не)звичайних людей, яких поєднали розбиті дороги Донбасу.
П’єса Наталки Ворожбит — це одне з перших висловлювань про війну на Сході України на великій театральній сцені. Наталя написала її, збираючи історії і свідчення реальних людей для сценарію фільму «Кіборги» режисера Ахтема Сеітаблаєва. Та якщо «Кіборги» — про міф та звитягу, то «Погані дороги» — про саме життя, яке завжди переважатиме смерть.
Уперше п’єсу поставили в Лондонському театрі Royal Court у жовтні 2017 року. Українська прем’єра відбулася 27 вересня 2018-го на Сцені 6. А нещодавно — у Київському театрі на лівому березі Дніпра.
Режисер-постановник — Тамара Трунова. В її режисерському доробку — вистави: «Саша, винеси сміття» (краща вистава 2017 року за версією критиків), «Близькість», опера «Дідона та Еней».
— Для мене «Дороги» — перший незалежний театральний проект у драматичному театрі, — зазначила пані Тамара. — Ми проводили відкритий кастинг, прийшло більше 200 акторів та акторок і насправді вистава почала створюватися вже під час кастингу. І найкращі проби — за енергетикою — увійшли до вистави. Згодом «кола на воді» ставали все вужчими і ми отримали ті «Погані дороги», що є зараз.
Із самого початку роботи ми згадали жарт — «як корабель назвеш, так він і попливе»: актори виходили з проекту задля роботи в серіалі, було змінено художника-постановника, злітали гранти і декілька разів змінювалася дата першої пре’мєри. Але все це пішло на користь виставі.
Сьогодні оновлений акторський склад тільки її укріпив, зробив глибшою, надав нового дихання.
Ця вистава — не точка зору, вона не розповідає, як треба, бо вона не знає, як треба. Власне, коли ти не знаєш, як правильно, ця збентеженість, сумніви у собі — це найголовніше, що сьогодні може дати театр.
Представлені у виставі історії не пов’язані між собою. Кожна з них моторошна. Війна руйнує не тільки будинки, вона руйнує життя, долі, стосунки, вона руйнує людей, їхню психіку. Вона руйнує все, до чого торкається. Розбитий автомобіль, без вікон — це наче символ цього руйнування.
Це — історії учениць, які зарано стало дорослими, вчителя, який возить у машині макет автомата, сімейної пари, яка купує збиту курку. А ґрати на сцені — це умовна лінія розмежування, яка насправді значно глибша, вона — психологічна.
Герої кожної історії намагаються піднятися над цими ґратами, ніби вийти з них. Вони чимось нагадують звірів у клітці, які прагнуть волі. На задньому плані — екран, на якому показують дороги, картини відомих художників і в кінці вистави — жовто-блакитну цегляну стіну.
А це значить, що за ґратами теж Україна, теж українці. І крім прагнення повернути під контроль наші землі, маємо ще одне, не менш важливе завдання — «повернути» людей, їхній внутрішній світ до мирного життя.
Актори Оксана Черкашина, Марія Заниборщ, Анастасія Пустовіт, Ксенія Жданова, Дмитро Олійник, Володимир Кравчук, Дмитро Соловйов, Акмал Гурєзов, Леся Самаєва, Андрій Ісаєнко, Валерія Ходос, Вікторія Авдєєнко, Катерина Качан ніби проживають разом із героями їхні непрості історії, а глядач наче стає реальним свідком усіх цих подій.

Еду­ард ОВ­ЧА­РЕН­КО,
фо­то із сай­та те­ат­ру