Тож навіть у цьому вона виконала наказ свого батька, який був проти того, щоб донька обрала непевну професію танцівниці: «Якщо вже пішла на цей шлях, то маєш бути лише першою».
За її власним визнанням, вона справді могла б виступати у Большому театрі або переїхати в Ленінград, однак у Києві вона народилась і тільки тут хотіла завжди жити. До того ж не могла покинути своїх батьків та брата, яких дуже любила.
До Київського оперного театру Валентину Калиновську запросили одразу після закінчення хореографічного училища 1957 року. Ініціатором при цьому був її педагог Роберт Альбертович Клявін. І всього через два місяці вона станцювала головну партію у балеті «Шурале».
Це — історія про дівчину, яку злий чаклун перетворив на птаха. Та вона закохалась у прекрасного хлопця Батира, котрий урятував її і знищив чаклуна. Партію Батира танцював Клявін.
Починала молода балерина, як і годиться, у кордебалеті, але балетмейстер її одразу помітив і довірив головну партію. Це була для неї велика рідкість. І в тому ж сезоні Калиновська станцювала ще одну головну партію — Медори у «Корсарі», де партнером її був також Клявін.
Власне, Роберт Альбертович відкрив Валентину Калиновську як актрису. Він сам був чудовим артистом, знімався в кіно, і в партнерстві з ним Валентина відчувала, що має емоційно йому відповідати. У «Шурале» він посилав їй такі почуття, які навчили Калиновську не лише техніці, а й драматичному відтворенню образу.
А через два роки балетмейстер Вахтанг Вронський поставив для Валентини Калиновської «Бахчисарайський фонтан», де танцівниця зіграла Зарему. І там трапився прикрий випадок: у сцені ревнощів її героїня так сильно вдарила суперницю кинджалом, що в балерини Єршової, котра грала Марію, потекла кров.
Ось так Валентина Федорівна увійшла в образ! Єршова була надзвичайно талановитою балериною і дуже правдиво створила характер героїні. От Калиновська й не втрималася. Після цього металевий кинджал замінили на дерев’яний.
Згодом були успішні гастролі у США, де й пропонували Калиновській залишитися назавжди багатії-антрепренери, втім, Київ є Київ, а Батьківщину у кишені не вбережеш...
Тож замість Нью-Йорка в актриси почався новий інтенсивний період у рідному театрі на березі Дніпра. На неї поставили балет «Блакитний Дунай». Потім була «Золота дама» Рахманінова. На прем’єрі Калиновська станцювала партію Карли.
А згодом партійне керівництво наказало Вахтангу Вронському поставити балет «Поема про Марію» на тему війни 1941–1945 років. І Валентина отримала головну партію Марії-партизанки.
Здавалося б, нісенітниця, проте артистка виявилась органічною. За роллю Калиновська була танцівницею кабаре і мовою танцю передавала важливі зашифровані послання. Але фашисти героїню впіймали, мучили і врешті стратили. Це все було успішно розказано мовою балету.
А коли після Вронського головним балетмейстером театру став Анатолій Шекера, він поставив «Легенду про кохання». А Валентині він доручив підготувати партію Мехмене Бану. Танцювати, за визнанням самої артистки, було дуже зручно, бо Анатолій Федорович ставив партію на її техніку. Оскільки обличчя героїні Калиновської було закрите маскою, то потрібно було все висловити очима і жестами. І їй це вдалося!
Та й наохочіше тодішні шанувальники балету ходили на «Лебедине озеро», іншу класику. Тож зрозуміло, що й Калиновська мріяла про Кармен. Вона якось дізналася, що Алонсо на Кубі поставив «Кармен-сюїту» для Майї Плісецької. Робота була оплачена Міністерством культури СРСР, й Плісецька нікому не дозволяла танцювати цей балет.
У той час художнім керівником балету у київському театрі була Галина Кирилова. Вона приїхала з Ленінграда, знала всіх високопосадовців у Москві. І після прем’єри «Раймонди» запитала в Калиновської, що б та ще хотіла станцювати. Через тиждень у Київ приїхали обидва брати Плісецької разом із художником-постановником, і почалися репетиції.
З’ясувалося, що Кирилова поговорила з Майєю Михайлівною, яка добре знала Калиновську, і отримала від неї дозвіл. Чи сподобалася Кармен у виконанні Калиновської Плісецькій, невідомо, а ось режисеру-постановнику Алонсо так дуже, бо він оцінив роботу українки такими словами: саме такою я бачив Кармен!
Після цього тріумфу Галина Уланова навіть запропонувала Валентині перейти у Большой театр. Причому двічі просила! Але Калиновська розуміла: «Коли я приїжджаю в Москву — це свято і для трупи, і для глядача. А якщо буду там постійно, то дирекція просуватиме своїх, а не мене». І справді, їй єдиній із Києва дали звання народної артистки СРСР.
Це був 1968 рік. Цікаво, що визнання званнями припадало на високосні роки — звання заслуженої артистки України у 1960-му, народної артистки України — у 1964-му. Втім, це, звісно, просто збіг. А причина визнання — дуже великий репертуар та багато-багато праці на сцені та репетиціях...
Нині Валентина Федорівна працює педагогом-репетитором у Національній опері. Що змінилося в мистецтві танцю за цей час? Вона вважає, що репертуар став іншим, з’явилося багато сучасних балетів.
Однак не танець змінився, а виконавці. Раніше була трупа із 70 артистів. І всі мріяли вийти на сцену. Гримувались як годиться — наклеювали вії, накладали тон, робили шикарний макіяж. Коли виходили на сцену — публіка завмирала: які красені. А тепер балерини роблять побутовий, невиразний на сцені макіяж, бо рампа дуже сильна, «з’їдає» колір.
А от професійний рівень солістів, техніка виконання дуже зросли, зауважує Валентина Федорівна. Зараз артисти виконують величезні кроки, високі стрибки. Але хотілося б бачити більше акторської майстерності.
Серед балерин Калиновській дуже подобається Олена Філіп’єва. Вона — великий майстер.
Наташа Мацак і Тетяна Льозова — теж чудові балерини. Вони тримають рівень того балету, яким свого часу всі ми пишалися. Інші артисти технічно теж хороші. Проте не вистачає драматичного поєднання почуттів із технікою. А глядач хоче бачити саме історію та живі почуття на сцені, а не лише приголомшливе технічне виконання.
За матеріалами мистецтвознавця Ліліани ФЕСЕНКО
