У затишній обстановці на кухні п’ємо ароматний чай і говоримо про дорогу, яку Світлана долала до театру, про неймовірні історії, які з нею траплялися, про любов до сцени й глядача, про ролі і життя.
Людина з чогось
починається...
— Світлано, Ви народились у місті, але з такою трепетною любов’ю відгукуєтеся про село...
— Так, народилася й живу в Києві. Батьки були службовці (на жаль, сьогодні вже покійні). Тато — киянин, а мама — з Житомирщини. Ось і виховувалася здебільшого у маминих батьків у селі. Тобто село я знаю дуже добре.
Вважаю, що вплив села на мене й моє виховання зіграв важливу й суттєву роль. Бо в селі ти або ґазда, або... гуляка. Ти або хтось, або ніхто. Всі три місяці я проводила в селі. Бачила, як усе садиться і як сходить.
У шість років я вправно жала пшеницю серпом так, що за мною не могли вгнатися дорослі. Нагадування про серп — шрами на пальці. З жахом згадую проривання моркви і буряків, непосильні норми, з якими ми все ж справлялися. А ще на Житомирщині вирощували хміль. І збирали його в основному діти.
Аби ж мені хто сказав і попередив, як треба вбратися на збирання хмелю. Бо коли патину нагинаєш, летить пилюка, яка ріже все тіло як лезом. І пече воно вогнем. А я у шортиках!
А чого тільки не придумували, щоб зібрати норму! Кидали в хміль пісок і камінці! А коли кладеш його на ваги, камінчики «тюк-тюк» (сміється). Проте тепер я добре знаю, що хміль є носієм жіночого гормону рослинного походження. І ось чому чоловікам бажано менше пити пиво.
— У Вас не виникало бажання залишитися в селі?
— Найстрашніше було — вийти заміж у село. Через дорогу жив завидний жених. У їхньому дворі двоє коней, корови, телята, гуси, кури... А землі... Хата — мов палац.
— Але ж у Києві Ви також жили на землі?
— Так, але грядок не мали. Та й усім заправляла татова мама.
— Світлано, у школі Ви проявляли якісь особливі здібності? До чого саме був хист?
— Вчилася у 151-й школі (це Чапаєвка). Поряд ліс, спортивна база «Динамо» (Київ). Так, дитя шукає, чим зайнятися: танцювати чи малювати? Я стала на лижі й показала непоганий результат. Займалася в спортивній секції. Та до юнацької збірної України не пройшла — вени близько. Трохи займалася танцями.
— А ким бачили Вас батьки?
— О! Мама дуже хотіла, щоб дитя стало бухгалтером. Бо у них на заводі всі бухгалтерки ходили в білих халатах, із золотими кульчиками, каблучками і на підборах. Їх поважали і у них завжди була свіжа копійка.
Та поступати я поїхала до Ніжинського педагогічного інституту імені Гоголя на філфак. Мамі цей вибір також подобався. Успішно склала іспити, забрала документи й повернулася до Києва.
Словом, мамине бажання виконала, а вчитися не змогла. Мамі сказала, що не пройшла за конкурсом. Не поїде ж вона перевіряти. Відчувала — не моє то. Я виконувала всі бажання батьків, але йшла своєю дорогою, шукала свою історію...
Мама плакала,
коли бачила мене на сцені
— І ось такий поворот: сцена, театр. Яка реакція батьків?
— Мама плакала, коли бачила мене на сцені. В її голові не могло скластися, що дитя колись буде там — у телевізорі чи на сцені. Їй було то все незрозуміло і незбагненно. Вона тішилася до сліз.
— Ви вчилися на курсі Валентини Іванівни Зимньої. Пригадуєте час випробувань?
— Ще й як! Зазвичай у кімнату заходило п’ять осіб на перше ознайомлення, а я чомусь була одна. Я добре знала Аркадія Гашинського, бачила його на сцені театру. І йшла, власне, до нього. Читала свого улюбленого «Глитай, або ж павук» Марка Кропивницького.
Та з переляку забула навіть букви... Стою, сльози градом. А Гашинський — красень — повертається до Валентини Іванівни і запитує: «Що будемо робити?» І Зимня мене рятує. Просить читати ще.
І щось особливе вони в мені побачили. Відібрали. Словом, Валентина Зимня набрала дівчат, а Аркадій Гашинський — хлопців. Це вже ми пізніше довідалися. Через два роки пішов із життя Гашинський. Його курс передали Михайлу Резніковичу. І хто знає, як би склалася моя подальша доля. Але як кажуть: люби, Боже, правду. Чомусь же я опинилася саме в цьому театрі. Могла ж навіть вийти заміж (був момент) й опинитися десь у Чикаго...
— То кому завдячуєте у своєму виборі, Світлано?
— Дякую Богу і батькам. Дякую народній артистці України Валентині Зимній. Дякую видатному українському режисеру Едуарду Митницькому, що повірив у мене і взяв до театру.
— У студентські роки у Вас сталася неприємність...
— Я б сказала — трагедія. Я впала з третього поверху навчального корпусу інституту, що на Хрещатику. Летіла півтора прольота і мало не розбилася. Це сталося на початку другого курсу. У двох місцях була зламана нижня щелепа.
Коли прийшла до тями й побачила своє обличчя, зрозуміла, що кар’єрі кінець. Та й тут на допомогу, мов ангел-хранитель, прийшла Валентина Іванівна. Вона сказала: «Не журись. Зробимо «Матінку Кураж». Я буду Матінка Кураж (свого часу грала в Чернівецькому театрі), а ти — німа Катрін». Вона навіть екстерном зарахувала мені іспит.
— Ваш курс особливий, більшість працюють за фахом...
— Так, багато наших у Київському академічному Молодому театрі, Сніжана Єгорова — на телебаченні, Вікторія Малекторович працювала у Відні, Євген Курман — художній керівник театру в Кропивницькому, Євген Нищук — актор театру й міністр культури України...
У театрі все живе
— Крім театру, Ви знімалися в кіно. А ось перевагу, схоже, віддаєте театру?
— Так. Чому театр люблю більше, ніж кіно? Бо є можливість не просто повторити одне й те саме, що було вчора, ще колись, а зробити щось інше. В театрі все живе. Я свято в це вірю.
Пригадую зйомки одного з фільмів. Головну роль грав ізраїльтянин. Та коли йому сказали, що один кадр треба перезняти через те, що на задньому плані хтось реготав, він сумно так сказав, що більше вже ніколи так не відтворить того епізоду... Оце і є професіоналізм.
— Ви дуже любите театр, сцену, глядача?
— Я прийшла до того, що займаюся своєю улюбленою справою. Займаюся нею прискіпливо. Когось від того, можливо, навіть нудить. Шаную глядацьку увагу, яку треба зуміти взяти.
Наприклад, щоб зіграти Дездемону, я мовчала цілий день. Не дивилася телевізора і не слухала радіо, не розмовляла по телефону. Вимикала все, що заважало моїм думкам. Господь управляє нами. Він знає, хто й для чого виходить на сцену.
— Що найскладніше у Ваших ролях?
— Найскладніше — включити лампочку в середині себе. Внутрішній світ. Він включається. Але це дуже складна й виснажлива робота. Можна користуватися гримом. Можна. Але як у 46 зіграти шістнадцятирічну? Можна!
— Вам пощастило працювати на сцені з Адою Роговцевою...
— Якось я сиділа й думала: Господи, почуй мене. І прийшла Вона. І все вирішила. Ми враз стали ріднею. Про наше спілкування, дружбу можна відзняти кіно.
Це — окрема історія. Кожен, хто приходить у їхній дім, приходить навіки. Там немає суперництва. Там люди з крові і плоті. Ти щасливий жити поряд із ними. Саме поряд із ними життя — «Схоже на щастя»» (режисер-постановник Катерина Степанкова).
Ролями не перебираю. Просто роблю свою справу
— Ваші ролі — вони дуже різні...
— Але відмовлятися від ролей гріх. Кожна робота може бути останньою. Інша справа: чи ти її потягнеш? Цього ніколи не знаю. Не знаю, добре це чи погано. Ролями не перебираю. Просто роблю свою справу, бо ти є фарба.
І тільки режисер може сказати, чи є в тобі той напівтон чи згусток того кольору, який потрібен йому в тій чи іншій постановці. Тому й не знаю, за якими критеріями мене відбирають режисери.
— Кому з режисерів вдячні?
— Неймовірно вдячна Юрію Одинокому, який у перший рік зробив зі мною три різні жінки. Дмитру Богомазову — за роль, яка взяла «Київську пектораль». Особлива подяка Олексію Лісовцю, Едуарду Митницькому, які беруть у свої роботи й абсолютно впевнені у мені.
Останнім часом — це Катерина Степанкова. Тобто ці люди в мені щось бачать те, що не зможе зробити інша виконавиця. Бо виконавиць, направду кажучи, багато.
— Порівнювати Ваші ролі практично неможливо. А чи є якась особлива, близька?
— Так, порівнювати ні, а ось близька, симпатична мені — Дездемона. А знаєте чому? Вона мені дуже важко давалася! Тих «дівчат», які приходили в моє життя і давалися надто складно, я поважаю більше. Та ж Варвара з «Вишневого саду»...
— Чи відвідуєте театри, ходите на прем’єри? Хто з акторів Вам симпатизує?
— Аякже! Це ж цікаво, як грають колеги. На мій погляд, Наталія Сумська є однією з найкращих актрис країни. Від «Кайдашевої сім’ї» я в такому захваті... Раджу всім подивитися. Навіть іноземцям, які не знають мови. Просто сядьте в глядацькій залі і подивіться, що відбувається на сцені. Вона як орган! В неї немає зайвого повороту голови. Це — неймовірний образ!
— Чим займаєтеся на дозвіллі? Що читаєте?
— До певного часу майже не читала. А з появою в моєму житті величного сімейства Ади Роговцевої читаю. Спершу вони мені рекомендували, направляли на те, що знадобиться, від чого отримаю задоволення.
Захоплює мене Герман Гессе. Мені цікаво, як вибудовує він речення, як плине його думка. «Сіддхартха» перечитала двічі. Читаю українську поезію.
Зараз читаю про Михайла Терещенка — першу найбагатшу людину планети! Одночасно можу читати дві, а то й три книжки абсолютно різні між собою. Мрію потрапити до Венеції. На все воля Божа. Люблю багато ходити пішки. Особливо по тих закутках Києва, де ще не зламано, не зруйновано. Люблю оперу. Обожнюю балет.
Світлана Орліченко. Щоб її пізнати, треба сходити на виставу. У неї все від Бога: і Талант, і довгі красиві коси, і принцеса-донечка Марія. Вона не любить слова «постараюсь», якоїсь недоконаності. Вона є сама собою.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ