П’єса «Безіменна зірка» написана у 1942 році. Вперше глядач побачив її через два роки у Бухарестському театрі «Альгамбра». Сьогодні вона представлена в репертуарах багатьох театрів світу, а в Україні постановки п’єси йдуть у Києві, Харкові, Львові, Дніпрі та інших містах.
Ця історія сталась у першій половині минулого століття в одному румунському містечку, в якому є лікарня, суд, поліція, залізнична станція, повз яку не зупиняючись проходять швидкі поїзди.
Тут є гімназія, в якій працює сувора мадемуазель Куку і пан Марін, який не просто викладає астрономію, а живе цією наукою.
Та все ж не буває правил без винятків, а тим паче — у романтичній комедії. Одного спекотного вечора швидкий поїзд зупинився і з нього вийшов безквитковий пасажир...
«Безіменна зірка» — це зворушлива, красива і романтична історія про зустріч провінційного вчителя і світської красуні. Їхня любов виникає як раптовий зорепад, що пролився на маленьке містечко. Тонка, вишукана комедія про наївного вчителя і про дівчинупримару, яка іскрою промайнула в житті глухого містечка і його мешканців. Це — вистава про те, що легше відкрити на небі нову зірку, ніж зрозуміти і утримати поруч кохану на Землі...
Нова постановка стала режисерським дебютом для заслуженої артистки України Юлії Волчкової. Режисер значно скоротила п’єсу і зменшила кількість дійових осіб. Це надало виставі більшого динамізму і саме такий варіант ідеально підійшов для затишної сцени «Сузір’я».
Крім цього, пані Юлія виконує роль Мони. Цей образ є головним у постановці. Складається враження, що вона грає власну долю, настільки природно виглядає на сцені її героїня. Актрисі вдалося тонко передати внутрішній світ персонажа. В її виконанні Мона вийшла надзвичайно романтичною натурою, яка завітала до провінційного містечка з іншого світу, а можливо, й з іншої галактики.
На противагу їй Гріг у виконанні Вадима Полікарпова — це людина доволі прагматична, можна сказати, навіть цинічна. Він так нагадує наших нових українців, які переконані, що за гроші можна купити все. І їм, на жаль, досить часто це вдається.
Найбільше щирих глядацьких усмішок, напевне, викличе провінційна вчителька мадемуазель Куку (Світлана Штанько). Це — людина, яка не змогла себе сповна реалізувати у провінційному містечку, і за її напускною грубістю насправді криється добре і щире серце.
Оскільки у виставі лише чотири дійові особи, то Світлана виступає ще й у ролі автора. А до вчителя Маріна (Ярослав Ігнатенко) глядачі, очевидно, ставитимуться одночасного і зі співчуттям, і з симпатією. Також цей образ — привід замислитися над тим, що матеріальний стан українських учителів, на жаль, не кращий, ніж у їхніх колег із п’єси М. Себастіана.
Спочатку дія відбувається поблизу залізничного вокзалу і декорації замінює лише один звичайний ліхтар. Натомість помешкання Маріна досить багато розповідає про цього персонажа, якого до зустрічі з Моною не цікавило нічого, крім астрономії, — всі стіни заліплені астрономічними розрахунками, на чільному місці портрети Кеплера і Коперника.
Багато про персонажів говорить і їхній одяг. Вишуканий, аристократичний у Мони та Гріга і доволі провінційний — у Маріна і Куку. А образ Мони втілено у спеціально створеному ароматі Mona, автором якого є парфумер Богдан Зубченко (BZ Parfums). Цей парфум став частиною драматургії вистави.
У виставі глядач побачить не лише ліричні, але й гострокомедійні сцени, насичені іронією і добрим гумором.

Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото надано театром