Часова ретроспекція охоплює 2016–2017 роки, а виробництво не обмежується лише одним Держкіно, якому в принципі можна завдячувати створенню левової частки українського кінематографа, на жаль, за невеликим винятком, позбавленого дотику до загальноєвропейських культурних програм, регіональних фондів і партнерства великих банків.
Насправді саме ці 8 представлених фільмів є прекрасним відбитком нашого суспільства, з його смаками і страхами, проблемами і способами їх вирішити, часом екстремальними способами і феєричним вирішенням, цілком сучасним і абсолютно співвідносним до світових форм.
Ба, навіть більше, є сенс сказати — форми часом є настільки оригінальними і багатомірними, що розпливаєшся у самовдоволеній усмішці від щирої радості — ми зробили класний товар, який не соромно показати іншим і з приємністю тримати в пам’яті самому.
Наприклад, «Фінгермен» Івана Шоха. Це — справжнісінький маленький світ, подібний до прозорої кульки зі снігом і будівлями. Тут фантазія така багата, а її втілення таке просте, що спочатку і не розумієш, як тебе захопили в полон уваги і захвату. Лише 6 хвилин екранного часу, і ти стаєш фанатом фільму...
Усе знято в метро на двох прольотах ескалатора, де, певно, один із трьох був заброньований за кіношниками та їх екстраординарними діями: герой у вигляді пофарбованої руки з пальцями-ногами і кистю-тулубом біжить поручнями ескалатора, перестрибуючи заздалегідь розставлені дерева і кущі, вирізані з картону, змагається із зеленим вогнем, стріляючим драконом (іншими руками) чи фіолетовим кальмаром; між переходами від одного ескалатора до іншого герой перелітає на ракеті, щоб продовжити свій марафонський забіг, який знятий весь одним (!) кадром... поки фантазію не перериває мама, котра зло шарпає малого сина, вересканить йому в обличчя про брудні руки і неналежну поведінку — «на нас же люди дивляться!», та він тут не один такий, позаду нього 30–40-річний хлопець бавиться так само...
Весь шал захвату від фільму не тільки в простій фантазії з воїном і його супротивниками, а в тому, що історія з руками — це частина більшої, життєвої історії, де виринає на перший план соціальний підтекст, і він настільки серйозний, що лірично-казковий на початку сюжет перетворюється на драму з всенародною проблематикою.
Ставлення батьків до дітей в Україні частково пояснює дикий стан самої України, де дитячий плач — перманентний звуковий супровід міського життя (в європейських країнах це нонсенс).
Насильство над дитиною в сім’ї сприймається як щось нормальне і не варте уваги з боку поліції, прокуратури і суддів, хоча саме на цьому — ставленні суспільства до дітей — ґрунтується сучасна цивілізація (багато яких матерів треба позбавляти материнських прав, але наше законодавство досі є доісторичним, де права дітей — ефемерні).
І «Фінгермен» за шість хвилин встигає показати лінію фантазії, лінію дитини і лінію суспільства, скрутити це у драматичний клубок, зазначити нюанси, розставити акценти і наштовхнути глядача на висновки: що дитина нормальна, коли фантазує, що грубість до неї не є нормальною, і проблема виникає після такого ставлення, коли 50х50 — чи буде пригноблена дитяча самобутність, чи вона знайде сили протистояти насильству над власним «я».
Звісно, не всі фільми з «Української Нової Хвилі» мають важливий меседж, соціальне завдання і багатошаровий сюжет. Electroman — достоту правильний фільм, щоб переключитися від серйозного — на розважальний і просто кайфонути. Це навіть не фільм, це ледь не кліп, 4-хвилинний вислів, майже вигук, але дуже драйвовий і добре зроблений.
Ідеться про трохи пришелепуватого електрика-експериментатора, замкненого у себе в підвалі посеред кабелів, ламп, рубильників і електричних блискавок. Його мета — якщо я правильно зрозумів — оволодіти силою електрики, якою він марить із того моменту, як не зміг пояснити доньці — чому між його рукою і шерстю кішки виникають розряди.
Експерименти бородатого дядька із залишками сигари в роті й електродами в руці вербалізуються наваристим закадровим текстом. Поєднані вправним монтажем із феєрично-вбивчим фіналом — в прямому сенсі слова, — вони утворюють ласий шматок для любителя динамічного і незанудного кіно.
Щоправда, свою ложку дьогтю в цю мисочку з медом додає мова — фільм знятий російською, що ніяким чином не обґрунтовано, а в наш час і в нашій країні викликає трохи більше, ніж здивування і запитання, — якого милого?
Позбавлений узагалі будь-якої мови мультфільм «Елювіум. Регенеративна істота» — це містика з домішкою детективу і психоделії.
Герой потрапляє в готель, де в кімнаті номера висить картина, а на ній зображений він із невідомою жінкою. За картиною — діра, вхід в іншу кімнату-світ-реальність, і невідома жінка з картини — співачка перед товариством людей з обличчями-масками...
Цілком кінематографічний сюжет, вартий втілення в повноцінний фільм а-ля «Психо», «Сяйво» чи «1408», вкарбував у 7 хвилин анімації дніпровський кліпмейкер і художник-мультиплікатор із псевдонімом Стас Сантімов. Дуже помічною для того, щоб повністю провалитись у світ мультика і відчути на собі атмосферу трилера, була гіпнотична музика Метью Купера.
Разом це утворило музичний кліп абсолютно вражаючої форми, чия унікальність робить честь усьому альманаху українських короткометражок.
Ще один фаворит програми — «Випуск 97» Павла Острікова, так само серйозний супротивник у боротьбі за приз Української кіноакадемії «Золота дзиґа» в номінації «кращий короткометражний фільм». Хоча, здається, боротьби не буде — «Випуск...» візьме всіх своєю реалістичною легкістю, дивовижно змішаною з точним попаданням у важку соціальну катастрофу.
Плюс, звісно ж, у фіналі перехід мелодрами в трилер коштує особливо палких вітань — це і цікавий жанровий хід, і безумовний драматургічний успіх...
Зустріч на ринку двох колишніх однокласників примушує Його терміново спробувати закрутити з Нею роман — 20 років після школи минуло, а він досі самітник, та й вона в такому ж положенні. Тортик, вино, спогади переходять у поцілунки й інтимні справи двох статей. Та зранку він не може її відпустити, тому йде на радикальний вчинок...
Ситуаційно оглушливий НЕхепі-енд перекриває навіть чудову гру двох акторів, а вони — справжня акторська знахідка (дякуємо за це кастинг-директору Аллі Самойленко).
Щоправда, їм і до вуст був вкладений Остріковим майстерно написаний текст, з правильним суржиком і такими грайливими словами, що аж душа раділа, слухаючи цю бувальщину.
«Чапля» Марії Пономарьової — очевидно, слабший фільм за попередньо висвітлені, але з безумовно цікавою атмосферою. Нехай він трохи й задовгий, ритмічно нерівномірний, а фінал такий, ніби режисерка-сценаристка не придумала, чим це має закінчитися, та назагал і окремими моментами «Чапля» цілком правильно долучена до альманаху.
Маємо історію, розказану без слів, і мовчанка як прийом — виправдана і дієва. Замість слів працює міміка героїні й героя (вони зустрілися на вечірній пробіжці). Під час бігу не поговориш, тож двигуном стає темпоритм руху героїв і ручної камери, і музика, що проявляє настрій героїв: ось вони разом з’їли морозиво і вона відчуває приязнь, ось він нечемно зрізає дорогу і обганяє її, і тепер вони біжать напружено-набурмосені, поки не вирішує зрізати вона, та його вже не зустрічає. Куди він подівся? Образився? Забився? Викрадений? Відповіді нема...
Залишити глядача з таким знаком питання в очах не дуже добре, але це — емоція. Врешті, можна буде потім погомоніти з друзями про можливий розвиток подій і придумати детективну розв’язку. Яку запропонувати режисерці. З нею дозняти фільм. Чи зняти новий, сіквел. І вийти вже з ним на світовий ринок... Концепція.
В програмі також є: «Невидима» Максима Наконечного, «Діна» Мирослави Клочко, «Ма» Марії Стоянової. Крім Києва, альманах «Українська Нова Хвиля: Runaway» буде показаний у Харкові, Луцьку та Вінниці.
Ярослав ПІДГОРА-ГВЯЗДОВСЬКИЙ,
кінокритик
