Запитаєте: чому? Існує дві причини. Перша з них — я був причетний до створення вистави, але найголовніша все-таки причина полягає в тому, що кожна чергова зустріч із мистецтвом цього майстра дарує глядачам незабутнє відчуття з дитинства, коли ми чекали від Діда Мороза подарунків... Тож Анатолій Хостікоєв уже кілька десятиліть ніколи не підводить — знову і знову дарує радість спілкування з його героями.
Отак. А як же все починалося? Спочатку Анатолій Хостікоєв народився 15 лютого 1953 року в Києві у «двомовній сім’ї батьків-фронтовиків» (за його словами).
Мама Валентина Василівна розмовляла українською, але, вийшовши заміж за осетина, перейшла на російську. Тож рідну українську мову хлопчик опанував у дитячому садочку, що досить рідко траплялося в ті часи, коли всі розмовляли російською, а тих, хто «спiлкувався українською мовою, дражнили жлобами або кугутами».
Ті, хто намагався образити Толика, досі пам’ятають, мабуть, гарячу осетинську й гарячу українську кров актора. Вже тоді доля не залишила Анатолію Хостікоєву особливого вибору в професії — у дитсадку хлопчик брав участь у всіх ранках, зображуючи товстого коричневого ведмедика. У школі організував музичний театр мініатюр, а роль Отелло серйозно приміряв уже на другому курсі театрального інституту...
Утім, спочатку він вступив до Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого на курс знаменитого своїм характером та неповторним світобаченням майстра — професора Ірини Молостової. Нескореність і жага правди визначали життя та творчість наставниці — їх сповна отримав і учень.
Після закінчення вишу у 1974 році Хостікоєв розпочав творчу діяльність на сцені Львівського академічного драматичного театру імені М. Заньковецької. З перших ролей актор привернув увагу глядачів і театральної громадськості небуденністю своєї індивідуальності, творчою сміливістю, яскравими барвами сценічного таланту.
1978 року Хостікоєв був запрошений до Київського театру імені Лесі Українки, де пропрацював до 1980 року. З 1980 року Анатолій Хостікоєв — актор Театру імені Івана Франка.
Саме в цьому колективі, на переконання колег та театрознавців, повністю ствердився й розкрився творчий потенціал митця. Сьогодні ім’я Анатолія Хостікоєва є знаковим для української культури. Ролі, що їх створив актор, увійшли до літопису національної сцени, її кращих здобутків. Одне слово, класик!
Його Еней із легендарної «Енеїди» І. Котляревського підкорив серця багатьох глядачів, примусив задовго до прийняття незалежності України відчути істину гідності, пробуджував відчуття національної свідомості у кожного громадянина.
Воланд із «Майстра і Маргарити» М. Булгакова відкривав найпотаємніші нетрі людської душі, розповідав про Гармонію і Світло розуму.
Йшов на Голгофу совісті Анарх із «Санаторійної зони» за М. Хвильовим, мріяв про доцільність буття Астров із «Дяді Вані» А. Чехова, відчайдушно відстоював своє кохання Дон Феліпе з «Благочестивої Марти» Тірсо де Моліна.
Жадоба влади спопеляла його Модреда з вистави «Мерлін, або Спустошена країна» Т. Дорста та У. Еллер. І поруч трагічний Хосе з «Кармен» П. Меріме, саркастичний Хіггенс з «Пігмаліона» Б. Шоу.
Величезний досвід та абсолютне відчуття природи театру надали можливість акторові зайнятися режисерською роботою. Його режисерський хист пронизував практично кожну роль. Особливо це виявилося під час постановки легендарної рок-опери «Біла ворона» Геннадія Татарченка та Юрія Рибчинського, в якій актор не лише створив багатогранний поліфонічний образ Жульєна, але й придумав і втілив у життя дивовижно театральні мізансцени.
Режисерське обдарування Анатолія Хостікоєва ствердилось у роботі над виставою «Кін IV» Г. Горіна, в якій він же зіграв головну роль. Ця робота була удостоєна премії «Київська пектораль» за кращий режисерський дебют.
Згодом у співавторстві із режисером Віталієм Малаховим Анатолій Хостікоєв познайомив глядачів із глибоко-трагічним прочитанням славнозвісної п’єси В. Шекспіра «Отелло». Концепція, що її запропонував автор ідеї, він же виконавець головної ролі, породжувала в залі катарсис.
Його Отелло захоплював глядачів суміщенням несумісного: неймовірною дитячою безпосередністю і жорстким нещадним вихованням воїна. Анатолій Хостікоєв однаково вільно почувається у будь-якому сценічному жанрі — від яскравого мюзиклу до психологічної драми.
Вільність імпровізації, виразність пластичного малюнка ролі, постійний творчий пошук на початку кар’єри подарували глядачам такі звабливо театральні образи, як П’ятьоркін «Васси Железнової» М. Горького, Фрегат у «Загибелі ескадри» О. Корнійчука, а сьогоднішні прихильники знов і знов приходять на виставу «Швейк» за Я. Гашеком, в якій актор виконує аж п’ять ролей, у секунду перевтілюючись в іншого персонажа.
Продовжуючи активно поєднувати акторську діяльність із режисурою, тандем Анатолія Хостікоєва із режисером Віталієм Малаховим декілька років тому подарував нам неймовірно добру, відверто демократичну, сповнену віри в життя та справедливість виставу «Грек Зорба» за романом класика грецької літератури Нікоса Казантзакіса.
Ця вистава стала справжнім бенефісом актора. Його граничне проникнення в психологію персонажа, мудрість і глибина філософського прочитання при яскравій театральній формі потрясає глядача, пробуджуючи в кожного бажання переглянути власне життя.
Постійне прагнення нових, незнаних відкриттів, бажання якомога більше зробити для широкого загалу спонукало Анатолія Хостікоєва разом із Богданом Бенюком створити свою «Театральну компанію», яка за останні роки отримала широке визнання в театральної громадськості та популярність не тільки в Україні, але й за її межами.
І все ж таки Театр імені Івана Франка був і лишається для актора найріднішим місцем, де йому затишно, де його талант почувається вільно і спроможний дивувати щоразу. Яскравим свідченням цьому стала робота в прем’єрній виставі «Ліс» О. Островського. Роль Нещасливцева ніби створена автором для цього актора.
Ми беззастережно віримо в талант цього вічного мандрівника, який може підкорити будь-яку сцену, який може зіграти будь-яку роль — від Ліра до Блазня, який може творити добро і робити кожного з нас щасливим. Як Дід Мороз у далекому дитинстві...

Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ