«Здавалося, що горить уся земля...»
«Апокаліпсис ХХ століття. Світові війни» — під такою назвою вже у вересні 2014-го відкрилася перша виставка. Її експонатами стали трофейні предмети російських військовиків, здобуті бійцями 8-го полку спецпризначення. Відтоді працівникам Музею вдалося зібрати понад 10 тисяч експонатів — німих свідків мужності і звитяги українських воїнів. А також і російської агресії.
Усі вони демонструвались як паралельно, так і у певній послідовності. Це, зокрема, «Іловайськ. Рік потому...», «Аеропорт крізь об’єктив Сергія Лойка», «Війна очима ТСН», «Батальйони нескорених», «Аеропорт... Пекельна смуга», «Бойове українське козацтво в АТО», «Ключові плацдарми Донбасу», «Народний Герой України», «Військово-польовий арт».
Хто не чув про Героїв України — генерала Сергія Кульчицького і Сергія Міхнюка: генерала, що загинув разом зі своїми солдатами, і сержанта-«афганця», життя якого обірвала ворожа міна? Відвідавши одну з виставок, охочі можуть побачити особисті речі цих героїв.
Перелік прізвищ офіцерів, звичайних солдатів, про подвиги яких дізналися відвідувачі виставок, можна продовжувати і продовжувати: шпальт видання не вистачить...
У колекції предметів із зони АТО особливе місце посідають автомобілі, які українські захисники з гордістю називають своїми залізними побратимами. Усі авто передавали на фронт волонтери. Кожна машина має свою неповторну історію.
Не пристосовані до воєнних дій, вони використовувалися для виконання бойових завдань, рятували бійців від куль та полону, доставляли їх додому під час ротацій. Пошкоджені й понівечені, вони стали музейними артефактами, аби свідчити про те, що відбувалося з українськими захисниками там, де плавився метал.
Сьогоднішній господар Кремля стверджує, що українській армії на сході країни протистоять «звичайні шахтарі та трактористи», а зброю і техніку «вони віднайшли в шахтах». Абсурдність цих тверджень настільки очевидна, що вони не потребують ні спростувань, ні коментарів: адекватним людям давно зрозуміло, що й техніку, й озброєння сепаратистам поставляли і продовжують поставляти росіяни.
Відвідувачі виставки можуть дізнатися, що вже наприкінці 2014 року і до недавнього часу на сході нашої країни перебували близько 9 тисяч російських військовослужбовців, 8 артилерійських дивізіонів, 120 танків і 180 артилерійських систем та 60 ракетних систем залпового вогню «Смерч» — дуже й дуже небезпечна зброя, яка нищить усе живе у радіусі кількох кілометрів.
А що протиставили ворогу ми, українці? Менше 5 тисяч вояків, 50 танків та 40 артсистем. Не варто дивуватися: на календарі була зима 2014-го і армія тільки оговтувалася після «реформ» Януковича та його попередників.
Але другий Іловайськ ворог не спромігся влаштувати, хоча українське військо і зазнало відчутних втрат: 110 осіб загинули, 18 пропали безвісти, у полон потрапили 7, а 270 зазнали поранень різної складності. Багатьом доводилося вибиратися до своїх самотужки. Ось як згадував свою «подорож» Дмитро Каштелян:
«На третій день я дійшов до села... Сіра зона. Хати розвалені. Однак я знайшов у підвалі ліжко і матрац, продукти. Я ж три дні лише траву з-під снігу гриз».
«Женева нам не указ...»
Ці слова мимоволі згадалися, коли я ознайомився з німими свідченнями злочинів бойовиків проти мирного населення. Справа у тому, що Женевська конвенція, в якій ідеться про захист цивільного населення під час бойових дій, передбачає його захист.
У ній, зокрема, чітко сказано, що цивільні особи мають право за будь-яких обставин на особисту повагу, до них завжди слід ставитися гуманно і усіляко захищаючи. Та й узагалі людська мораль не дозволяє кривдити людей, які не в змозі чинити спротив. Та ті, хто захопив на Донбасі владу, не лише ніколи не чули про Женевську конвенцію, а й не знайомі з цією мораллю.
«Мене постійно били — металевими трубами, табуреткою, ногами й руками. Моєму товаришу зі Львова під час тортур, використовуючи праску, обпекли руки. Артема, який родом із Сумщини, примушували застрелити нашого полоненого. За відмову зламали йому руку. Киянина Ігоря били найбільш жорстоко. А потім Моторола витяг пістолета і пострілом у голову вбив Ігоря...»
«До нас зверталися винятково з образами, з яких найбільш пристойними були «бандерівець», «фашист», «нацик». Примушували стати на їхній бік і морили голодом. Заради розваги бойовики виводили нас на вулицю, пропонуючи місцевим жителям усіляко познущатись з нас. Бойовики неодноразово говорили нам, що у нас є лише один шлях покращити своє життя — бути розстріляними».
Ці свідчення написані не українськими вояками, захопленими у полон, а громадянами, які ніколи не мали стосунку до силових структур України. Але «провинилися» тим, що «не підтримували влади народних республік».
Проінструктовані російськими емісарами, місцеві сепаратисти заздалегідь складали ліквідаційні списки найбільш проукраїнськи налаштованих земляків: деякі з них експонуються сьогодні в Музеї.
Наприклад, улітку 2014 року волонтери громадської ініціативи «Євромайдан SOS» у будівлі СБУ міста Слов’янська, який тимчасовво був захоплений бойовиками, віднайшли один із них. Ось лише кілька прізвищ, занесених до чорного списку.
Дмитро Диканський потрапив до нього через те, що очолював осередок Всеукраїнського об’єднання «Свобода», а для 22-річного Павла Островського достатньо було того, що він навчався в одному з вишів Львова і, на думку сепаратистів, був просякнутий націоналізмом.
Володимир Качур «завинив» тим, що виступав за викладання в школах міста українською мовою.
Олександра Добровольського занесли до числа тих, кого потрібно ліквідувати, бо він «має доступ до архівів КДБ і дуже небезпечний», як сказано в міні-характеристиці на «злочинця». Але кожен українець давно вже може ознайомитись із документами епохи КДБ, що передбачено чинним законодавством...
Ну а Євгена Шаповала оголосили ворогом через його приналежність до «Просвіти». У пояснювальній записці, що це за організація, читаємо:
«Просвіта» — проукраїнська організація, діяльність якої спрямована на популяризацію і героїзацію ОУН і УПА, в роки війни активно співпрацювала з фашистами. Сьогодні ЦРУ через «Просвіту» вливає величезні гроші в Україну».
Коли читаєш подібні списки, звинувачення майбутніх жертв, висунуті їм «новими господарями життя», як себе іменують покидьки, що взяли на себе місію вершити чужі долі, то складається враження, що їхні автори — люди з психічними розладами і є потенційними клієнтами не тільки правоохоронних органів, а й лікарів-психіатрів.
На Донбасі напередодні російської агресії вистачало як одурманених російським ТБ, так і справжніх патріотів. Герой України Володимир Жемчугов — один із них. Він провів чимало спецоперацій зі знищення військових об’єктів ворога та особового складу окупаційних військ.
Під час одного з бойових завдань, аби не потрапити до рук ворога, підірвав себе, втративши кисті обох рук і зір. Проте все ж опинився у полоні. Перебуваючи у Луганському СІЗО, піддавався допитам «контррозвідувальних органів» проросійських бойовиків. Восени 2017-го його вдалося звільнити з неволі. Серед експонатів сьогодні діючої виставки — світлини Героя, його особисті речі.
Історія, кажуть, часто повторюється. Ці слова пригадалися, коли побачив фото катівні у Дружківці, обладнаної там за часів окупації: у ній «перевиховували» українських патріотів.
Так ось, будівлю, у якій вони її облаштували, звели ще у 1892 році, розмістивши в ній царську жандармерію, а за радянських часів — місцевий НКВС.
У роки Другої світової війни тут поміщалося гестапо. У липні 1977-го тут перебували відомі українські правозахисники — Микола Руденко й Олекса Тихий. Вони свято вірили, що Україна врешті-решт стане незалежною державою.
Але їм, мабуть, і у страшному сні не могло наснитися, що більш ніж через 20 років існування суверенної Української держави тут томитимуться справжні українські патріоти: лише у 2014-му у цих застінках побували понад 100 громадян, які вирізнялися толерантним ставленням до своєї країни і розмовляли українською.
Замість епілогу
Для того щоб детально розповісти про виставки, людей, які їх організовують, і ту титанічну роботу, проведену ними, не вистачить шпальт нашого видання. Та головне не у цьому, а у тім, що, реалізуючи проєкт «Український схід», ці люди пробуджують нашу пам’ять і самосвідомість, на прикладах героїв учать, як потрібно любити свою землю і ненавидіти її ворогів.
Михайло ЩЕРБІНА
