— Коли почалась антитерористична операція, я обіймав посаду заступника начальника Головного командного центру ЗС, — говорить він. — Коли у Криму з’явилися перші росіяни і почалася блокада наших військових частин, я написав рапорт із проханням відправити мене на допомогу нашим хлопцям.
Поки очікував реакції командування, на Донбасі підняли свої голови сепаратисти, підтримувані Росією. На початку травня в район АТО відбував генерал Віктор Муженко — на той час заступник начальника Генерального штабу ЗС України. Дізнавшись про це, я попросив Віктора Миколайовича взяти й мене. Він погодився. Перебуваючи у його підпорядкуванні, виконував різні завдання.
— Як Ви опинились у серпні на Савур-могилі?
— Наші підрозділи й раніше, зокрема ще у липні, намагалися захопити цю висоту, але всі спроби це зробити не увінчувались успіхом. Та, врешті-решт, на початку серпня вона все ж опинилася під нашим контролем.
Але утримувати її було вкрай важко: російська артилерія постійно обстрілювала позиції українських вояків, а російські найманці намагалися відбити цю висоту. Словом, її оборонці потребували допомоги. І командування прийняло рішення відправити до них групу у складі 14 бійців. Командувати ними доручили мені.
— Чому вибір пав саме на Вас? Як на мене, жменькою бійців міг командувати не офіцер із погонами полковника. Хто з Вами пішов?
— Офіцерів тоді катастрофічно не вистачало, ситуація була вельми складною і загрозливою для нас. Мене ніхто не примушував іти на Савур-могилу. Рішення про це прийняв самостійно. Зі мною пішли теж добровольці.
Врешті-решт, нам удалося прорватися на неї і взяти під свій контроль спостережний пункт, розташований на самій вершині. Це дало змогу коригувати вогонь артилерії, яка наносила більш точні удари по терористах.
Вони, почавши нести відчутні втрати, були розлючені, тож вирішили нас знищити. І ми опинилися під ураганним артилерійсько-мінометним вогнем ворога. Коли вогонь затихав, починались атаки бойовиків, які, правда, завдяки умілим діям моїх підлеглих захлиналися.
Але ми розуміли: нам потрібне підкріплення, про що доповіли командуванню. Нас почули: незабаром на допомогу нам прибула група бійців під командуванням полковника-десантника Петра Потєхіна. Разом із ними прийшла і група з кількох десятків добровольців-розвідників.
Після цього частина вояків — за моїм наказом — покинула висоту. Не переповідатиму всього перебігу подій, а скажу лише, що починаючи з 20 серпня ми опинились у повному оточенні: найближчий український підрозділ розташовувався за кілька десятків кілометрів.
— Чому?
— Вони просто змушені були це зробити: надто нерівними виявилися наші сили порівняно з тими, що нам протистояли. У ті дні на територію України вже зайшли кілька батальйонно-тактичних груп російської армії: на моїх очах, за великим рахунком, починалася не оголошена Росією війна проти України. І ми це розуміли.
— Мені розповідали, що і Савур-могилу, і взагалі наші війська російська артилерія обстрілювала з території Росії. Більш того, таким чином курсанти одного з артилерійських вишів Росії складали державні іспити. Це дійсно так?
— Що то за гармаші були — курсанти чи вояки-строковики — не скажу. А ось те, що вогонь вівся з території країни-сусідки, цілковита правда...
— Спілкуючись із Вами, Ігоре Володимировичу, не можу не поставити наступного запитання. Обороняючи цю висоту, загинуло чимало наших вояків. Невже вона мала таке стратегічне значення, що вартувала стількох людських життів?
— Савур-могила знаходиться у східній частині Донецької області на висоті майже 280 м над рівнем моря і неподалік українсько-російського кордону. З її вершини проглядається територія радіусом 30–40 км і це дає змогу контролювати пересування у цьому районі ворожих сил.
Більш того, звідтіля, як на долоні, проглядається і територія, прилегла до кордону з Росією: поява звідти підрозділів російських військ теж не залишилася б непоміченою.
До речі, ця місцина щедро полита кров’ю наших далеких і не дуже предків. Зокрема, в роки Другої світової війни за контроль над Савур-могилою, на якій німці теж облаштували спостережний пункт, точилися жорстокі бої і тут полягли тисячі радянських солдатів, серед яких було чимало українців.
Іронія долі: мине 70 років і онуки та правнуки полеглих теж проливатимуть кров. У борні з нащадками тих, з ким наші діди і прадіди ділили останній шматок хліба і «наркомівських сто грамів».
— Петро Потєхін, який пліч-о-пліч із Вами обороняв Савур-могилу, вважає: якщо є пекло, то і Ви, і він уже там побували. Скажіть, що Вам особисто допомагало вистояти? Що додавало моральних, фізичних сил?
— Знаєте, Сергію, у 2014-му подібних гарячих місць було чимало. Через них пройшли тисячі солдатів та офіцерів, багатьом з яких не судилося повернутися до рідних домівок. Тому я не став би особливо акцентувати увагу саме на нас, оборонцях Савур-могили.
Що допомогло вистояти? Всі ми, від полковника до рядового, виконували накази командування, передаючи інформацію про численні колони російських військ, що прибували у цей район. І хоча за переданими координатами наша артилерія вже не могла завдавати ударів, оскільки їй довелося відійти під тиском регулярних російських військ, наша інформація дозволяла вищому командуванню тверезо оцінювати ситуацію, що складалась, ухвалювати правильні рішення. Принаймні мені в це хочеться вірити...
— Підлеглі переконували Вас у необхідності залишити висоту, але Ви не прислухалися до їхніх порад...
— Ви служили в армії?
— Двадцять п’ять років...
— Тож маєте знати, що людина в погонах керується не тільки порадами підлеглих, а й насамперед наказами вищого командування, переймаючись при цьому і виконанням бойового завдання. А ще будь-який військовослужбовець, особливо командир, повинен пам’ятати як про власну безпеку, так і про безпеку інших.
А від нас якраз і залежала доля багатьох українських солдатів та офіцерів: захопивши висоту, російські посіпаки мали б змогу відстежувати всі пересування наших військ, наносити по них більш точні удари.
— Наказ відступити все ж отримали?
— Так. Пізно ввечері 24 серпня.
— Учасники тих подій розповідали мені, що в ніч із 24-го на 25 серпня, коли почали залишати висоту, всі ви були приречені на смерть, оскільки перебували у щільному оточенні, а підмога, що йшла до вас, загинула...
— Я і досі не можу до кінця збагнути, як ми залишилися в живих. Адже дійсно, бійці з 3-го полку спецпризначення, що проривалися на допомогу, були розстріляні і нам залишалося надіятися лише на самих себе і Господа Бога.
— Тоді вже вся навколишня територія кишіла не лише терористами, а й російськими військовиками. Як вам удалося пробитися до своїх?
— Ворожими тилами ми пройшли, як потім підрахували, близько 60 км, потрапивши згодом у розташування наших військ під Многопіллям. Але пощастило не всім: чимало опинились у полоні, кількох поранених найманці вбили.
Я теж дістав поранення, яке, як потім сказали лікарі, було несумісним із життям. Але, слава Богу, вижив, провівши більше року у госпіталях. Лікарі витягли мене з того світу, за що я безмежно їм вдячний.
— Як сьогодні Вам живеться, Ігоре Володимировичу? Ви задоволені, що залишились у Збройних Силах? Це було Ваше прагнення продовжити службу?
— Звичайно. З проханням про це звернувся особисто до тодішнього міністра оборони Степана Полторака і він пішов назустріч, призначивши мене начальником Київського військового ліцею ім. Івана Богуна.
Чи задоволений я своїм сьогоднішнім статусом? Так: відчуваю, що Україна не кинула мене і тисячі таких, як я, напризволяще, знаю, що потрібен своїй країні і роблю все від мене залежне, аби майбутня військова еліта виховувалася на справжніх цінностях, виростала національно-свідомою, готовою не за страх, а за совість захищати Україну.
— Офіцери ліцею кажуть, що, прибравши з його території пам’ятник російському генералісімусу Суворову, Ви вже залишили свій слід в історії цього навчального закладу...
— Не знаю, хто так сказав, але передайте цій людині слова вдячності (усміхається). Насправді ж цього надто замало, щоб тебе пам’ятали і випускники ліцею, і твої колеги-офіцери.
Потрібно поліпшувати навчальний процес, особливо посилюючи військово-патріотичне виховання молодих людей, більшість з яких продовжують навчання у військових вишах. Це і намагаємося робити з командно-викладацьким складом ліцею.
Щодо пам’ятника Суворову. Скажіть, як могло так трапитися, що протягом десятиліть існування незалежної Української держави у посадовців не дійшли руки до того, щоб його прибрати? Навіть після російської агресії ніхто цього не робив.
Вам не здається парадоксальною ситуація, коли ліцей носить ім’я славного козацького полковника Івана Богуна, а на його території височить фігура Олександра Васильовича Суворова?
— Скажіть, а що буде на місці демонтованого Суворова? Чи воно пустуватиме?
— Сподіваюся, що у недалекому майбутньому це місце по праву займе пам’ятник Івану Богуну — видатному сину українського народу.

Спілкувався Сергій ЗЯТЬЄВ