Фактично після прямих нападів представників президентського Офісу на чолі з Андрієм Богданом на мера столиці Віталія Кличка, підкріплених рішенням Кабміну про доцільність відставки останнього з поста глави КМДА, загальноукраїнський політикум, не приховуючи, заговорив про спроби ручного управління Києвом у виконанні центральної влади.
Окрилені захмарними успіхами на президентських та парламентських виборах «слуги» наприкінці вересня зробили спробу підім’яти під себе ще й місцеве самоврядування.
Власне, не дивно, що розпочати вони вирішили саме зі столиці, де попри неабияку підтримку (13 мажоритарних виборчих округів на парламентських виборах виграли представники пропрезидентської партії) влада залишається в одного з головних опонентів так званої «молодої команди».
Віталій Кличко і сам ще — далеко не старий, та й прийшов у політику, певним чином, подібно до Володимира Зеленського. У тому сенсі, що для здобуття статусу впізнаваного в усій країні державного діяча йому не знадобилося проходити старі бюрократичні щаблі...
Але то — нюанси, котрі до суті справи не мають аж надто великого відношення. Принциповіше і набагато важливіше те, що Київ став першим місцем, де нова, як вона сама себе іменує, Зе-команда отримала чи не першу реальну відсіч своїм прагненням. Утім, краще про все — по порядку.
Боротьба за бюджет
Почнемо з банальних істин: за офіційною інформацією, цьогорічний бюджет Києва становить понад 62 мільярди гривень. І, як це не прикро, саме за них триває нині боротьба між громадою міста та Офісом Президента. І саме це — справжній та основний аргумент, який штовхає центральну владу будь-яким способом усунути чинного мера Віталія Кличка від керівництва столицею.
Не бажання подолати корупцію і навести порядок у місті, не добрі наміри ощасливити киян, як заявляють в ОП. Іде боротьба за бюджет. Саме тому центральна влада прагне якнайшвидше ухвалити новий закон про столицю й провести вибори до встановленого законом терміну.
Саме для цього влаштовано PR-кампанію проти Віталія Кличка в підконтрольних ЗМІ, фактично відсторонено його від посади голови КМДА та заблоковано роботу Київради. Втім, штурм столиці виявився не таким легким, як гадалося.
Справді, до Віталія Кличка може бути дуже багато запитань. Довіривши управління столицею своїм заступникам, він, можливо, не надто заглиблювався в поточні справи й відповідно не міг проконтролювати всю їхню діяльність. Тому закиди в непрозорості формування бюджету, незаконності виділення землі, корупції часто мають під собою підстави.
Але навіть при цьому не можна не відзначити, що упродовж останніх п’яти років столична інфраструктура змінилася в ліпший бік. І цей процес триває, навіть попри небувалий тиск з боку центральної влади.
Утім, цього разу йдеться навіть не про Віталія Кличка. Якщо загальноукраїнська влада поставила б за мету позбутися саме його, то операцію можна було би провести безболісно й законно. Лише дочекатися наступних легітимних виборів (тобто осені 2020-го) — і місто, де більшість мешканців на парламентських перегонах проголосувала за «слуг», могло підтримати кандидата від правлячої партії.
Багатьом киянам, врешті, як виявилося, байдуже, яка адміністрація для них щось робить: міська чи президентська. Але проблема цих «ігор» у тому, що в результаті буде, як свого часу висловлювався мер ще одного міста-мільйонника, «помножене на нуль» місцеве самоврядування та право киян самим визначати собі долю й обирати собі владу.
Тут варто нагадати, що самоврядування саме для Києва — це тисячолітня традиція. Чого вартий лише пам’ятний знак (один із найстаріших у столиці, до слова), встановлений у Києві в 1802-му. Він був зведений на честь повернення місту того року Магдебурзького права.
Тобто однієї з найпоширеніших правових систем міського самоврядування в Центральній Європі у часи Середньовіччя. Вперше Київ отримав його ще у XV столітті і відтоді так чи інакше завжди дотримувався усталин самоврядування.
Саме тому нинішня спроба усунути Віталія Кличка, зняття його з посади голови КМДА та ідея призначити будь-яку сторонню людину, яку не обирали мешканці міста, були сприйняті вкрай неоднозначно. Тим паче, таке вже було і не раз.
Найсвіжіший приклад датується 2010-м роком, коли міським головою був Леонід Черновецький. Тодішній Президент Віктор Янукович, усунувши його від справ, поставив цілком пристойного «менеджера» Олександра Попова. І саме з цим «добрим менеджером» «Беркут» зайшов на перший поверх КМДА й на сесію не пускали депутатів міськради від опозиційних фракцій.
А ще — дуже свіжі в пам’яті причини, з яких починалася Революція Гідності і яку роль відіграв у цьому «призначенець» тодішнього режиму.
Саме тому сьогодні всі чудово розуміють, що йдеться не про поганого менеджера й не про корупцію (до того ж порівнювати Віталія Кличка з Леонідом Черновецьким, меншою мірою, некоректно). У нинішньому протистоянні йдеться про спробу підім’яти весь Київ, відібрати право на самоврядування й заволодіти бюджетом.
Швидко добре
ловити бліх...
Бажаючи швидко усунути Віталія Кличка, нова команда припустилася, по суті, елементарної помилки. А саме — пішла звичним для себе шляхом бездоказових звинувачень в усіх можливих гріхах.
Але, на відміну від дострокових парламентських виборів, де депутати, по суті, «здалися без бою», тут «слуги» отримали неабиякий удар у відповідь. Віталій Кличко перейшов у контратаку і, по суті, став першим, хто дав хоч якусь відсіч.
Подальші події в державі, пов’язані з можливістю запровадження так званої «формули Штайнмайєра», розширили перелік таких відсічей. Принаймні, станом на сьогодні більшість обласних рад ухвалили рішення, де так чи інакше висловили сумнів у доцільності вести подальші перемовини, керуючись саме згаданою формулою. А відтак прямо чи опосередковано висловили незгоду з політикою Президента.
Чи пов’язано це з попереднім демаршем Віталія Кличка — сказати важко, але факт залишається фактом: столичний мер першим дав відсіч Президенту.
Подальші події (не пов’язані із застосуванням «формули Штайнмайєра», звісно) продемонстрували: президентська команда неабияк занервувала після такого спротиву від київського міського голови.
«Слуги» знову пішли в наступ, фактично паралізувавши роботу Київради. Дві фракції — «Єдність» і «Київська команда», одна з яких фактично була сателітом команди мера, а друга часто синхронно з нею голосувала, — раптом наприкінці вересня зірвали сесію.
Натомість на бік мера та його команди стали всі три опозиційні фракції включно зі «Свободою», яка його критикувала постійно і дуже жорстко, передусім за земельні справи. Як пояснили депутати, в даній ситуації значно важливішим є збереження самоврядування в столиці.
Після повторної безуспішної спроби скликати сесію Віталій Кличко, як відомо, вдався до дуже рішучого і водночас мудрого рішення. Він, ніби випереджаючи події, звернувся до парламенту з проханням розпустити Київраду й призначити дострокові вибори.
Для влади, яка на той момент усе ще «купалася в електоральній любові» (за загальноукраїнськими мірилами), такий поворот став несподіваним. Та, схоже, й досі остаточного рішення стосовно того, як виходити із ситуації, ще немає. Навіть попри попереднє ухвалення законопроекту про зміни до закону про столицю.
Нещодавно перший заступник голови пропрезидентської парламентської фракції Олександр Корнієнко заявив, що дострокові вибори у Києві у грудні 2019-го навряд чи можливі. І це — при тому, що раніше «слуги» вели мову навіть про листопад.
Тепер же один з їхніх очільників говорить таке: «Якщо говорити про 8 грудня, то, очевидно, ми вже не встигаємо. Оголошувати вибори потрібно буде окремою процедурою, що в короткі терміни малоймовірно».
Говорити, що це — остаточна перемога Віталія Кличка, звісно, не доводиться. Його опоненти — надто наполегливі, відтак, поза всякі сумніви, повторюватимуть свої нападки. Наприклад, нині вони серйозно розглядають можливість проведення позачергових місцевих виборів по всій Україні наступної весни.
До того ж ситуація бачиться ще більш сумною, коли усвідомити, які наслідки цих ігрищ очікує багатомільйонний Київ, де уже кілька тижнів, по суті, паралізовано міське самоврядування.
Чинний нині закон про столицю від 1999 року, звісно, був дуже й дуже компромісним. А тому справді, можливо, потребує вдосконалення. Ситуація, коли посади мера та голови виконавчої вертикалі міста розведені, а потім штучно склеєні, ненормальна.
Але запровадження такої моделі було вимушеним. Коротко нагадаємо, чому так сталося. Коли писали Конституцію 1996 року, постало питання визначення статусу Севастополя.
Україна цілком резонно не хотіла, щоб це місто на Кримському півострові мало повністю самостійного мера, маючи на те вагомі причини. Адже там стояв (та й досі стоїть) російський флот, там був проросійський електорат, тож дозволити обирати міського голову означало відчинити двері для можливого сепаратизму.
Тому вирішили трішечки політично схитрувати, надавши Києву та Севастополю статус окремих регіонів, відповідно з призначенням голів адміністрацій. У Севастополі навіть вибори не проводились. А в Києві посади мера та голови адміністрації фактично об’єднали, скориставшись формулою, коли Президент своїм указом призначає на посаду голови КМДА обраного громадою мера.
Пізніше таке зобов’язання Глави держави своїм вердиктом підтвердив і Конституційний Суд. І, як уже було сказано, цю схему було поламано у 2010-му руками Віктора Януковича, і відомо, чим це закінчилось...
Яка сьогодні мотивація в Києві, місті з тисячолітньою самоврядною традицією, робити це знову й призначати якогось підконтрольного Президентові чиновника, а не раз і назавжди усунути колізію, — питання риторичне.
У цивілізованому світі працює принцип самоврядування, коли міський голова очолює виконавчу гілку влади. Та й в Україні у всіх містах на її чолі стоїть мер. Утім, «слуги народу» так, звісно, не вважають. Проект змін до закону про столицю, який вони ухвалили минулого тижня, вражає некомпетентністю та брутальним бажанням узагалі знищити місцеве самоврядування.
«На мою думку, закон антиконституційний і сирий, — каже голова фракції «Свобода» в Київраді Юрій Сиротюк. — Адже він суперечить сам собі й здоровому глузду. Вони пишуть, що в Києві повинні бути районні ради й рішення про їхнє утворення має проголосувати міська рада. Але згідно з проектом вони мусять обиратися разом із міською радою. Сьогодні влада паралізувала міську раду, тому вона вже жодних рішень не ухвалить. Це означає, що районних рад не буде».
Звісно, усі тверезомислячі політики та громадські діячі чудово розуміють: згаданий законопроект відверто сигналізує, що команда чинного Президента банально побоюється непрогнозованих мешканців столиці України.
«Слуги» розуміють, що їхня прихильність від 21 липня — тимчасова. А відтак намагаються максимально перестрахувати себе від несподіванок. Вони здогадуються, що місто за визначенням дуже часто є опозиційним і його треба контролювати, розділивши виконавчу владу. А що таке дуалізм влади, відомо: постійний конфлікт і управлінський колапс.
* * *
З усього цього усе ж таки випливає доволі позитивний висновок. Якщо команда Президента хотіла зробити гірше Віталію Кличку, то, мабуть, вона таки прорахувалася. Нападки на нього, помножені на параліч міськради, — це реальний шанс чинному меру зберегти власну посаду. Або, принаймні, дати реальний шанс поборотися за неї іншим, не пропрезидентським, кандидатам.
Натомість якщо Віталій Кличко вистоїть, то може навіть стати лідером усієї української опозиції з непоганими політичними перспективами. До слова, подібний статус у нього вже був і то — зовсім недавно, якихось шість років тому...
Можливо, Віталій Кличко багато кому набив оскомину в місті. Але тільки відверті оптимісти повірять, що ті, хто прийде йому на заміну з подачі президентського Офісу, будуть кращими. Авторові цих рядків дуже хочеться вірити, що загальна чисельність таких «оптимістів» у столиці усе ще критично низька... Чи не так?
Ярослав ГАЛАТА
