Тягнули до останнього...
Достатньо згадати, як іще в останні дні серпня вся країна стала свідком низки дивних заяв представників влади, які спочатку оголосили, що полонені українці повернулися додому, а потім відмовилися від своїх слів.
Зокрема, відзначився генеральний прокурор Руслан Рябошапка, який чомусь поділився фейковим постом депутата Бучанської міської ради Анни Ісламової, котра написала, що обмін полоненими успішно завершився.
Невдовзі з’ясувалося, що Ісламова жодного стосунку до обміну полоненими не має і не володіє інформацією про обмін, а просто передруковує різні чутки, але було вже пізно. Це потрапило у ЗМІ, а сім’ї бранців та журналісти поїхали в аеропорт зустрічати визволених.
Однак того дня рідних вони так і не побачили. Сподівання виявилися марними. Було оголошено, що обмін переноситься на 3 вересня, але й цього дня нічого не відбулося. Стало зрозуміло, що з якихось причин домовленість про обмін зірвалася.
Причин затримки називалося кілька. Але найголовніша — нібито Росія наполягала на виданні кількох осіб, яких українська сторона обмінювати попервах не планувала. Так, за словами заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова, обмін був зірваний тому, що Путін в останній момент несподівано висунув нові умови.
«Довівши ситуацію до такої серйозної верхньої точки, він дав задній хід, поставивши нову умову — звільнити свідка у справі про збитий улітку 2014 року малайзійський «Боїнг». Це — дуже серйозна провокація, це — черговий злочин, який скоїв Путін», — заявив Умеров під час прес-конференції.
Буквально за кілька днів стало відомо, що під свідком мається на увазі командир ППО бойовиків «ДНР» у місті Сніжному Володимир Цемах, якого недавно захопили в полон українські спецслужби. Він вважається причетним до знищення малайзійського літака і, напевно, є цінним свідком у справі.
Зрештою, залишається сподіватися, що потрібну інформацію від Цемаха отримати усе ж таки вдалося. Офіційного підтвердження того, що допити було справді проведено, станом на сьогодні немає.
А от інший факт — що Росія наполягла таки на його видачі — вже сам по собі доводить, що офіційний Кремль визнає причетність Цемаха до справи й боїться відповідальності за збитий цивільний літак. Але хай там як, а сам факт, що росіяни зажадали видачі цього бойовика в останній момент, інакше як провокацією назвати складно.
Та, як мовиться, менше з тим. Зрештою, українські політв’язні усе ж таки повернулися додому і упродовж тижня, що минає, навіть доволі активно спілкувалися зі ЗМІ.
Вочевидь, зайвим буде нагадувати, що повернення українських громадян на Батьківщину з полону — це завжди гучна і радісна подія. На відміну від російської сторони, яка намагається не привертати зайвої уваги до таких заходів, в Україні завжди святкували звільнення своїх. І в променях цієї радості зазвичай охоче купалися представники тих чи інших політичних сил.
Скажімо, нинішньою вимушеною паузою сповна скористалися представники проросійських сил, а точніше кум Путіна Віктор Медведчук. Разом із партнером по партії «ОПЗЖ» Вадимом Рабіновичем він оперативно злітав до Москви й не пропустив нагоди попіаритися на полонених.
Розгорнутий сюжет про їхній візит до Росії та зустрічі з українськими в’язнями, як зазвичай, показали підконтрольні Медведчукові телеканали. А вже після повернення полонених ці самі канали подали інформацію так, що без візиту Медведчука до Росії ніякого обміну не відбулося б узагалі.
Тим часом у самій державі-агресорі затримку обмінного процесу пояснили усього-на-всього зміною схеми, за якою він мав бути проведений. Зокрема, російське видання «Коммерсантъ» із посиланням на свої джерела повідомило, що сторони попервах не змогли домовитися про юридичні підстави звільнення та передачі одна одній ув’язнених.
У результаті нібито був розроблений новий план, згідно з яким засуджені повернулися після президентських указів про їхнє помилування, а підслідні, яких ще не засудили, поїдуть в Україну та Росію з нотаріально завіреними копіями кримінальних справ. За злочини їх пізніше судитимуть заочно.
За словами росіян, це пов’язано з тим, що українська влада від самого початку визнавала кримінальне переслідування наших моряків незаконним, вимагаючи їх звільнення без будь-яких приводів та умов. Таким чином, отримавши копію, а не реальну справу, правоохоронним органам України не доведеться, як це передбачалося первісною схемою, припиняти кримінальне переслідування своїх же громадян.
В нас — герої. А в Росії хто?
Очевидно, що для Москви власні бранці мають набагато меншу цінність, ніж українські полонені для Києва. Саме тому питання обміну всі п’ять років конфлікту російська сторона розглядає як поступку українській і використовує виключно як привід для торгу. Тривалий час навіть залишалися невідомими прізвища людей, яких РФ хотіла отримати. Показовий приклад того, наскільки там не цікавляться своїми ж полоненими.
Зрештою, з 35 відправлених до Росії осіб, окрім уже згадуваного вище Цемаха, можна виділити учасника одеських подій 2 травня 2014-го Мефьодова, журналіста-пропагандиста Вишинського, а також двох кримчан — Максима Одинцова та Олександра Баранова. Вони раніше були українськими військовими, але потім зрадили присягу й отримали російські паспорти.
Решта — це переважно нікому не відомі люди, про яких у самій Росії ніколи й не згадували ні політики, ні журналісти. Своїх полонених РФ завжди соромилася, очевидно, розуміючи, за яких ганебних обставин вони потрапили до українських в’язниць.
Серед тих, кого забрала Росія, понад два десятки саме росіян, які визнали себе військовополоненими і написали листа до президента Путіна з проханням включити їх у списки на обмін.
Цікаво, що майже всі російські видання, які пишуть про це, вживають словосполучення «обмін полоненими», хоча згідно з офіційною російською версією між Україною та РФ немає воєнного конфлікту.
Як відомо, офіційна Москва вважає, що в нас п’ять років точиться громадянська війна, у якій Росія участі не бере. Виходить парадокс: війни ніби немає, а полонені є.
Утім, у Російській Федерації таким парадоксам, здається, вже давно ніхто не дивується. Ось і журналісти не обтяжують себе якимись поясненнями, пропонуючи читачеві самому шукати правду між рядків.
Зрештою, адвокат Микола Полозов, котрий доклав чимало зусиль для нинішнього повернення полонених в Україну, також звертає увагу на некоректності використання усталеного терміну.
«Цілком очевидно, що, по-перше, неправильно називати це обміном. Не існує такої юридичної категорії. Це — взаємне звільнення з обох сторін утримуваних осіб із різних процесуальних обставин: когось помилували, а комусь змінили запобіжний захід. Але факт залишається фактом — 35 осіб повернулися на Батьківщину», — підкреслює Полозов.
Вплив рішення Міжнародного трибуналу ООН
Важливо наголосити: більшість експертів вважають, що ключовим фактором у нинішньому звільненні стало рішення Міжнародного трибуналу ООН із морського права, після якого Кремль був загнаний у кут. Уже згадуваний Микола Полозов наполягає на тому, що після такого вердикту «Росія не могла не видати моряків, тому що невиконання рішення Трибуналу призвело б до введення серйозних санкцій проти неї зі сторони Заходу.
Але Кремлю вкрай важливо було артикулювати і називати все це не як виконання рішення наказу Трибуналу, а зберегти обличчя, додати у цей список ще кількох політичних в’язнів і назвати все це таким великим обміном.
Тому, звісно, що ми працювали на результат і нам було важливо, аби всі 24 захоплених українських військовослужбовці повернулися додому. Цього вдалося досягнути завдяки єдиній стратегії з їхнього звільнення, і я сподіваюся, що цей переговорний процес, який розпочався, буде продовжений».
Ще один показовий нюанс полягає в тому, що Росія відпустила військовополонених моряків, незаконно затриманих торік у листопаді в Керченській протоці, під особисту поруку українського Омбудсмена Людмили Денісової.
При цьому кримінальну справу проти моряків не припинено. Це обґрунтовано тим, що російська сторона опирається на пункт 119 рішення Трибуналу. Зокрема, Трибунал не заборонив Росії продовжувати цю кримінальну справу. Тому моряки досі залишаються в РФ у статусі обвинувачених і справа продовжується.
«Наразі ми зупинилися на стадії ознайомлення з матеріалами кримінальної справи, продовжує Микола Полозов. — У зв’язку з цим для моряків існує ризик того, що якщо вони не будуть з’являтися за викликом до суду чи до слідства, Росія може їх оголосити в розшук і навіть у міжнародний розшук.
Подальше розслідування щодо 24 українських моряків, вочевидь, залежатиме від продовження політичних перемовин стосовно цієї справи. Зрештою, Росія досі не виконала рішення Трибуналу щодо повернення захоплених кораблів. Таким чином, ці переговори будуть продовжуватися. А країна-агресор зобов’язана їх повернути, тому що це — ще один пункт Міжнародного трибуналу ООН.
І поки кораблі не повернуті, говорити про те, що його умови виконані, не можна. Питання повернення кораблів також буде вирішуватися безпосередньо під час подальших переговорів».
* * *
На завершення варто додати, що попри нинішній успіх досі у російських катівнях залишається 115 українських політв’язнів. Більшість із них — понад 80 осіб — кримські татари. І, звісно, вони також надіються, що зможуть повернутися на Батьківщину найближчим часом.
Окрім цього, 227 осіб незаконно утримуються в катівнях на окупованих територіях Донеччини й Луганщини. Відтак робота зі звільнення усіх бранців Кремля не припинятиметься й надалі.
Ярослав ГАЛАТА
