Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Вересень 30, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 20 Липень 2018 11:38

Декларація про суверенітет: фундамент чи компроміс, наслідки якого відчуваємо досі?

Rate this item
(0 votes)

Дата 16 липня 1990 року, мабуть, є зараз дещо незрозумілою для широкого загалу українців. Проте все просто: це був перший крок до Незалежності
Нібито це ще не було проголошення незалежності, а що ж тоді значить те саме словосполучення — «державний суверенітет»? Утім, це тільки ознака «короткої пам’яті» суспільства, яке вже не розрізняє подробиць у вирі подій 28 років, які минули по тому.
Але — і історики, і політики, і учасники тих подій надають факту проголошення державного суверенітету УРСР (а, хоч як крути, ця абревіатура використовується у тексті документа набагато частіше, ніж слово «Україна») ваги чи не ключового моменту на шляху до Незалежності. Відтак усе ж таки що значить цей документ та з якою метою Верховна Рада його прийняла?

Історична пастка, що стала виходом
Відома істина — у вирішальних історичних умовах треба діяти на свій страх та ризик. Для української державності це має неабияке значення. Щоб не заглиблюватися далеко, варто згадати хоча б події сторічної давнини.
Так, керманичі Української Народної Республіки прийняли багато дуже правильних та історично обґрунтованих документів — хоча б ті самі чотири Універсали, що окреслювали чітко, якою мала б стати українська самостійна держава, але от підкріпити це справами якось не вийшло.
Точніше — дії авторів тих самих Універсалів скоріше несли шкоду розбудові самостійності, ніж сприяли їй.
Наприкінці радянського періоду історії України питання стало руба: або зараз, або ніколи. Тобто якщо не зробити рішучого кроку, то КДБшна та партійнономенклатурна системи, що були куди більш досвідченими в політиці, переграли б без великих зусиль демократів та дисидентів усіх відтінків із різних областей України та в принципі протилежних політичних уподобань.
Але — історична ситуація була створена — вперше в історії України Верховна Рада була обрана не однопартійною, в її складі були ті, кого до цього неможливо було уявити там узагалі.
Колишній «смертник» Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл та брати Горині — з одного боку, а з іншого — наприклад, зі Сходу України викладач Володимир Гриньов та «комсомолець» Філенко, звичайні комуністи — як Олександр Мороз та, власне, й Леонід Кравчук або такі персонажі — як той самий Сергій Цеков та Микола Багров із Криму, які після березня 2014 року відкрито вітали анексію Криму та долучилися до окупаційної влади.
Всі вони були тоді народними депутатами України — й прийняли документ, що став поворотним, але у змісті якого відбились усі їх політичні відмінності.

Хто ж тягнув канат?
Перше і головне — Декларація була ухвалена конституційною більшістю — 355 голосів при чотирьох проти та одному, що утримався. Здається, рідкісна одностайність, але не можна не помітити відсутності майже ста осіб від загального складу.
Ну що говорити — ті самі партійні кадри та частина «червоних директорів» проігнорували засідання — і зрозуміло чому: а яка буде реакція з Москви?
До речі, ця обставина була недрібною. Як згадував про ці дні Герой України Левко Лук’яненко: «Реально коли взяти 125 у «Народній раді», решта — комуністична. Та решта поділилася приблизно на три частини.
Була невелика частина російських шовіністів або наших українських перевертнів, які були категорично проти незалежності України. Була, може, й такої більшості, тільки ближче до нас. Вони швиденько пішли до «Народної ради», фактично були нашими однодумцями.
Велика частина була — ну, вагалися люди. Знаєте, нові явища, демократія зміцнюється. Вони вагалися. І для цих, хто вагався, мало велике значення, що в Росії проголосили Декларацію про державний суверенітет Росії. Це для них було благословення» (Радіо «Свобода», 17 липня 2010 р.).
Отже, певна частина депутатівкомуністів вирішила: якщо у Москві приймають щось про державний суверенітет, то й «нам можна» (Декларація про державний суверенітет РРФСР була прийнята 12 червня 1990 року). Що ж, звичний комплекс малоросійства, але в цьому випадку він зіграв на користь Україні.
Звичайно, правий і інший Герой України — Леонід Кравчук, який зауважує, що текст Декларації готувався все ж таки в ЦК КПУ.
«Для історії дуже важливо знати одну річ, що проект Декларації був написаний у стінах ЦК Компартії України. В Компартії України вже визрівали ідеї суверенітету.
Скажімо, в 1989 році пленум ЦК прийняв постанову про економічний суверенітет України. У 1989 році! Тоді це був вибух для Москви.
Ми в Компартії вже поділилися на консерваторів і націоналпатріотів, точніше на націоналкомуністів. На голосування це вплинуло» (це теж «Радіо «Свобода», 17 липня 2010 р.). Тож Декларація була таким собі результатом непростого компромісу.

Що ж удалося?
Коли читаєш текст Декларації про державний суверенітет зараз, не відпускає якесь подвійне відчуття: здається, тези очевидні та прості. Але сказані вони були тоді вперше.
Наприклад, така досі не до кінця всіма визнана справа, як самовизначення української нації, — а цей розділ є першим у документі та визначає очевидну істину: «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення».
Так, звичайно, потім політики та громадяни прийшли до більш широкого формулювання «Український народ», що й записаний у Конституції — але із самого початку у самовизначення нації вкладався не етнічний, а політичний сенс, коли не кров та приналежність до етносу, а держава об’єднує людей.
І це — суто європейський підхід, до якого українські політики дійшли вже 1990 року. Жодних ознак дискримінаційних обмежень щодо культури, мов чи якихось інших гуманітарних потреб висунуто не було, а народом України визначалися громадяни всіх національностей.
Те саме — і про економіку: було гарантовано, що все майно має перебувати під управлінням та у власності саме республіканської влади, та саме Київ буде визначати, куди, кому та за скільки продавати, надсилати чи навпаки — купувати.
Не менш недвозначними були й параграфи про міжнародну співпрацю та зовнішню безпеку: говорилося про відродження самостійної української дипломатії, не бути муляжем, як у часи «Міністерства закордонних справ УРСР», а реально представляти інтереси республіки у світі.
Що ж до армії та системи держбезпеки — то, хоч й обережно, але проголошувалося: Збройні Сили та апарат держбезпеки мають бути і бути самостійними у прийнятті рішень.
Отже, якщо обернутися назад на ці 28 років по тому, то доходиш висновку: все це — зроблено, реалізовано. Нехай із величезними втратами — часу та, що найбільш гірко, тисяч життів громадян України — але зроблено. І зворотного шляху вже просто немає.
Як констатував відомий правник Віктор Мусіяка: «Важко переоцінити Декларацію про державний суверенітет та її значення для України. Проте проголосити — це одне, а виконувати — інше. Необхідно постійно наповнювати змістом саме поняття «Декларація про незалежність», «державний суверенітет».
Це значить демонструвати здатність жити своїм життям, своїм розумом, своїми силами і задіяти весь арсенал та всі можливості, які є у держави». («День», 17 липня 2013 р.)

Але — не без «дьогтю»
Звісно, кожен документ має свої вади: знайти ідеальні формулювання часом не вдавалося й в більш історично відомих текстах. Судити попередників — справа цікава, але не дуже красива, втім, ми всетаки позначимо: а що в Декларації було прописано не зовсім чітко, дало приводи для ревізії якихось трактовок не на користь історичного вибору нації?
Такі параграфи є. Наприклад, сама невідповідність назви документа та його змісту: в «шапці» — Україна, а по тексту — майже скрізь УРСР. Так, це був компроміс, адже комуністи (а їх була більшість) просто б не голосували за інше формулювання.
Але — скільки ми чули потім про те, що от, бачте — в Декларації ніхто УРСР не скасував, а значить — усе інше незаконно (тобто і Акт проголошення незалежності, і референдум, і Конституція).
Так, усі, хто це говорив, зараз на маргінесі або ходять на допити чи в СБУ, чи в ГПУ — усі ці Вітренки, Симоненки, Марченки...
Звісно, найбільш контраверсійним був пункт про нейтралітет та позаблоковий статус держави — він сьогодні трактується ворогами України як прийняте Верховною Радою зобов’язання завжди бути з Москвою, тобто й не говорити про рух до НАТО. За цей «гачок» п’ята колона чіпляється постійно, розводячи чергові балачки про «Україні потрібен мир за будьяку ціну».
А ще — система «влади рад» на місцях також 28 років тому була закріплена і за весь цей час не змінена як за назвою, так й за сутністю. Хоч як це прикро, але влада дрібних чиновників та власників майна (колишніх партократів та колишніх директорів колгоспів чи заводів), що стали главами РДА, міськими головами та олігархами районного чи обласного масштабу — все ще існує в реальності незалежної України.
Чотири з половиною роки, які минули від Революції Гідності, уже подарували Україні не тільки надію, але й можливість вивільнитися з цих «обійм минулого».
Роботи ще багато, але розпочато децентралізацію — це перший, може, не до кінця рішучий та масштабний, але реальний крок для зміни змісту безпосередньої влади на місцях за формою, а потім — і якісної зміни персон у владі.
Такі різні історичні уже діячі, як Кравчук, Лук’яненко, Мороз, Чорновіл, недарма тоді відстояли Декларацію про державний суверенітет України. Щось виправляти та уточнювати випадає їх наступникам.
Але було задано вектор, на якому Акт 24 серпня 1991 року — це наступний крок, і це — історичний процес, який не можна зупинити. А іншої дороги в України просто немає.

Віктор ЧОПА, Укрінформ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».