Друга — заява міністра закордонних справ Угорщини Петера Сійярто про нібито три «удари» з боку України, до яких він відносить український Закон про освіту, скасування «Закону Ківалова — Колесніченка» і тепер-от президентський проект змін до Закону України «Про громадянство України».
Після ухвалення останнього законопроекту стане можливим позбавлення українського громадянства (однією з підстав для втрати громадянства України згідно із запропонованим законопроектом стане «використання виборчого або іншого права, наданого іноземним громадянством». — Ред.). На думку Петера Сійярто, це призведе до «чергового загострення у відносинах між країнами».
Звідси і наші запитання:
1. Чи може Україна якось «утихомирити» Угорщину в міжнародній юридичній площині, приміром подати на неї позов до Суду Європейського Союзу за погрози щодо блокування її євроатлантичних прагнень або попросити допомоги колег у НАТО і ЄС, щоб вони вплинули на агресивну позицію Угорщини?
2. Якщо такої змоги в України нема, то що в такому випадку робити Києву з Будапештом?
Укрінформу відповідають:
Богдан Яременко, український дипломат і політик, голова правління «Майдану закордонних справ»:
«Для мене вся ця ситуація радше ознака нездатності української держави, ніж якихось особливих угорських злих проявів. Угорські демарші у вигляді перешкоджання проведенню засідання комісії Україна — НАТО можуть сприйматися проблемою лише з точки зору типового українського підходу — фетішизації заходів високого рівня, зведення зовнішньої політики до питань самітів, політичного туризму і заяв.
Угорці правильно розуміють, що насправді болить і важливо для України, — і тиснуть на рану. При цьому вони ніде не переступають рамки дозволеного, використовуючи демократичні процедури в НАТО так, як це дозволено. Але у зв’язку з цим у мене виникають два запитання:
Перше — а які програми співробітництва України з НАТО зупинені, призупинені, не можуть реалізовуватися з огляду на позицію Угорщини? Відповідь очевидна — все йде як завжди.
У співробітництві з НАТО, реформуванні сектора безпеки та оборони проблемою є українська некомпетентність, бюрократизм, корумпованість. І зовсім не Угорщина.
Отже, Угорщина не є проблемою з точки зору підготовки України до відсічі збройній агресії Росії. І це, на мою думку, головне.
Друге — а які питання у відповідь на угорський тиск створила українська дипломатія для торгу? Ми знайшли ту голку, на кінці якої «смерть угорським зазіханням»? Не менш очевидна відповідь — ні.
Натомість ми зробили іншу велику помилку — або повірили, або поводимося так, ніби повірили, що проблеми з Угорщиною зводяться до питання про Закон про освіту.
Тому вихід із ситуації непростий, але існує, і, як на мене, навіть цілком очевидний.
По-перше, взяти під контроль ситуацію з угорським впливом на Закарпатті. Звичайно, без того, щоб допустити іншу серйозну помилку — зробити частину свого населення (українських угорців) заручниками протистояння між урядами двох сусідніх країн.
По-друге, взяти паузу в діалозі з угорцями, не давати їм підстав вважати, що їх дипломатичні трюки будь-яким чином справляють на нас враження.
По-третє, знайти тему або створити проблему (або запропонувати вирішення складної проблеми), яка буде важливою для угорської влади, що дозволило б зняти напругу (поторгуватися навколо вирішення нинішньої кризи).
Ну і знову — реформувати, реформувати і ще раз реформувати оборонний і безпековий сектори. НАТО і без самітів нам у поміч».
Сергій Борщевський, дипломат, експерт Центру досліджень Росії:
«Треба затямити раз і назавжди: країна — не дівчина, яка прагне подобатись усім. Комусь незалежність України не до вподоби. Хтось воліє бачити її слабкою, нездатною усвідомлювати й відстоювати свої інтереси.
Але насправді кожна країна діє виходячи з власних інтересів. Головне при цьому — не порушувати норм міжнародного права, як це робить, скажімо, Росія, яка ставить свої інтереси вище цих норм.
На місці представників української влади варто утриматися від аматорських спроб залагоджувати щось шляхом міжвідомчих переговорів. Маю на увазі такі абсолютно непрофесійні спроби порозумітися з угорською стороною з боку міністра Л. Гриневич.
Відносини з Угорщиною мають розглядатися комплексно, з урахуванням усіх чинників. Ось міністр закордонних справ Угорщини заявляє про три «удари» з боку України, до яких він відносить український Закон про освіту, скасування «Закону Ківалова — Колесніченка» і тепер-от законопроект про заборону подвійного громадянства.
Усі три акти є актами внутрішнього законодавства, регламентують життя громадян України і саме їхнє коментування угорським міністром є втручанням у внутрішні справи України.
Як маємо діяти?
По-перше, час тут працює на Україну, оскільки в середині таких структур, як НАТО та ЄС, глухе невдоволення Угорщиною буде лише зростати.
По-друге, практика міжнародних відносин має широкий інструментарій приведення до тями. Від відмови в підтримці певних ініціатив і певних кандидатур на рівні міжнародних організацій до перегляду певних двосторонніх документів.
Слід дзеркально переглянути перелік мов меншин, щодо яких наша держав взяла зобов’язання при ратифікації Європейської мовної хартії. Що я маю на увазі? Якщо Румунія при ратифікації цього документа взяла відповідні зобов’язання щодо української мови на своїй території, то й Україна зафіксувала свої зобов’язання щодо румунської мови.
А от Росія, скажімо, взагалі не є стороною Хартії. Отже, Україна повинна зафіксувати застереження, що зобов’язання стосовно російської мови стануть чинними для неї після набуття чинності Хартії для Росії з урахуванням відповідного положення щодо української мови в Росії.
Те саме стосується ще низки мов, у тому числі угорської. Нагадаю, Угорщина ратифікувала Хартію, взявши зобов’язання щодо шести мов. Української серед них немає.
Отже, як і у випадку з російською мовою, ми просто мусимо зробити відповідне застереження. Наріжним каменем, на якому будуються міжнародні відносини, є принцип взаємності».
Геннадій Друзенко, юрист-міжнародник:
«Напевно, в даному разі хтось пригадає ситуацію з Нідерландами, котрі свого часу блокували асоціацію України, але потім, нібито в силу різних зовнішніх обставин, змінили позицію і таки дали своє добро.
Скажу прямо — це невдалий приклад. Тому що лише після того, як усі вимоги Нідерландів до ЄС щодо асоціації з Україною виконали, тобто коли вони (нідерландці. — Ред.) виграли поступки для себе, їхній парламент остаточно затвердив Угоду.
Тоді, може, ЄС і НАТО якось вплинуть на позицію Угорщини? А з якого це дива Євросоюз чи НАТО тиснутимуть на країну-члена, щоб вирішити проблему того, хто не є таким? Ба більш, Будапешт не порушує ніяких міжнародних угод. Відтак не вони, а ми повинні думати, як розмінюватися з Угорщиною.
І в даному разі потрібно бути практиком, а не формальним ідеалістом. А практика говорить, що воювати на всі фронти — це абсолютно абсурдно. Я завжди говорив і повторюся знову, що треба брати за приклад мудрих державців Франкліна Рузвельта і Вінстона Черчілля.
Очевидно, їм було не дуже приємно сидіти за одним столом із тираном Йосипом Сталіном, жертвами якого стали мільйони людей. Попри те коаліція спрацювала, перемогти Гітлера вдалося.
Так і нам потрібно пам’ятати: якщо хочемо результату, а не просто відстоювати принципи, то треба згуртувати всі сили на одному фронті, визначати пріоритетного ворога, а з усіма іншими в цей час дружити чи, принаймні, намагатися знаходити спільну мову і домовлятися.
І в даному разі не варто забувати, що Україна набагато більше залежить від Угорщини, ніж Угорщина від України, і з цього, на жаль, треба виходити. Думаю, в тому ж мовному питанні, яке стало вже принциповим, можна подумати про підзаконні акти, які дещо видозмінюють застосування закону.
Ні до чого не закликаю, але завжди можна знайти без зміни принципової норми таку інтерпретацію, яка задовольнить обидві сторони.
Що стосується скасування Закону «Ківалова — Колесніченка», то, безумовно, його давно потрібно було скасовувати, але робити це паралельно з прийняттям іншого закону, який би враховував інтереси не тільки титульної нації, а й інтереси нацменшин.
Що ж маємо на сьогодні? Конституційний Суд скасував закон і лишився правовий вакуум, який потрібно якнайшвидше заповнювати.
Ну а що стосується громадянства... Нині більшість західних країн вводять подвійне, так зване полігромадянство. Натомість Україна робить усе за радянським принципом».
Опитав Мирослав ЛІСКОВИЧ,
Укрінформ
