Конституція закріплювала створення незалежної української козацької держави, а також розподіл державної влади на законодавчу (представлену Генеральною Радою), виконавчу (гетьман та його уряд) і судову (представлену Генеральним Судом). Визнавалося право міст на самоврядування, право соціального захисту малозабезпечених. Конституція Пилипа Орлика діяла на Правобережній Україні недовго — до 1714 року. Проте, на думку фахівців, це була перша європейська конституція у сучасному її розумінні.
Відтак про конституційний процес забули на добрих півтора століття. А у другій половині ХІХ та на початку ХХ віку в Україні з’являлися публіцистичні праці, які можна назвати прообразами конституції. Автором однієї з таких праць був член КирилоМефодіївського братства Григорій Андрузький. Його робота називалася «Начерки Конституції Республіки» (1846–1847 рр.) — вона проголошувала, що Україна є суверенним державним утворенням у конфедерації слов’янських народів.
У 1884 році Михайло Драгоманов видав працю «Вольный Союз — Вільна Спілка», де пропонував реорганізувати царську Росію у федеративну республіку, громадянам якої були б забезпечені особисті та політичні права.
У травні 1905 року Михайлом Грушевським опубліковано статтю «Конституційне питання і українство в Росії», де розвинуті аналогічні тези децентралізації Російської імперії та конституційногоправового будівництва в Україні. У тому ж таки 1905 році Микола Міхновський представляє власний «Основний закон Самостійної України — спілки народу українського». Праця Міхновського передбачала повну незалежність нашої держави.
Після 1917 року конституційний процес в Україні набуває більш конкретних рис. 17 березня 1917го створюється Центральна Рада, головою якої було обрано Михайла Грушевського. Центральна Рада організовує скликання Всеукраїнського Національного Конгресу, який проходить 17–21 квітня 1917 року в Києві. Конгрес ухвалює рішення поставити перед майбутнім російським урядом питання про федеративний устрій Росії та надання Україні права автономії.
За час свого існування Центральна Рада приймає декілька універсалів, якими проголошує, зокрема, утворення Української Народної Республіки (УНР) та побудову відносин із Росією на федеративних засадах. 29 квітня 1918 року відбувається сесія Центральної Ради, на якій приймається Конституція УНР і обирається президент республіки — Михайло Грушевський.
Проте у той же день за підтримки Німеччини до влади приходить Павло Скоропадський, який проголошує себе гетьманом України та видає «Грамоту до всього українського народу». Цим документом він скасовує всі акти, прийняті Центральною Радою, зокрема Конституцію УНР.
Однак уже з 1919 року в Україні панує влада більшовиків, котра затверджує нову конституцію. Її засадничий принцип — це диктатура пролетаріату та заява України про «повну солідарність з існуючими радянськими республіками і про рішення вступити з ними у найтісніше політичне об’єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції». Цей документ зазнав деяких змін у зв’язку зі створенням у 1922 році СРСР та ухвалення за два роки Конституції цієї країни.
Наступною віхою стала так звана сталінська Конституція, прийнята в Радянському Союзі у 1936 році. На її основі була написана та затверджена (у 1937му) Конституція УРСР. Цей документ на словах гарантував громадянам республіки всю широту прав та свобод — рівність усіх націй, загальне виборче право тощо. Само собою зрозуміло, що у ті часи подібні засади державотворення лишалися суто декларативними.
Що ж стосується побудови відносин по лінії «центр — периферія», то тут Москва перебирала на себе більшість можливостей. Конституція УРСР від 1937 року максимально зменшувала повноваження республіканських органів та зводила до мінімуму кількість республіканських наркоматів.
Ще через сорок років — у 1977му — Україна отримала свою останню радянську Конституцію. Вона не надто відрізнялася від документа 30х років і не спричинила принципових змін у державному та суспільному житті республіки.

Курс — на Не­за­леж­ність
З початком горбачовської перебудови та перших центробіжних тенденцій у СРСР конституційний процес в Україні набув зовсім інших рис. 16 липня 1990 року Верховна Рада першого скликання ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, яка проголошувала незалежність «як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».
Декларація про суверенітет визначала, що Україна є самостійною у вирішенні будьяких питань державного життя та запроваджує власне громадянство. Говорилось у документі й про те, що наша держава сама визначає свій економічний статус, вирішує питання науки, освіти, «культурного і духовного розвитку української нації», має власні Збройні Сили та як суб’єкт міжнародного права здійснює «безпосередні зносини з іншими державами».
Що ж стосується відносин з рештою радянських республік, то їх держава будує на основі договорів, «укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги та невтручання у внутрішні справи».
Як бачимо, це було іще не проголошення повної Незалежності України, але значний крок у даному напрямку. 16 липня 1990 року за Декларацію про суверенітет проголосували 355 народних депутатів, що становило більш ніж переконливу конституційну більшість. За рік по тому, коли у Росії почався відомий антигорбачовський путч, президія Верховної Ради УРСР прийняла заяву про те, що вона не визнає московського ГКЧП, а натомість скликає позачергову сесію українського парламенту.
Саме на цій сесії світ побачив документ надзвичайної історичної ваги, двадцятип’ятиріччя якого ми відзначатимемо незабаром, — «Акт проголошення незалежності України».
Акт ґрунтувався на простій і зрозумілій тезі — проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежною демократичною державою. З моменту прийняття Акта в Україні діяла лише її Конституція, закони і постанови уряду та інші законодавчі акти республіки. На підтвердження цього рішення Верховної Ради УРСР 1 грудня 1991 року було проведено всеукраїнський референдум, більшість учасників котрого проголосувала за Незалежність України.

Кон­сти­ту­цій­не між­се­зон­ня
Проте надалі Україна жила без власної Конституції. Конституційний процес загальмував, і лише під загрозою розпуску Верховної Ради представники різних політичних сил були змушені шукати компроміс. Тож 28 червня 1996 року після 2 діб напруженої безперервної роботи Верховна Рада ухвалила Конституцію України, чий 20річний ювілей ми й святкуватимемо незабаром.
У своєму первинному вигляді Конституція 1996 року проіснувала до кінця 2004го, а тоді була віддана на поталу гострій політичній кризі, пов’язаній із тим, що протистояння на виборах президента України (на яких за головне крісло країни змагалися Віктор Ющенко та Віктор Янукович) зайшло у глухий кут.
Аби вирішити цю проблему, 8 грудня 2004 року парламент ухвалив відомий Закон № 2222IV «Про внесення змін до Конституції України» та (в пакеті до нього) постанову про внесення змін до Закону про вибори президента (ці зміни дозволили провести переголосування 2го туру волевиявлення). У той же день тодішній очільник держави Леонід Кучма підписав обидва документи.
Зміни до Конституції передбачали перехід від президентськопарламентської до парламентськопрезидентської форми правління, формування уряду коаліцією депутатських фракцій, продовження терміну повноважень Верховної Ради до п’яти років. Треба сказати, що в такому вигляді наш Основний Закон функціонував без особливих успіхів — труднощі з його застосуванням виникали на кожному кроці. У свою чергу, це змушувало багатьох політиків заявляти, що первинна редакція Конституції була виписана значно досконаліше.
Проте зовсім не ця досконалість призвела до того, що після приходу до влади Віктора Януковича Конституційний Суд України визнав політичну реформу та відповідні зміни до законодавства такими, що не відповідають Конституції України. Мотивація КС полягала в тому, що ухвалення Закону № 2222IV супроводжувалося порушенням процедури його розгляду та прийняття. Простіше кажучи, через шість років після запровадження політичної реформи та через 14 років після прийняття першої Конституції Незалежної України КС поновив чинність Основного Закону 1996 року.
Утім, навіть у ті часи було очевидно, що з відновленням «старого» Основного Закону все далеко не так просто. Ситуація 2010 року докорінно відрізнялася від ситуації 1996го. Багато хто з опозиційних політиків, експертів та фахівців із конституційного права невтомно підкреслював, що з поверненням до формату 1996 року Україна опинилась у ситуації тотального правового колапсу.
Позаторішнє повернення до конституційної редакції 2004го також можна назвати небездоганним з правової точки зору. Однак саме те політикоправове рішення дозволило вивести державу із суцільного ступора, в який її ввів попередній президентутікач.
Нині тривають як підготовка та ухвалення найрізноманітніших конституційних змін, так і дискусії стосовно доцільності подібної корекції. Найсвіжіше парламентське рішення датується 2 червня. Саме тоді було внесено зміни до Основного Закону в частині правосуддя.
Утім, найбільша «міна уповільненої дії» закладена в інший документ — можливі зміни в частині децентралізації. Нагадаємо, в першому читанні цей документ побачив світ ще торік у серпні. Але після чергового «соломонового» рішення конституційних суддів стосовно поняття «наступна чергова парламентська сесія» Верховній Раді дозволено вносити конституційні зміни фактично будьколи. А це, у свою чергу, означає, що в Основному Законі цілком можуть з’явитися положення про особливий статус нині непідконтрольних нашій державі територій.
Власне, от у такий непростий час вітчизняна Конституція й відзначатиме свій доволі поважний ювілей. За цей час документ пережив справді доволі багато усіляких потрясінь. Та й ті, що чекають його попереду,— не менш суттєві. Головне, щоб у гонитві за політичною доцільністю в нас не загубилася головна мета, котра по ідеї мусить закладатися в будьякий державний акт: добробут нації. Хоча... Український народ до численних політичних маніпуляцій уже точно давно звик... Тому з Днем Конституції вас, панове!
Ярослав ГАЛАТА