А станом на сьогодні у штабах ключових кандидатів у президенти особливу увагу приділяють проведенню кампанії саме на сході. Дуже важливо, щоб якомога більше людей, котрі нині з різних причин живуть під гаслами «Я не визнаю нинішню центральну владу», усвідомили: їхній потенційний похід на виборчі дільниці і є тим механізмом, який дасть можливість цю владу змінювати.
Власне, навіть серед найбільших активістів Майдану удень з вогнем не відшукаєш людей, котрі вважають, що спосіб повалення Віктора Януковича був ідеальним. Хоч яким би революційним був запал простих українців, більшість із них воліли б мати шанс змінювати владу саме на виборах. І не майданівці довели ситуацію в державі до того, що єдиним механізмом повалення режиму виявилося всенародне повстання.
Підготовка до нинішніх виборів ускладнюється ще й тим, що кампанія відбувається, фактично, в умовах оголошеної війни Україні з боку Росії. Цей факт формує відповідну патріотичну риторику серед більшості кандидатів, котрі реально претендують якщо й не на перемогу, то, принаймні, на гучну заявку про себе.
Цікаво також, що до втечі з країни Віктора Януковича всі розмови про потенційні вибори зводилися до того, скільки опозиційних кандидатів протистоятимуть на той момент чинному главі держави у 2015 році. У тому, що конкурентів з провладного табору у Януковича не буде, не сумнівався ніхто.
А тепер на з’їзді Партії регіонів делегати голосували відразу за кількох претендентів. Хоча навіть серед самих «регіоналів» побутує думка, що котрийсь із їхніх однопартійців, у кращому разі, фінішує на умовно призовому третьому місці, що подарує йому лише сяке-таке моральне задоволення...

Напівпрогнозований стрибок
Зрозуміло, що президентська кампанія ще здатна подарувати Україні та її громадянам чимало сюрпризів. Хоча б тому, що нинішні соціологічні заміри не дають жодному з претендентів навіть третини загальнодержавної підтримки. Чверть громадян нібито готова голосувати за Петра Порошенка, і зараз він є головним претендентом на перемогу.
Петро Порошенко настільки осмілів, що минулого вікенду навіть висловив обережний прогноз про можливість своєї перемоги вже в першому турі. Зрозуміло, що, окрім нього самого, подібний оптимізм ніхто вголос не озвучував, хоча зростання електоральної підтримки у пана Порошенка справді відбувалося досить стрімко. Ще наприкінці минулого року, коли про можливість дострокових президентських виборів говорили лише найбільші відчайдухи, Порошенко посідав четверте місце за рівнем потенційної підтримки, при цьому маючи в запасі лише 8–10 відсотків голосів.
Вочевидь, нинішнє зростання рейтингу власника «Рошену» пояснюється його чи не найпослідовнішою поведінкою під час революції. На відміну від Віталія Кличка, Арсенія Яценюка та Олега Тягнибока, від Порошенка ніхто не очікував, скажімо, заяви про підтримку єдиного кандидата.
Порошенко сприймався як політик, котрий підтримує Майдан і робить для загального успіху все, що в його силах. Це — і позиція «П’ятого каналу», власником якого є Порошенко. Це — і його поїздки за кордон з метою максимально правдивого інформування про події в Києві та інших українських містах. Це — і послідовна позиція Порошенка стосовно необхідності підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом...
Враховуючи усе це, можна констатувати, що нині Петро Порошенко перебрав на себе частину симпатій тих людей, котрі не дочекалися очікуваних для суспільства кроків від трьох опозиційних лідерів. Більше того, враховуючи менталітет багатьох українців, котрі досить часто підтримують найсильнішого, можна не сумніватися, що найближчим часом симпатиків у Порошенка ще побільшає. Причому, статися це може абсолютно не залежно від реальних кроків самого кандидата.

Відмова від амбіцій
Такі суспільні настрої найкраще відчули окремі представники штабу Віталія Кличка та партії «УДАР». Саме тому Кличко й став єдиним із доволі рейтингових політиків, котрий відмовився балотуватися. І це при тому, що, на момент ухвалення ним такого рішення, саме Кличко посідав другу сходинку в загальноукраїнських рейтингах.
Отже, маємо ще один прецедент нинішньої президентської кампанії: свої зусилля поєднали двоє найпопулярніших політиків. Досі такого в Україні ще не було. Бо, скажімо, коли у 2004 році Юлія Тимошенко підтримувала Віктора Ющенка, вона, згідно із соціологічними опитуваннями, посідала третє–четверте місце за популярністю.
Як завжди, коли в державі виникає якесь нове явище, в суспільстві починається дискусія. Отож політологи розгорнули неабиякі суперечки з приводу того, чи правильно зробив Віталій Кличко, відмовившись від намірів іти в президенти?
Однозначної відповіді на це запитання, вочевидь, ми так і не отримаємо. Можна наводити багато аргументів як за, так і проти такого вчинку колишнього боксера. Прихильники відмови Кличка балотуватися вказують, передусім, на необхідність набуття ним більшого політичного досвіду.
Власне, більшість оглядачів уже не перший рік наголошує на тому, що цього самого досвіду Кличку наразі бракує. А тому було б доречно йому спробувати свої сили на іншій, не настільки високій посаді. Кличко саме так нині й зробив, знову подавшись підкорювати столичні політичні вершини.
Справді, похід у мери стане для Віталія Кличка вже третім. Два попередні рази — у 2006 та 2008-му — він поступився «найкосмічнішому» очільнику Києва Леоніду Черновецькому. Нині ж у Кличка є всі шанси перемогти і продовжити свою політичну кар’єру за західними зразками, про котрі він так любить говорити.
Водночас, якщо Кличко знову зазнає невдачі, його політична кар’єра може стрімко покотитися донизу. Саме це — ключовий аргумент тих аналітиків, котрі вважають помилкою його відмову йти у президенти. Мовляв, Кличко позбавив громадян можливості обирати, умовно кажучи, між політиками старої та нової генерації. І тепер президентом України обов’язково стане Петро Порошенко або Юлія Тимошенко — обоє діячі, що «прописалися» в українському політикумі дуже давно.
Ці аргументи — також не бездоганні. По-перше, Віталій Кличко — також не такий уже й новачок у політиці. Як уже було сказано, так чи інакше, він бере участь у політичному житті України понад вісім років. По-друге, навіть за умови балотування Кличка на найвищу посаду в країні, його вихід, принаймні, до другого туру також не був гарантований.
Так, на момент ухвалення Кличком рішення, він був другим за популярністю політичним діячем. Але станом на кінець березня за нього готові були голосувати лише дев’ять відсотків громадян. А ще півтора-два місяці тому його рейтинг доходив до 20 відсотків.
Таке стрімке зниження популярності, вочевидь, пояснюється нерішучістю усієї тодішньої «опозиційної трійки». Бо, скажімо, лідер «Свободи» Олег Тягнибок втратив ще більше. Що ж до Арсенія Яценюка, то йому поталанило найбільше. Від президентських амбіцій його позбавила Юлія Тимошенко, а нинішні рейтинги Арсенія Петровича залежатимуть тільки від стану економіки в державі. Що поробиш, прем’єрська посада до того зобов’язує...
Повертаючись до Віталія Кличка, можна сказати, що він особисто чи його найближче оточення не схотіли розглядати президентську кампанію лише як своєрідну пробу сил. Принцип «не наздожену, то хоча б зігріюся» — явно не для людини, котра десятки разів відчувала смак перемоги у спорті. Саме тому нині Кличку-політику варто якомога менше звертати увагу на суперечки, пов’язані з його кроком, а зосередитися на боротьбі за посаду столичного градоначальника. Що він, здається, і має намір робити найближчим часом.

На старі позиції?
Третьою за популярністю в державі нині є Юлія Тимошенко. Згідно із соціологічними опитуваннями, її готові підтримати вісім відсотків громадян України. Цифра не надто вражає, однак, як запевняють прибічники Юлії Володимирівни, вона неодмінно зростатиме, і то — уже найближчим часом.
Мовляв, Тимошенко ще не вела активної кампанії, а робити це вона уміє. До того ж упродовж перебування за ґратами лідерка «Батьківщини» явно скучила за активними діями...
Водночас, не можна не помітити, що коли Тимошенко ще не була на волі, її рейтинг був вищим — 15–17 відсотків. Пояснити нинішнє падіння популярності екс-прем’єр-міністра можна кількома факторами. Найголовніший зводиться до того, що люди, котрі творили нинішню революцію, виступали, передусім, за звільнення Юлії Тимошенко. У цьому майданівці були єдині. Коли ж доходило до дискусій з приводу її потенційного президентства, то тут однозначність кудись зникала. Як влучно відзначив один колега, гаслом Майдану було «Юлі — волю!», а не «Юлі — владу!»
Багатьом громадянам не надто сподобалася й поведінка Тимошенко відразу після її звільнення. Мовляв, забагато вона брала на себе, заявляючи, що якби вона була на Майдані, то Україні, можливо, вдалося б уникнути смертей, поранень та погромів...
Власне, такий осад нікуди не подівся й зараз. Тому Юлії Тимошенко, вочевидь, було б варто вести свою кампанію так, щоб громадяни перестали її сприймати як яскравого політичного індивідуаліста. Але питання в тому, що Тимошенко інакше, мабуть, просто не вміє. От і виходить, що повернути старих перевірених симпатиків, вона, мабуть, спроможна. А от залучитися підтримкою нових... Утім, зачекаємо до 25 травня.

Втрачені ілюзії
Від колишньої влади, як уже було сказано, до влади майбутньої рвуться відразу кілька претендентів. Переконливіше від інших виглядають Сергій Тігіпко та Михайло Добкін. І якщо сім відсотків підтримки в першого, це — виключно його власні заслуги, то 4% другого є нічим іншим, як «шлейфом» офіційного висуванця ПР. Вочевидь, був би на місці Добкіна будь-хто, він також мав би не меншу кількість симпатиків.
Саме тому нині головна інтрига для колись всесильних «регіоналів» полягає в тому, хто з названих кандидатів — Тігіпко чи Добкін — 25 травня опиниться на третьому місці. Сергій Леонідович, пригадується, уже має «бронзу» попередніх президентських перегонів. Тому нині він може просто повторити це сумнівне досягнення.
Що ж до Добкіна, то його результат немало залежатиме від того, наскільки масово на вибори прийдуть мешканці східних областей, передусім Харківської, де Михайло Маркович усе ж таки має, скажімо так, власну, а не лише партійну популярність.
Не варто забувати, що в президенти подався і найтрадиційніший кандидат — лідер КПУ Петро Симоненко. Для нього це — четверта кампанія, що є повторенням досягнення ще одного «лівого» кандидата, багаторічного голови соціалістів Олександра Мороза, котрий цього разу, нарешті, вирішив не балотуватися.
Решта кандидатів, хоча й не є надто рейтинговими, також здатні піднести певні сюрпризи. Скажімо, є свій чіткий електорат в екс-міністра оборони Анатолія Гриценка, від якого, до речі, може залежати остаточний політичний розклад під час другого туру виборів.
Здатна згуртувати певну кількість симпатиків і Ольга Богомолець. Вона багатьма сприймається як найбільш «майданний» висуванець. До того ж під час проведення найсвіжішого соцопитування її прізвища не було серед тоді ще потенційних кандидатів.
А от тих, хто досі не визначився з вибором, було майже 20 відсотків. Плюс — близько десяти тих, хто поки що не підтримує жодного претендента... Словом, поле для діяльності у кандидатів — доволі широке. Було б бажання правильно його «засівати»...

Ярослав ГАЛАТА