Ви жодного разу не були за останні чотири роки на Донбасі? У вас немає рідних, знайомих серед бійців АТО, які б розповіли, що там відбувається? Ви досі сумніваєтеся, що проти України воюють не тільки місцеві зайди, а й підрозділи регулярної російської армії?
Тоді завітайте до Національного військово-історичного музею України, де розгорнута експозиція «Збройні Сили на захисті суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості України».
«Комусь потрібно було бути першими...»
Весна 2014-го. У Києві ще вирує Майдан, а у Кремлі, чиї «зелені чоловічки» з’явились у Криму, вже точать зуби і на материкову Україну. Знають, що зі 120 тисяч військовослужбовців Збройних Сил лише 6 тисяч готові дати рішучу відсіч. Решта — «обмежено боєготові».
Щедро профінансовані російськими господарями такі ж «чоловічки» з’являються і на Донбасі. Згуртувавшись в озброєні до зубів банди, окуповують місто за містом, село за селом, не знаючи, що незабаром втікатимуть од українського війська як перелякані зайці від мисливця.
Наша армія у рекордно стислі строки стає на ноги і вже влітку починає звільняти — один за одним — населені пункти. Здається, ще кілька тижнів і над «столицями» так званих ДНР і ЛНР майорітимуть українські прапори.
Москва розуміє: ситуація, що складається, не на її користь: там усе більше розуміють, що місцеві сепаратисти ось-ось «завалять справу». І, згадавши досвід своїх попередників — більшовицьких вождів, які трьома війнами йшли на Українську Народну Республіку на початку минулого століття, кидають їм на допомогу регулярну армію.
Я проходжу залою, де кожен експонат — це новітня історія Української держави, здається, від них ще тхне димом і попелом згарищ, на яких їх знайшли пошуковці. Ось переді мною особисті речі офіцерів та солдатів, які обороняли Савур-могилу. Зокрема, шолом полковника Петра Потєхіна, який, навіть пробитий осколками, врятував йому життя.
А ось наспіх складений офіцером список вояків-добровольців 25-ї повітряно-десантної бригади, які тоді боронили цю висоту: С. Стегар, В. Самойлов, В. Кандела, О. Славін, Д. Міщенко, Д. Перевязник. Полковник Потєхін не примушував їх іти на неї, розуміючи, що це квиток в один бік. Але вони пішли, теж розуміючи, що зворотної дороги бути не може. Для трьох із них так і сталося...
— Тоді ми не думали про високі матерії, — згадує ті спекотні дні Петро Геннадійович. — Тому й і пішли. Чи вчинив би я так сьогодні? Мабуть, що так...
Поруч — особисті речі луганчанина, чемпіона світу і 3-разового чемпіона Європи з пауерліфтингу Темура Юлдашева. Він теж захищав цю висоту і загинув, допомагаючи евакуювати поранених бійців.
Організатори експозиції не приховують правди про найбільш трагічні дні для нашої армії. Ось, наприклад, стенд, який стисло відображає історію утворення так званого Іловайського котла: ту ви побачите фотознімки героїв, пошкоджені бронепластини «броніків», знайдені на місцях кровопролитних боїв. А ще — дізнаєтеся, що починаючи з червня 2014-го розпочалася військова операція з блокування українсько-російського кордону.
Мета — припинити проникнення з протилежної сторони російських найманців, які побажали просувати на чужій землі так званий руський мир. У Донецькій області вона здійснювалася силами 24-ї, 51-ї і 72-ї окремих механізованих і 79-ї аеромобільної бригад. Переважна більшість військовослужбовців складалася з учорашніх механізаторів, учителів, не підготовлених як слід до ведення бойових дій: часу для цього було обмаль.
11 липня українське угруповання піддалося масованому артилерійському вогню з території Росії. Невдовзі кілька диверсійно-розвідувальних груп бойовиків прорвали сполучення між нашими військами. В результаті утворилося кілька так званих котлів. Для деблокування наших хлопців було утворене ударне угруповання з підрозділів 30-ї механізованої бригади, а також 25-ї та 95-ї аеромобільних.
Водночас на підтримку своїх «молодших братів» прийшли так звані російські добровольці, перетнувши неконтрольований українською стороною державний кордон. А в ніч із 23-го на 24 серпня 2014 року його перетнули і підрозділи російських збройних сил...
«Ми там, щоб вони не були тут...»
Усе світове співтовариство знає, що на сході нашої країни воює російська армія. Українська держава надала цьому факту десятки незаперечних доказів, продемонструвавши полонених спецпризначенців та інших їхніх співвітчизників. Натомість офіційна Москва вперто заперечує свою присутність на українській землі.
Відвідавши експозицію «Збройні Сили на захисті суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості України», я зайвий раз переконався, як російські можновладці уміють брехати. Адже побачив шеврони, інші російські символи, які вказують, що влітку 2014-го нашу країну окуповували силами 247-го десантно-штурмового полку, 6-ї і 291-ї артилерійської і танкової бригад та інших. Усього 12 частин! А поруч — прапори так званих ДНР і ЛНР, інші їхні «символи»...
Це вони, «браві російські вояки», як називає їх міністр оборони Росії Сергій Шойгу, розстрілювали наших захисників, порушивши не лише міжнародні конвенції і договори, які регламентують ведення війни, а й людські.
Обгоріле Євангеліє, яке було у нашого солдата і знайдене в урочищі «Червона поляна», зайве тому підтвердження: тут російські спецпризначенці розстріляли колону 40-го батальйону «Кривбас» та батальйонно-тактичну групу 51-ї механізованої бригади, які виходили з оточення. До речі, за мотивами цього Євангелія польський художник-іконописець Хуберг Кампоя написав ікону «Не бійтеся».
Шолом, бронежилет і куртка полковника Павла Пивоваренка — командира 51-ї бригади, який особисто виводив своїх бійців з Іловайського котла, можливо, теж колись послужать речовим доказом у Гаазькому трибуналі. Адже і Павла Васильовича та чимало його підлеглих теж знищили «визволителі України».
Підрозділи, якими командував полковник, визволили понад 20 міст і сіл Донбасу, у тому числі Лисичанськ і Сєверодонецьк. Тривалий час доля офіцера була невідомою: недоброзичливці навіть стверджували, що він перейшов на бік сепаратистів. Але правда про цю мужню людину врешті-решт узяла гору: сьогодні він покоїться на Лук’янівському кладовищі.
Президент України «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагородив полковника Павла Пивоваренка орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня. Посмертно.
Із сусіднього стенду на мене дивляться кіборги — захисники Донецького аеропорту: Дмитро Фурдик, Дмитро Скляров, Андрій Гаврилюк, В’ячеслав Мельник, Руслан Кононенко, Віталій Гасюк та десятки інших їхніх побратимів.
Дивлюся на ці мужні обличчя і згадую свого друга Андрія Гаврилюка, наче знову чую його слова під час нашої останньої зустрічі, коли він приїжджав у відпустку. На запитання, чи не шкодує, що потрапив у таке гаряче місце, Андрій відповів:
— Ні. Ми там, щоб вони не були тут...
А ось особисті речі командира 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь» Олександра Гуменюка, спецпризначенця полковника В’ячеслава Галви. А також наймолодшого загиблого вояка — 18-літнього Георгія Тороповського, «афганця» та «чорнобильця», добровольця батальйону «Айдар» Миколи Личака, інших військовиків.
Особливе місце в експозиції займають особисті речі загиблих добровольців «Грузинського легіону» та командира міжнародного миротворчого батальйону ім. Джохара Дудаєва.
Експозицію «Збройні Сили на захисті суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості України» відвідали десятки тисяч людей. І не лише жителів столиці, а й інших міст і сіл України, побували тут і закордонні гості.
Сергій ЗЯТЬЄВ
