Україна туристична
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Серпень 06, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 01 Серпень 2014 03:00

Край звіданих скарбів. Не всіх

Rate this item
(0 votes)

Хто у го­ри, а хто у до­ли
— Тернопілля спочатку дивує, а потім зачаровує, — каже Олена Зеленко, віце-президент Асоціації журналістів «Туристичний прес-клуб України». — Коли тільки-но почуєш від місцевих дослідників, що в їхньому регіоні налічується майже півтисячі старовинних замків, фортець, монастирів, оборонних храмів, то усвідомлюєш, що навіть затятим любителям старожитностей місяця не вистачить, аби їх хоча б оглянути.
Край знаменитий і відомий усьому християнському світу Успенською Почаївською лаврою, Зарваницьким Марійським духовним центром, Язловецьким монастирем зібрання сестер-непорочниць. Там у будь-яку пору року і погоду тисячі пілігримів з усіх-усюд.
На дива багаті й гори, назва яких дуже солодка — Медобори. Вони значно розтяглися вздовж області, тому зручні для туристичних походів, відпочинку. Спитайте будь-кого із школярів — і вони вам розкажуть про гірську геологічну, ботанічну, пташину дивовижу, де росте та коли розцвітає квітка-легенда — неопалима купина (ясенець білий).


Медики порадять у тій місцині набиратися здоров’я. Не марно ж публіка зі слабкими суглобами, захворюваннями нервово-судинної чи шлунково-кишкової систем, почувши слово «Медобори», одразу хоче в санаторій. Ті ж, у кого міцний дух і тіло, періодично «прочісують» найбільші на планеті гіпсові печери та другі за величиною — карстові.


Фай­не міс­то Тер­но­піль
Так нині називається популярний фестиваль. Зазвичай, численні учасники та гості про завершений згадують до наступного. А от про 1540 р., коли вперше в документах згадали місцевість Тернопілля, завжди розповідають малечі й дорослим під час екскурсій.
Найдавніша пам’ятка, з якою, до речі, пов’язана ота перша письмова згадка, — замок, який польський король Сигізмунд І доручив власникові землі — краківському каштеляну Яну Тарновському — звести як фортецю, бо мала захищати від зовнішніх ворогів і бути форпостом колонізації галицьких земель. Пригод і драм траплялося чимало. Остання, знищена 1672 р. турками, перетворила фортецю на руїну. Майже через півтора століття все відродили у формі й вигляді палацу. Нині він, світлий і загосподарьований, є однією з окрас міста.
Ян Тарновський доклав рук і серця ще й до появи на суходолі величезного, красивого, фактично вічного ставу. Народилася ця оаза відпочинку теж давненько — в 1548 році.
На плесі ставу влаштовують чемпіонати з водно-моторного спорту, на берегах традиційно святкують день міста. Набережну, що зливається з парком Т. Шевченка, острівцями, фонтанами, дитячими майданчиками, літньою естрадою, де відбуваються концерти й розваги, зазвичай, «окуповують» місцеві та приїжджі. Особливо людно під час фестивалів. Подейкують, що публіка вже по-серйозному готується до «Галицької дефіляди».
При нагоді, знайдіть вільний час і сходіть у парк з незвичною назвою — «Національне відродження». 36 років тому на 54 га землі почали надавати життя 60-м різновидам дерев і кущів. Коли все прижилося й забуяло, вирішили за зразком прибалтійських співочих амфітеатрів звести своє, перше в Україні, Співоче поле. Відтоді, від 1986-го, там влаштовують грандіозні свята, де лунає безліч пісень.
Звісно, про всі принади одразу не розкажеш. У тернополян, як і у всіх, є свої проблеми та негаразди, однак вони намагаються, принаймні в центральній частині міста, тримати марку якості послуг, стандартів, цін. Голодними і втомленими прибульці не бувають. Затишних кафе, ресторанів не бракує. Там із симпатією, усмішкою і навіть гумором запрошують клієнтів та пропонують смаколики з присмаком особливостей національної кухні. Місцянам потрібна робота і клієнти, а туристам — відпочинок і задоволення. Тутешні очільники обіцяють незабаром туристичні справи добре пожвавити, бо Тернопіль і Люблін домовилися про співпрацю в цій галузі.


У Зба­ра­жі — «Криш­та­ле­ва цег­ла»
У центрі області є скромний райцентр із нескромними, тобто могутніми принадами. Називається він ще з 1211 року Збаражем і нині входить до списку 39 міст України з найбільшою кількістю історичних пам’яток. Головний осередок його романтичності і привабливості — Національний заповідник «Замки Тернопілля».
Зазвичай, першим приймає численних гостей «дитя» італійського зодчого Вінченцо Скамоцці — Збаразький замок. Коли брати Кшиштоф і Юрій Збаразькі споруджували його (1626–1631 рр.), ніхто й гадки не мав, що після численних війн то з поляками, то з татарами, вже у ХХІ ст. відроджений замок перетвориться на мирний символ героїчної історії та стане принадою для вітчизняних та іноземних туристів. Особливо людно під час традиційного свята на початку сезону відпочинку та мандрів.
У такі дні там збираються та змагаються козаки, лицарі. Строї, зброя, прийоми — як під час справжніх боїв. Емоції вирують також у живописців, що без своїх творів туди не їздять. Народних майстрів теж не бракує. Вони навіть встигають навчити гончарних чи інших примудростей численну публіку. Втомлених і голодних підживлює бар-ресторан «Легенда», а готель «Гетьман» надає прихисток. Усе це не розташовано на звичній площі чи вулиці, а в самому замку. Є надія, що подібних затишних куточків буде більше. Ентузіазму у співробітників вистачає, грошей бракує.
За час існування заповідника, тобто від 1994 р., у його володіння ввійшло 11 оборонно-фортифікаційних споруд. Вони своїми назвами зачаровували, приміром, Вишнівецький палац, костел бернардинів, церква Преображення Господнього та інші, а виглядом благали «врятуйте, відреставруйте, в боргу не залишимось». Саме цим уже 20 років співробітники і займаються.
До 2008-го державним коштом встигли «оживити» 25 замків. Відтоді грошей немає, бо заповідник перейшов у підпорядкування Міністерства культури. (Реклама – шукаєте якісні меблі для своєї оселі? перейдіть за посиланням корпусная мебель харьков.)
Збаразькому замку пощастило — він у чудовій формі. Коли пройдетеся й подивитеся на вишуканість інтер’єрів, рідкісні старовинні європейські меблі, а якщо захочете, то й обвінчаєтеся в одному з 20-ти експозиційних залів, потім розслабитеся в жовтій чи зеленій вітальні, то зрозумієте, за що торік у польському Любліні його музейні фахівці одержали приз «Кришталева цегла».

 

Нобелівського лауреата Ш. Агнона породив Бучач і... Гоголь
Емоційний приз перепав і мені, коли фактично на якусь мить опинилася в бистрині та глибині. Саме тоді зрозуміла, чому на ізраїльській купюрі в 50 шекелів зображений портрет Шмуеля Агнона. Заінтригувала?
Почну з того, що слова «бистрина, глибінь, вода напровесні» старослов’янською мовою означають «бучач». Через особливості довкілля отаку назву — Бучач у середньовіччі отримало нинішнє 15-тисячне визнане місто-музей. Ще один його ранг — райцентр на півдні Тернопільщини. Маленьке, стареньке, а ще й бідненьке особливо люблять і цінують ті, хто там народився, мешкав, а потім опинився назавжди за кордоном.
Найяскравішою особистістю ХХ ст. Бучач вважає свого земляка, класика світової літератури Шмуеля Йосефа Агнона (справжнє прізвище Чачкес), котрий «за глибоко оригінальне мистецтво оповідати, навіяне єврейськими народними мотивами», в 1966 році став лауреатом Нобелівської премії. Усіх, хто потрапляє в місто, ведуть до старої кам’яниці, де жив знаменитий земляк, показують старовинний двір, де сучасна молодь влаштувала своєрідний театрально-виставковий центр, із знанням різноманітних деталей розповідають біографію письменника. Наприклад, про те, що свої перші твори юний Чачкес друкував у бучацькій і львівській газетах, а згодом, уже як нобелівський лауреат, сказав, що особливо на його творчість впливала манера письма Миколи Гоголя.
Місцеві перерахують назви романів, у яких письменник оспівав Бучач, річку Стрипу, поділяться враженнями про них. Особливий сентимент до «Гостя на одну ніч». Знають чимало й про життя-буття в Палестині, Німеччині, Ізраїлі, про спочинок у Єрусалимі. Такі деталі дуже зворушують і викликають повагу, як і благородні вчинки сучасних емігрантів.
Уперше, неподалік від будинку Агнона, побачила у вишуканому інтер’єрі благородного Успенського костелу 1763 р., дітищі графа Потоцького, вцілілі роботи славнозвісного скульптора І. Пінзеля та його учнів. Зараз усю пам’ятку реставрують польські майстри на кошти, зібрані іноземцями, уродженцями міста. Про тих, хто вклав душу й гроші в благородну справу, повідомляє мармурова дошка, прикріплена в центральному нефі храму.
Шкода, немає спонсорів для порятунку унікальної 1750 р. споруди — ратуші, яка не має аналогів в архітектурі України ХVІІІ ст. Як свідчить «Історія українського мистецтва», зодчий Бернард Меретин поставив будівлю так досконало, що вона сприймається однаково виразно і з майдану, і з прилеглих високих пагорбів. Зібраністю, витонченістю пропорцій, закінченістю деталей, декором, оздобами ратуша, на думку вчених, уписалася в межу між архітектурою й скульптурою. Таланту до цього доклав знову ж таки І. Пінзель. Його скульптурами увінчані стовпи парапету.
На жаль, уся ця краса вже п’ять років у своєрідних ґратах — металевих лісах. Спочатку керівництво захотіло й пообіцяло відреставрувати барокову пам’ятку, а потім покинуло її — грошей забракло. Здається, надовго. Ратуша, переживши війни та нашестя, нинішню кризу може не пережити й складе компанію руїнам бучацького замку. Щоправда, він на два століття старший від ратуші. Тож не баріться, а їдьте в Бучач і обов’язково з фотоапаратом. Старожитності треба встигнути хоча б зафотографувати.


Побачити Почаївську лавру охочих не бракує
У Почаїв, Зарваницю, Язлівець нікого запрошувати не треба. Туди з давніх-давен християнський люд кличе Бог і Матір Божа. До них, хто їде, а хто, як паломник, пішки йде гріхи замолювати, просити поради й захисту.
Такі устремління сприяють і духовному розвитку, і роботі причетних до тургалузі працівників. Чимало вітчизняних турфірм об’єднують програми й допомагають вояжерам зазирнути у минувшину та Богу помолитися.
Найвідомішою серед православних і просто мандрівників вважається Свято-Успенська Почаївська лавра. Її 16 церков, резиденція архімандрита, дзвіниця, братський корпус та духовна семінарія входять до спеціального турмаршруту «Святими місцями України». Не все і не завжди доступне для пілігримів, тож більшість із них, як і ми, з натхненням слухали розповіді молодого гіда, монаха о. Андрія, та роздивлялися Успенський собор (1771–1783 р.) видатного архітектора І. Гофмана, Троїцький (1906 р.) теж знаменитого зодчого, А. Щусева, котрий пізніше спроектував ще й мавзолей Леніна, а також насолоджувалися мозаїчним панно на південному фасаді цього собору, виконаним за ескізом М. Реріха.
Тоді ж і побачили велетенські, блискучі мозаїчні композиції, котрі складають румунські майстри для нового храму. Вдалося й підійти до головних лаврських святинь — стопи Богоматері з цілющим джерелом, ікони Божої Матері та мощей святих Іова й Амфілохія.


Ста­ро­дав­ні Бе­ре­жа­ни щейчу­до­твор­ні
Опільській Швейцарії на берегах річки Золота Липа — потужному місту Бережани нині у фінансовому плані не щастить. Природну, історичну, мистецьку, християнську спадщину за день не охопиш. Вона багатюща. Щоб відродити її, тобто те, що народилося ще за часів Галицько-Волинського князівства, одного оптимізму замало. Потрібні хоча б спонсори.
Туристи, потрапивши в Бережани, одразу звертають увагу: там немає жодної вулички без ексклюзиву, який, на жаль, як і самі вулиці, ледь животіє. Душа болить, коли бачиш на межі руйнації споруди, їхні оздоби, ліпнину. Прикро, відродитися не допомагає постанова Кабінету Міністрів України № 1508 від 17.11.2001 р. про оголошення комплексу пам’яток Бережан Державним історико-архітектурним заповідником і внесення самого міста до переліку історичних населених місць України.
Усю красу й велич «на плаву» тримають ентузіасти-музейники та... чудотворний образ Матері Божої Бережанської й мощі св. Івана Хрестителя в церкві Св. Трійці на Ринковій площі. Цей відроджений храм ХVІІ ст. зберігає стільки інформації про людей, котрі його зводили, охороняли, робили знаменитим на події і вчинки, порятунок парафіян, що порожнім він ніколи не буває.


Не бу­ває до­ро­ги до хра­му, як­що хра­му не­має в ду­ші...
Із такою ж метою й бажанням гріхи спокутувати ходять майже півтора століття у село Зарваницю на Тернопільщині сотні тисяч прочан. Духовне серце села — чудотворні ікони Божої Матері, Розіп’ятого Спасителя й джерело з цілющою водою.
Заснування поселення пов’язують саме з образом Богоматері, що, за легендою, з’явився київському монаху уві сні. Згодом для ікони звели там капличку. Нині вона міститься в місцевій парафіяльній церкві Пресвятої Трійці й належить до найдавніших в Україні.
Це добре знають навіть у Римі. 1867 року Папа Пій ІХ коронував образ і надав Зарваниці відпустового значення. Відтоді християни з усього світу відвідують оце святе місце. Хоч кого спитай, кожен розповість про події, проблеми, негаразди, що випали на долю святині. З радістю згадують 1980-й, коли Зарваниця відродилася як могутній духовний центр. Її злетом стало будівництво величного собору Зарваницької Матері Божої. В архітектурних формах об’єдналася сучасність із традиціями українського зодчества.
Символом усього комплексу стала чотириярусна дзвіниця. Вона й гуртує паству. Люди знають, що «відпусти» — проще покаяння, замолювання гріхів — там відбуваються від дня Святого Юра й до Покрови, тобто від 6 травня до 14 жовтня.
Олена СЕДИК

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».