Надія Адамчук-Чала як член благодійної організації «Діти — наше майбутнє» після лекції запросила учасників клубу «До зірок», зокрема учнів київської школи І–ІІІ ступенів № 169 з малозабезпечених сімей, на благодійний обід до одного з McDonald’s Києва. Поки діти розважалися й ласували солодощами, ми розмовляли з Надією Адамчук-Чалою.
Отож знайомтеся. Надія Адамчук-Чала народилась у Києві. 1992 року закінчила Київський національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова. Ступінь кандидата біологічних наук отримала під час роботи в Центральному ботанічному саду ім. М. М. Гришка Національної академії наук України.
Працює в Інституті мікробіології і вірусології ім. Д. К. Заболотного НАН України. У 33 роки отримала премію Президента України за роботу «Гравічутливість рослин на клітинному і молекулярному рівнях».
Одружена. Має доньку і сина.
Вона мала шанс першою в незалежній Україні підкорити космос. Ні, вона не програла у відборі польоту до зірок Леонідові Каденюку. Вона досягла вершин в іншій сфері діяльності.
— Пані Надіє, будь ласка, поясніть Ваше захоплення біологією, зокрема ботанікою й мікробіологією. Знаю, що Ваші батьки працювали також у цій галузі. А ось потяг до космосу — звідки?
— Так, мама — біолог і дотепер працює в школі. Батько (на жаль, уже покійний) — інженер-механік сільськогосподарської техніки. Усе якось само по собі збіглося.
У той час, коли 1994 року було підписано міждержавну угоду про спільну підготовку астронавтів України і США, я саме працювала над дисертацією щодо структурно-функційної організації клітин в умовах мікрогравітації та кліностатування у Єлизавети Львівни Кордюм (член-кореспондент НАН України, заввідділу клітинної біології, анатомії, морфології рослин Інституту ботаніки імені Миколи Холодного). Зі своїми науковими результатами я доповідала на конференції у Брістолі, потім на асамблеї в Бірмінгемі.
Моїми дослідженнями зацікавилися космобіологи Великої Британії, на наукових зустрічах я познайомилася з американськими колегами. А згодом мені з Христиною Чабан з Інституту Карпат запропонували проходити відбір у загоні астронавтів.
З обох наших пар тоді відібрали чоловіків — Леоніда Каденюка і Ярослава Пустового. Вони своє завдання виконали, а я переключилася на наукову програму. Досліджувала ультраструктуру клітин мезофілу після експонації рослини на борту космічного корабля «Коламбія».
2003 року, коли той самий корабель вибухнув з усім екіпажем і люди, яких я знала особисто, загинули, навіть частинки їх на землі немає, то це була катастрофа, переосмислення колосальне. А контейнери, з якими літали (вони теж досліджували мохи), знайшли аж у Каліфорнії, по них показували досліди, були результати.
— Мені доводилося читати, що Ви були вимушені перервати підготовку до польотів на кораблях систем Space Shuttle і повернулися в Україну, не пройшовши відбору через медичні показники. Хтось твердив про непорозуміння з психологом, хтось вважав за недолік — відсутність шкідливих звичок (Ви не вживаєте алкоголю, не курите сигарет, не маєте досвіду боротьби зі стресом)...
То як Ви без жодного досвіду стрибків із парашутом та польотів опинилися в четвірці, яка потрапила до Америки на підготовку?
— Космонавтом може стати будь-хто, якщо відповідатиме певним вимогам. У мене була добра фізична підготовка. Я виступала за збірну з плавання свого університету. Доріжкою, яка змінює кут нахилу, пробігла краще, ніж американські астронавтки. І біометрія м’язів була краща. Зуби взагалі чудові (радянські срібні пломби антисептичні, а між полімером і дентином можуть бути мікроорганізми, які в умовах космосу стають агресивними).
А от чим я налякала американського психолога, не знаю. Київський психолог мене пропустив. Я — позитивна. Політично грамотна. Це вже потім зрозуміла, що радянські люди вміли думати одне, говорити інше, а робити третє. Занадто велика гнучкість.
У мене в житті не було нічого такого екстремального. Звичайнісінька киянка, яка вчилася на відмінно й отримала в університеті диплом із відзнакою, а тепер просто в групі біокосмічних дослідників. Мене питають: кількість годин нальоту на літаку — немає, тільки пасажиркою літала. А скільки у вас стрибків із парашутом? Після декількох таких запитань я жартувала, що за мною тільки балетна школа.
Хоч насправді в житті проходиш через такі стресові ситуації: підйом до живого вулкана на Північних Курилах (це викиди попелу і каміння, треба зорієнтуватися за секунди); долина гейзерів — стежина, а трохи відступишся — провалля (бачили по дорозі шматки вареного ведмедя). Що ще екстремальніше може бути? Хіба що життя довкола нас.
— Якось Ви розповідали про шторм в океані. Підкреслили, що після того жодні випробування не страшні...
— Так, долати надскладні завдання для майбутніх космічних польотів мені довелось у США. Але бути тільки розумним для цього замало. Людину немов вивертають навиворіт, оглядають кожен сантиметр тіла, перевіряють функціонування всіх систем організму.
Наприклад, я повинна була декілька годин просидіти у мішку, який у разі аварії використовують астронавти. Це випробування далося важче, аніж підступна для багатьох перевірка на вертушці для тренування вестибулярного апарата.
Якось на тихоокеанському судні потрапила у триденний шторм силою 7–8 балів. У кожної людини своя реакція на такі перепади. Я ж замість хворобливого стану стала відчувати неабиякий приплив енергії.
— І все ж Ви не втрачаєте надії побувати в космосі, до того ж уже маєте досвід стрибків із парашутом, сертифікат аквалангіста. Чому так прагнете в космос?
— Цікавість усіх штовхає на якісь пригоди. От є така фраза: страшно цікаво! То страшно чи цікаво? Якщо відверто, то після катастрофи «Коламбії» 2003 року я інакше на це все подивилася. Зараз маю зовсім інші цілі. Мені цікавіше відправити робота на якийсь астероїд із золотом, платиною, діамантами, щоб він звідти привіз зразки. Бо все-таки польоти в космос — це дуже ризиковано.
Коли починаєш дізнаватись у колег, які проблеми виникають після польоту, то вже зважуєш, чи варто летіти. Я цілком згодна з канадцями, що космос треба спочатку зробити безпечним для людини, а вже потім туди «пертися». На Землі теж є дуже багато цікавого.
— Пані Надіє, Ви впевнені, що людству доведеться шукати родючі ґрунти за межами Землі. Наскільки це далека перспектива?
— Вихід людини за межі Землі буде вимушеним. Людей багато, ресурси вичерпні, нам доведеться опановувати, може, спочатку, океанічний світ. А потім Місяць — точно. Уже знайшли печери, де можна заховатись. Але це ще далека перспектива.
Спочатку треба навчитися добре організовувати життя на Землі, а потім уже вирушати на інші планети. Можна порушувати будь-які соціальні закони, але закони природи і гравітації неможливо.
Мене дивує, коли проектують якісь модулі на поверхні Марса — там же шалені вітри, 300 м/с, гори (Олімпус — 27 км), перепади температури, немає атмосфери, тому що нема магнітосфери, шалені потоки радіації. То хіба закопатись у ґрунт і там сидіти в печерах, тунелях.
А харчування? Це буде молекулярна кухня. Яблуня на Марсі не виросте, дерево буде, як ліана. Хіба ананасам там сприятливі умови: багато окисів заліза у ґрунтах, як у тропічних країнах, дуже низький рівень освітлення.
— Пані Надіє, Ви — науковець України чи світу? Ви так часто працюєте за кордоном...
— Звісно, я — український науковець. Тому що нам виїжджати кудись на постійну роботу — це зіткнутись із шаленою конкуренцією наших західних колег. Пакистанці, індійці англомовні з дитинства, в них у західному світі є свої переваги.
Найкраще, коли ти — гостьовий учений, тебе запрошують на певний комплекс робіт, тобі організовують програму — це чудово. А далі ти повертаєшся додому й живеш своїм життям.
— Ви маєте двох дітей. Чим вони займаються?
— Донечці Єлизаветі — 19 років. Вона — студентка лінгвістичного вузу: вивчає французьку й англійську мови. Мріє стати менеджером міжнародних науково-освітніх програм. Активна, комунікабельна. Минулого року стала переможницею у конкурсі краси й здобула титул «Біла князівна».
Сину Олександру — 13 років. Нещодавно посів перше місце в Україні на олімпіаді з екології. Здобувши перемогу, відпочивав у дитячому таборі «Лідер», що в Пущі-Водиці під Києвом.
— Як вважаєте: Ви особлива чи звичайна жінка? Можливо, дотримуєтеся якихось правил, дієт...
— Звичайнісінька жінка. Живемо звичайним бюджетним життям, всеядні, але перевагу віддаємо здоровому харчуванню. За сімейними клопотами і професійними досягненнями не забуваю дбати і про фізичну форму.
Стреси, депресії — це не про мене. Завжди обливаюся з джерел у Голосіївському парку, родина робить це зі мною. А взимку, коли нема сильного вітру, навіть мої діти бігають босоніж по снігу та плавають в ополонці.
Якось був період, до народження дітей, не вживала м’яса п’ять років. Та мене переконали, що організм людини має отримувати повноцінний набір вітамінів. Власне, я готова стати другим космонавтом України. Маючи нормальний фізичний стан, у космос можна потрапити в будь-якому віці. Головне, аби був бездоганний імунітет.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ,
фото авторки
