Безперечно, такий рівень не може не викликати обґрунтованих скарг на дії чи бездіяльність держвиконавців. За інформацією Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ВССУ), їхня кількість наближається до двох десятків тисяч на рік. Очільники цієї судової інстанції вважають проблемою системну корупцію в структурі органів ДВС, а також брак контролю за виконанням судових рішень.
Окремо слід сказати про реалізацію арештованого майна і про перерахування отриманих від неї коштів до бюджету. Тут ситуація більш ніж далека від ідеальної. Через недосконалість процедури лише протягом двох років із майна, вартість якого оцінена в 18 млрд гривень, до державної скарбниці надійшло трохи менше двох мільярдів. Відбувається це не тільки тому, що через порушення вимог закону терміни реалізації затягують і знижується ринкова вартість майна. Трапляється, що спеціалізовані організації, на які покладено виконання цієї процедури, «забувають» перерахувати вже отримані кошти.
Не виконуються як рішення національних судів, так і подекуди й міжнародних арбітражних, які визнані в нашій країні. Це завдає шкоди її іміджу, відповідно знижує інвестиційну привабливість.
Корінь зла в неблагополучній ситуації з виконанням судових вердиктів багато хто схильний вбачати в тому, що виконавчу службу, яка входила до структури суду, було виділено в окремий орган державної влади, а тому розірвано єдиний ланцюг судочинства. Справді, до 1999 року виконання судових рішень належало до компетенції судової системи. Тоді було створено службу держвиконавців у системі Міністерства юстиції. Водночас парламент ухвалив Закон «Про виконавче провадження» і таким чином відпустив ДВС у вільне плавання.
Однак позитивного впливу на її роботу це не мало, тому 2005 року департамент ДВС перетворено на окремий урядовий орган безпосередньо у складі Мін’юсту. Доленосних змін не відбулося й після адміністративної реформи 2010 року: ДВС стала центральним органом виконавчої влади, чию діяльність координує Кабінет Міністрів через Міністерство юстиції.
Тож не дивно, що представники судової влади обговорюють ідею повернення ДВС під крило суду. При цьому вони посилаються на практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово наголошував: виконання судових рішень — невід’ємна частина судового розгляду. Право на справедливий суд стало б ілюзорним, якщо остаточне рішення було б не виконано.
Аналогічна норма є і в Конституції України. В ст. 124 сказано: правосуддя здійснюється виключно судами. Не допускається ні делегування цих функцій, ні привласнення їх будь-якими іншими органами. Із цього випливає, що виконання судових рішень слід віднести до компетенції саме третьої гілки влади, що дозволить з’єднати розірваний 1999 року ланцюг.

На ринку не бажають появи конкурентів
Є й інший підхід до розв’язання проблеми: запровадити альтернативний спосіб виконання судових вердиктів — приватну службу судових виконавців. Міністерство юстиції вивчало зарубіжний досвід у цій сфері, знайомилося з кращими практиками. Якийсь час тривали дискусії на фаховому рівні, був підготовлений законопроект «Про присяжних виконавців», проте у червні 2011 року його зняли з розгляду парламенту.
Причини такого рішення не можна назвати переконливими: законодавці раптом дійшли висновку, що приватні виконавці не на часі. Більше того, дехто вбачає в них потенційних рейдерів, забуваючи, що підставою для рейдерських захоплень є незаконні рішення судів. Так само були не на часі приватні банки чи приватні нотаріуси, які нині успішно зайняли свою нішу. До речі, навіть палкі прихильники ідеї запровадження інституту приватних виконавців пропонували не руйнувати чинної системи, а переходити до нової поступово, на перших порах набравши до новоствореної служби кращих із кращих працівників ДВС.
Ризики від такого кроку можна було б звести до мінімуму, якщо використати досвід хоча б наших найближчих сусідів. Адже там ідеться про те, що судовий виконавець отримує повноваження від держави і діє від її імені. Вона контролює його діяльність, величину тарифів, перевіряє професійність і на підставі цього видає та відкликає ліцензії. Особливу увагу приділяють моральним якостям претендента на посаду. До цієї професії не допускають осіб, яких відсторонено від посади судді чи нотаріуса, виключено з адвокатури, засуджених за вчинення умисного злочину чи навіть підозрюваних у кримінальних справах. Обов’язковою умовою є стажування і складання іспиту.
Утім, це не завадило відкласти запровадження альтернативного способу виконання рішень. Дехто схильний пояснювати причину такого несприйняття доволі просто: в країні склався ринок виконання судових рішень, і його гравці не бажають мати на ньому конкурентів, тим більше таких потужних, якими могли б стати приватні судові виконавці. Тому є люди, яких влаштовує існування численної армії державних виконавців, професія котрих не належить до престижної, а середній оклад лише дещо перевищує прожитковий мінімум, зазначає голова спілки «За гідність професії» Олег Перевеслюк.
Разом із тим фахівці висловлюють претензії до законодавства, що регулює виконавче провадження: проекти в цій царині розроблено неякісно, попри занадто великий обсяг в них залишається простір для довільного тлумачення. Є нарікання також працівників ДВС на непоодинокі випадки, коли суди ухвалюють незрозумілі рішення: вони є або неоднозначними, або взаємно виключними, якщо йдеться про одні й ті ж правовідносини.
Зі свого боку суди змушені звертатися до ВССУ за роз’ясненнями з приводу діяльності органів ДВС.
Тож під час чергового засідання пленуму ВССУ сьомого лютого нинішнього року було схвалено постанову «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах».
Безперечно, цей документ послужить певним дороговказом, однак не вирішить усіх проблем у цій сфері, бо вони викликані тим, що Закони «Про державну виконавчу службу» і «Про виконавче провадження» вичерпали свій потенціал. На часі — створення дієвої європейської моделі.

Ніна КЛИМКОВСЬКА