Він, зокрема, писав: «Бог свідок, що я ніколи не ходив в Україну з тим, щоб руйнувати мою Батьківщину; не хвалячись, правду кажу, що всі мої справи й намагання спрямовані на те, щоб ворогам нашим, бусерменам, робити шкоду, а нам, українцям, велику користь»!
Особистість Івана Дмитровича впродовж століть оповита таємничістю, різні люди, які його знали, давали Сіркові різні характеристики. Але в одному вони солідарні: це був напрочуд талановитий мужній козак-воїн, який, здійснивши понад 50 походів, завжди повертався переможцем.
Подібних прикладів у всій історії людства не так уже й багато. Сірко воював як проти польської шляхти, так і проти кримських татар і турків. З історичних джерел відомо, що у 1654 році, коли між Україною і Росією підписувалися Переяславські угоди, він разом із Петром Дорошенком та Іваном Богуном відмовився присягати російському цареві. Але до його думки тоді не прислухались...
За словами відомого українського історика Олени Апанович, запорозькі козаки 12 разів обирали його кошовим отаманом — з 1659 року по серпень 1680-го, тобто до самої смерті. За все кількасотрічне існування Січі жоден кошовий отаман не зажив такої любові й шани, як ця людина.
Насамперед як борець проти турецько-татарських орд, що здійснювали набіги на українські землі, залишаючи за собою суцільні згарища. Здійснюючи походи до турецьких берегів, Сірко зі своїми побратимами визволяли з полону невільників, що конали в тяжкому рабстві.
В історичних джерелах збереглася про Сірка інформація як про розважливу і мудру людину, яка до того ж вирізнялась аскетизмом у побуті: жив із козаками у курені, їв разом із ними з одного казана, носив, як і всі, простий одяг. Історики вважали, що за своїми спартанськими звичками нагадував кошовий київського князя Святослава.
Особливо активно Іван Сірко організовував походи проти татарсько-турецьких нападників наприкінці 50-х — на початку 60-х років. Так, навесні 1660 року під його командуванням із Січі вийшли два козацьких загони, завдавши згодом і одночасно 2 удари по фортецях Аслам-Кермень та Очаків. Після цього благополучно повернулися на Січ, привівши чимало полонених татар, яких згодом обміняли на бранців.
У 1663 році Сірко разом із командиром російського гарнізону на Запорожжі Григорієм Косаговим здійснив два походи на Перекопські укріплення. Це паралізувало головні орди кримського хана й унеможливило його вихід із півострова та об’єднання з польським військом.
8 січня 1664 р. Іван Сірко повів загін запорожців до Дніпра, на Тягин, навколо якого стояли турецькі поселення, щоб зруйнувати їхні укріплення.
Того часу Польща зробила останню спробу відвоювати Лівобережну Україну. Як союзника польський король вирішив використати Сірка, знаючи про його невдоволення діями козацької верхівки, пославши йому 300 золотих червінців і золотий ланцюг. Але Сірко не спокусився на це.
Івана Дмитровича часто згадують як козака-характерника: так запорожці називали людей, які мали надприродні здібності, чаклунів. Вважалося, що козаки-характерники володіють таємними знаннями: вміють зцілювати рани, і «мертвих на ноги ставити, ядра полами жупанів ловити на льоту, і миттєво переноситися з одного краю степу в інший».
Сірко заповів відрізати йому праву руку після смерті та брати її в походи. Запорожці виконали заповіт свого отамана і перед битвами виставляли до ворогів руку кошового зі словами: «Душа і рука Сірка з нами!», вважаючи, що рука приносить удачу і гарантує перемогу у бою. Тому вороги боялись Івана Сірка навіть після його смерті.
— У квітні 1672 року Івана Сірка підступно схопив, закував у кайдани й видав царським властям полтавський полковник Федір Жученко, висунувши проти нього брехливі звинувачення, — розповідає історик Олена Апанович.
Мотив цього віроломства відомий — боротьба старшинських угруповань за владу. Федір Жученко та його однодумці, змістивши з гетьманства Дем’яна Многогрішного, бажали бачити на його місці Івана Самойловича. Тому й не хотіли допустити на виборчу раду ні широких мас козацтва, ні тим паче запорожців, очолених Сірком, які мали величезний авторитет і могли рішуче вплинути на перебіг ради в небажаному для цієї старшини напрямі.
Саме з намови Самойловича, який дуже боявся, аби замість нього гетьманом не обрали Івана Дмитровича, з Батурина Сірка спочатку відвезли до Москви. А далі царський уряд без суду й слідства заслав «державного злочинця» до Сибіру, в Тобольськ. Москва не бажала мати в Україні гетьманом таку енергійну, неспокійну, популярну, заповзяту людину.
Втрутився в цю справу коронний гетьман, а згодом польський король Ян Собеський, який наполягав на звільненні Івана Сірка, вказуючи царю на зрослу загрозу Росії та Польщі з боку Османської імперії.
Повернувшись із заслання, Іван Сірко очолив перший похід запорозьких козаків проти кількох турецьких фортець. Він не знав перепочинку: ледь завершивши один похід, виступав в інший. Оточений ореолом непереможності, славетний кошовий викликав у ворогів страх.
Існує легенда, що султан видав спеціальний фірман, у якому розпорядився молитися в мечетях за загибель Сірка, а татари, налякані Сірковою хоробрістю, називали його «шайтаном».
У 1675 році Іван Сірко здійснив вдалий похід до гирла Дніпра, де розбив турецьку флотилію, що везла провіант та припаси до війська Ібрагім-паші, яке тримало в облозі Чигирин.
Козаки знищили флотилію, взяли більше 500 полонених разом з адміралом та звільнили з полону багато співвітчизників. Утрата припасів стала серйозним ударом для османського війська, яке і до цього мало великі труднощі з провіантом. Ібрагім-паша так і не зміг здобути Чигирин під час першого походу та був змушений безславно повернутися.
Одна з найвідоміших перемог кошового отамана — так зване Різдвяне побоїще, яке сталося цього ж року. Тієї зими султан Османської Порти Магомед IV задумав знищити Запорозьку Січ. Тож 50-тисячна армія таємно підійшла до Січі в різдвяну ніч, але козацькі вартові помітили ворога. Майже всі яничари були перебиті козаками, а турки ледве встигли втекти.
У 1680 році, повертаючись із походу, він дізнався про вбивство синів і дружини. Після цієї гіркої звістки занедужав і поїхав із Січі на свою пасіку, що розташовувалась у селі Грушівці.
З «Літопису» Самійла Величка дізнаємося наступне: «...того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко... поховано його знаменито... з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього Низового війська.
Бо це був справний і щасливий вождь, який з молодих літ аж до своєї старості... не тільки значно воював за Крим і попалив в ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях... численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир».
На високій могилі, насипаній посеред степу, стояв, за висловом Максима Рильського, «сірий камінь з іменем Сірка, накресленим правицею безсмертя». При похованні козаки-побратими поставили на могилі хрест, але згодом за наказом російського царя Петра І, який ненавидів українське козацтво, його знищили.
Після смерті самодержця вдячні нащадки встановили кам’яну плиту, викарбувавши на ній: «Року Божого 1680 месяца августа 1 дня преставився Раб Божій Иоан Сірко Дмитрович атаман кошовий Войска Запорозкого его императорского величества Феодора Алексеевича и память праведного со похвалы».
Сергій ЗЯТЬЄВ
