Грані історії
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Серпень 06, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 20 Вересень 2019 18:26

Пам'ять і пам'ятник

Rate this item
(0 votes)

Серед тих, хто був біля витоків українського державотворення, чільне місце посідає Павло Скоропадський, гетьман України 1918 року. Скоропадському не пощастило, адже на семи з половиною місяцях існування його Гетьманату зосереджені нищівна критика, сарказм та іронія його супротивників, серед яких не бракувало людей із письменницьким або ж публіцистичним хистом.

Проте загальний стан України протягом правління Павла Скоропадського більшість неупереджених спостерігачів оцінювали як блискучий. Серед країн, що виникли на уламках Російської імперії, вона єдина змогла забезпечити спокій та лад, сталу економіку й фінанси.

На міжнародній арені Українська держава здобула широке визнання, але найбільших досягнень домоглася вона у сферах культурного будівництва. Як глава суверенної держави гетьман вважав за необхідне мати в Україні Національну академію наук та університети, бібліотеки, театри, цілу мережу українських шкіл.
Жестом вдячності за докладені до державного будівництва зусилля могло би стати зведення в Києві пам’ятника гетьману Скоропадському.

Сходами військової кар’єри
Дитинство Павла минало у мальовничому Тростянці, що на Полтавщині, у маєтку дідуся Івана Михайловича, який чудово володів українською, запрошував до себе кобзарів, розповідав онукам про славетні часи української минувшини.
Напевно, розповіді дідуся й шляхетські традиції роду, серед яких найзнаменитішим був гетьман Іван Скоропадський, вплинули на рішення Павла йти у військову справу.
Прямо з Пажеського корпусу корнет Скоропадський був випущений 1893 року в лейб-гвардії кавалергардський полк, де зустрів поручика Карла Густава Маннергейма, фіна шведського походження. Як і Павло Скоропадський, так і барон Маннергейм походили з дворянських родів, що були відомі в історії своїх країн — України та Фінляндії.
Згодом життєві шляхи українця Павла Скоропадського та фіна Карла Маннергейма розійшлись. Але понад усе життя збереглися їхні дружні стосунки й листування.
Військова кар’єра Павла Скоропадського починалася досить успішно. З фронту російсько-японської війни він повернувся ротмістром, кавалером золотої Георгіївської зброї і численних орденів та отримує погони полковника, а у Першу світову війну здобуває чин генерал-лейтенанта, орден Св. Георгія ІV ступеня та славу досвідченого військовика.
Проте Лютнева революція 1917-го та зречення царя Миколи II престолу поставило генерала Скоропадського перед вибором подальшої долі. Поряд із тим відбувалась еволюція його політичних поглядів у бік українства.
Тим часом у Києві завирувало політичне життя України, спалахнула зірка Михайла Грушевського, який став головою Центральної Ради. Але дуже швидко виявилося, що Центральній Раді гостро бракує керівництва. Вона втрачала свій час на безкінечні суперечки, не вирішувала актуальних проблем, зокрема гострого питання перерозподілу земель. Україну поглинули анархія і безладдя.
Особливо шкідливим було ставлення цих діячів до військових. Генерал Скоропадський надав у розпорядження Центральної Ради українізований корпус із 40 тис. бійців, прекрасно дисциплінованих і споряджених. Але його жест було відкинуто з двох причин: ідеологи Центральної Ради доводили, що революція усувала необхідність регулярної армії, по-друге, вони твердили, що не можна довіряти багатому землевласникові Скоропадському.
Напевно, ними володів панічний жах перед примарою «українського Наполеона». Свідчення цих прихованих настроїв лишив Дмитро Дорошенко, стверджуючи, що Центральна Рада боялась української армії не менше, ніж більшовиків.
Тим часом на Україну насувалися з Росії більшовицькі загарбники...

Шлях до гетьманської булави
Ситуація докорінно змінилася після того, як Центральна Рада підписала 9 лютого 1918 року мирну угоду у Бресті, і в Україну як союзники увійшли німецькі та австро-угорські війська. За їхньою допомогою вдалося вигнати «червоних» росіян та власних більшовиків.
Але умови, продиктовані союзниками, були досить обтяжливими. За Брестським договором Україна мала до 31 липня 1918 р. поставити до Німеччини й Австро-Угорщини 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м’яса та іншу сільгосппродукцію й промислову сировину. Проте німці та австрійці не задовольнилися роллю найманців, а проводили власну політику задля отримання продовольства та сировини.
Вони швидко переконалися в нездатності керівництва українського уряду навести лад і спокій у країні власними силами. Німецьке військове командування, зокрема генерал Гренер, наполягало на зміні уряду.
Поза увагою генерала Гренера не могла залишитися діяльність новоствореної організації консервативно-ліберального спрямування — Української народної громади та її лідера Павла Скоропадського. Адже він мав дві незаперечні переваги — бойовий генерал і нащадок українського гетьманського роду.
Його належність до великих землевласників була запорукою проведення майбутнім урядом несоціалістичної аграрної політики, бо він був затребуваний впливовою й власницькою частиною суспільства, якій було що втрачати внаслідок соціальних експериментів Центральної Ради.
29 квітня близько 11-ї години у київському цирку Петра Крутикова Hippo Palace розпочав роботу Хліборобський конгрес. Провідну роль на ньому відігравало керівництво Союзу земельних власників, яке взяло на себе реалізацію сценарію, кульмінацією якого мало стати проголошення Павла Скоропадського гетьманом України.
Такий сценарій був динамічно реалізований президією конгресу. Події розвивалися так стрімко, що критика Центральної Ради невдовзі змінилася настійними вимогами «сильної влади», «диктатора» і, нарешті, скандуванням: «Гетьмана треба!»
30 квітня 1918 року були оприлюднені два основоположних документи гетьманської влади: «Грамота до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий державний устрій України». «Грамотою» Павло Скоропадський проголосив себе гетьманом усієї України. Він пояснював, що до такого кроку його примусила загроза нової катастрофи Україні і категоричні домагання трудових мас населення «негайно збудувати таку Державну Владу, яка здібна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».
До «Грамоти» додавалися «Закони про тимчасовий державний устрій України». Першим Законом «Про Гетьманську владу» оголошувалася виключність влади гетьмана України в межах усієї Української держави. «Грамота» гетьмана та «Закони про тимчасовий державний устрій України» стали конституційною основою Української держави.
Особисто гетьман відстоював першість принципу приватної власності як у промисловості, так і в сільському господарстві, зокрема розпочав підготовку до справедливої земельної реформи. Її метою було створення міцного прошарку дрібних та середніх землевласників.
У царині промисловості створювалася сприятлива атмосфера для приватної ініціативи, і це моментально спричинило пожвавлення ділового життя. У цілому ж економічне становище держави було у той час напрочуд міцним, державний бюджет уперше став позитивним, і Директорії гетьман залишив повну державну скарбницю.
Встановлювалися міцні відносини з нейтральними державами, а також із країнами, які виникли на теренах колишньої Російської імперії. Зусиллями молодої української дипломатії зав’язалися відносини з Німеччиною та Австро-Угорщиною, країнами Скандинавії, Балтії і Закавказзя, Іспанією, Португалією, Нідерландами, Фінляндією, Польщею та ін.
Але найбільших досягнень Українська гетьманська держава 1918 року домоглась у сферах внутрішнього життя, які Скоропадський вважав суто національними. Це були, відповідно, культурне будівництво та організація церкви. Як глава суверенної держави гетьман вважав за необхідне мати в Україні Національну академію наук, університети, державні театри, Державну бібліотеку, Державний архів, цілу мережу українських шкіл.
Питання вирішувалося завдяки відкриттю нових установ культури і освіти під високим державним патронатом. Так, поряд з існуючим Київським університетом Святого Володимира постав Український державний університет у Києві, а трохи згодом — аналогічний у Кам’янці-Подільському.
Відомий історик Степан Томашівський слушно зауважив: «Гетьман Скоропадський матиме на суді історії найкращих оборонців в особах української школи та науки; гробокопателі Гетьманщини були натомість гробокопателями української культури, і в цьому характері стануть вони перед лицем того ж суду».
Гетьманат мав усі підстави для тривалого існування й поступового зміцнення, крім єдиного, але головного чинника — зовнішньополітичного. Листопадова революція 1918 року в Німеччині та Австро-Угорщині ліквідувала існуючу на той час запоруку її стабільності.
У ніч на 14 грудня 1918-го гетьман Української держави підписав остаточне зречення: «Я, гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитися з цим завданням...»

Ще й досі не оцінений...
Опинившись у Берліні, Павло Скоропадський розпочав працювати над спогадами, у яких намагався підбити логічний підсумок своєї участі в українському державотворенні.
За примхою долі останній притулок надала йому німецька земля. Він помер у місті Меттен 28 квітня 1945 року від ран унаслідок бомбардування залізничної станції Плятлінг.
Напевно, довголітня дружба Павла Скоропадського та Карла Густава Маннергейма переросла рамки їхніх особистих стосунків і є фактом спільної українсько-фінської історії. Колишні однополчани, поставлені за волею долі на чолі своїх держав в один і той саме час у подібних історичних умовах, кожен на свій розсуд намагався прислужитися своїй вітчизні.
Проте якщо Фінляндія витримала цей державний іспит завдяки особистим зусиллям Маннергейма, то Україна всупереч намаганням Павла Скоропадського не використала свого історичного шансу на державотворення та наостанок мала нове — радянське уярмлення...
Україна віддала належне Михайлові Грушевському: він у Києві на постаменті біля Педагогічного музею, де очолював Центральну Раду. Пам’ятники йому споруджено також у Львові й Луцьку, Барі та Холмі (Польща), де він народився. А ще він тиражований на банкнотах та пам’ятних монетах, численних барельєфах — у Москві й Тбілісі, Варшаві, Празі та Відні.
Дійсно, шанує Україна Михайла Грушевського! А Павла Скоропадського?..
Як громадський діяч і державотворець Павло Скоропадський ще й досі не оцінений і має право на більше у пам’яті нащадків.
Жестом вдячності за докладені до державного будівництва зусилля могло би стати зведення в Києві пам’ятника гетьману Скоропадському. Його хотілось би бачити на Печерських Липках — вже тому, що цей район міста був обраний гетьманом для резиденції. На Липській вулиці порожніє постамент від монумента Дмитрові Мануїльському, який було знесено в рамках декомунізації.
У Києві 1918 року Мануїльський представляв інтереси більшовицької Росії. Глибоко символічним було б звести на цьому місці пам’ятник його політичному супротивнику — гетьману Скоропадському. Це показало би, чий політичний проект виявився більш життєздатним і хто переміг у довготривалій перспективі...

Володимир СКРИНЧЕНКО

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».